СТОРІНКИ «ЗОШИТА ВИКОНАННЯ
МРІЙ»
Історія Валентини Паравян — це історія Попелюшки, що стала Принцесою. З самого дитинства дівчинка мріяла. А свої мрії звіряла паперу, малюючи себе на сцені. Кажуть, думка матеріальна. Хай там як, а нині Валентину Паравян— фіналістку телепередачі «Шанс» — знає ледве не вся Україна. Вона є учасницею багатьох конкурсів і фестивалів, зокрема міжнародного етнічного історико-культурологічного фестивалю «Хортиця єднає Україну». Красива, розумна, весела, вона не перестає мріяти і втілювати свої мрії в реальність. Якою був шлях до успіху, співачка розповіла в інтерв'ю.
— Моє життя круто змінила програма «Шанс». Я — проста дівчинка з Кременчука— раптом попала в телевізор. Це було неймовірно. Того дня я йшла по Хрещатику. Випадково побачила «Караоке». Вирішила спробувати свої сили. Ледве прорвалася в другий ряд. Коли заспівала, ведучий витягнув мене в центр кола. Того дня мені, напевно, судилося стати переможницею, до того ж попала в програму «Шанс».
— Як там усе було?
— Загалом так, як показують по телевізору. Щоправда, багато чого повирізали, адже програму знімали цілий день і все просто не могло поміститися в ефірний час. Та найяскравіші моменти залишилися. У «Шансі» я співала пісню Мераї Кері «Hero». Завдяки цій пісні попала в сімку фіналістів. Пам'ятаю фінальний гала-концерт на Європейській площі в День Києва. Моя мрія здійснилася!
— Ти мріяла конкретно про «Шанс»?
— І про «Шанс» також, та спочатку було «Караоке». Колись, ще в школі, я намалювала себе з мікрофоном в руці, начебто беру участь у «Караоке на Майдані», і щиро в це повірила. І хай би що говорили мені тепер: мовляв, це випадковість, чудес не буває, я гадаю, в житті, коли в щось дуже сильно вірити, воно неодмінно станеться. До речі, у цьому ж зошиті я намалювала прообраз свого великого кохання. І коли зустріла цю людину, подумала: це ж я його придумала!
— Схожий?
— Копія!
— Чи були ще містичні випадки?
— Були. І не раз. У мене була мрія — зустрітися з футболістом Андрієм Шевченком.
— І ви зустрілися?
— Не одразу. Я зустрілася з Андрієм, коли почала працювати журналістом. Спочатку попала на його прес-конференцію, а пізніше познайомилася особисто.
— А як стала журналістом?
— Після «Шансу» спочатку все було немов у казці. Я думала, що так буде завжди. Хотіла стати ведучою музичної програми на телебаченні. А виявилося — «обіцянка-цяцянка». Я відчула себе Попелюшкою з казки, яка була принцесою лише до півночі. Почалася депресія, я не знала, як з цим жити. Подруга, з якою ми разом винаймали квартиру в Києві, наказала: «Годі скиглити. Під лежачий камінь вода не тече. Починай щось робити». А я ж нічого не вміла. Правда, до «Шансу» трохи попрацювала на радіо.
— У Києві?
— У Кременчуці. Я вже закінчила школу. Працювала в дитячому відділі центрального палацу культури. Була там і сценаристом, і режисером, і ведучою. А якось почула, що «Русскому радио» потрібні талановиті, енергійні радіоведучі. Кастинг через годину. Я все кинула і помчала туди. Нікому не сказала, адже не була впевнена в успіху. Мені тоді ще не було 18-ти. Я це приховала, адже була умова: робота для повнолітніх. Вирішила ризикнути. А за два дні мені зателефонували і запросили на передачу. Я була єдиною з тих, кому запропонували роботу. Ще в шкільні роки намагалася бути лідером. У ліцейському парламенті була міністром засобів масової інформації. Видавала журнал. Цей факт і відіграв вирішальну роль у виборі роботи. Вирішила спробували себе в журналістиці. Купила в кіоску купу газет і журналів, обдзвонила редакції. На моє запитання, чи не потрібні журналісти, відповідали: «Ні». Залишався останній журнал... Коли там дізналися, що я з шоу-бізнесу, мені сказали: «Приходьте». Я почала з гламурних подій і виставок, з інтерв'ю із зірками, писала рецензії... Незабаром стала редактором і навіть «обличчям» і «голосом» журналу.
— А тепер?
— Через два роки зрозуміла, що втратила інтерес до цього, починаю деградувати. Відчула, що хочу співати, а не сидіти цілими днями в офісі перед комп'ютером. До того ж у мене з'явився продюсер — Лана Вільян. Нині ми записуємо альбом, готуємося до зйомок кліпу, у нас дружна команда, крім того, з нами співпрацює відомий композитор Руслан Квінта і його команда.
— Маєш музичну освіту?
— На жаль, ні. Співати навчала мене матінка-природа. Я співаю, скільки себе пам'ятаю. Кажуть, що я для себе завжди завищувала планку. Може, так і треба. Адже чим вища планка, тим більшою є ймовірність того, що хоч чогось у житті досягнеш. Близькі намагалися мене приземлити, казали: «Ти літаєш за хмарами, опустись на землю. Та в мене була висока мрія. І віра».
— Хто навчив тебе співати?
— Батько. Він добре співав замолоду. Мені здається, що я втілила в життя те, чого не змогли досягти мої батьки.
— А коли вперше ти заспівала для слухачів?
— На весіллі в друзів моїх батьків. Тоді я вперше взяла в руки мікрофон і виконала пісню з репертуару Наташі Корольової «Маленька країна». Усі присутні чомусь заплакали. Це була моя «козирна» пісня, з якою я потім «гастролювала» по багатьох весіллях.
— Які маєш плани?
— Незабаром лечу підкорювати Америку — братиму участь у грандіозному фестивалі. Співатиму разом з відомими супермегазірками світового шоу-бізнесу. Улітку планую випустити альбом. Недавно записали з Віктором Павликом спільну пісню, зніматимемо кліп. А взагалі, мрію стати відомою співачкою... І я це вже собі намалювала в «зошиті виконання мрій».
— Яка найзаповітніша мрія?
— Як і в будь-якої жінки, моя найзаповітніша мрія — це гарна родина. Тільки маючи міцну і велику сім'ю, у якій багато дітей, я буду по-справжньому щасливою.
— Та все ж кар'єра, напевно, на першому місці?
— До певного часу...
— А якщо чоловік скаже: сиди вдома, не співай, як бути тоді?
— Гадаю, мій чоловік ніколи мені такого не скаже. У стосунках головне — взаєморозуміння. Мій майбутній чоловік повинен розуміти, що сцена — то невід'ємна частина мого життя. Я також зважатиму на його захоплення й інтереси.
— У яких традиціях тебе виховували?
— У суворих вірменських традиціях. Мені не давали в дитинстві тієї свободи, якої мені хотілося мати. Я, звісно, ображалася на батьків, та тепер розумію, що їхнє виховання було правильним. Тепер вони мені довіряють, тому що розуміють— у мене є голова на плечах, я серйозна і надійна.
— Ким ти почуваєшся: вірменкою чи українкою?
— Вірменською українкою. І горда тим, що в мені тече благородна кров двох народів. З одного боку, я весела, життєрадісна, як більшість українців. А з іншого боку — загадкова і таємнича дівчина Сходу.
— Що зазвичай відчуваєш на сцені?
— Вибух емоцій. Особливо тоді, коли йде підтримка із залу. Люблю виступати на великих концертних майданчиках — ось де найпотужна енергетика. А взагалі, хочеться достукатися до кожного серця.
— Що слухаєш у вільний час?
— Класичну музику. Люблю Вівальді. А ще RNB, легку музику і попсовиків. Щоправда, в основному іноземних. Подобаються Бейонсі, Шакіра, Лара Фабіан. З українських співачок — Гайтана. Якщо говорити про чоловіків, то подобаються пісні Джеймса Бланта і Віталія Козловського.
— Як позбуваєшся депресії?
— Мені потрібно або зустрітися з друзями, або навпаки, побути самій — на самоті народжуються вірші і пісні. Загалом, я життєрадісна людина, депресія в мене буває рідко. Людей, які погано зі мною вчинили, прагну прощати. Якщо не виходить, занотовую всі кривди на папері і спалюю аркуш.
— Допомагає?
— Завжди. Перевірений спосіб.
— Як підтримуєш форму?
— Займаюся степ-аеробікою, силовою аеробікою і пілатесом. По три години тричі на тиждень.
— Вмієш готувати?
— Поки жила з батьками, нічого не вміла. Мама завжди балувала нас усілякою смакотою. А коли переїхала до Києва, усього навчилася. Готую і борщ, і супи. Моя фірмова страва — плов. Я його роблю по-своєму, з грибами. Можу навіть щось спекти, особливо вдається торт «Наполеон».
— А вірменські страви?
— Колись намагалася випекти пахлаву, та вона в мене не вийшла. Отже, їм вірменські страви, лише приготовлені бабусею.
— Артисти часто «сидять» на дієті. А ти?
— Я також перепробувала безліч дієт, зокрема, не їла після шостої вечора. Та це неможливо довго витримати. Якось Віктор Павлик мені порадив їсти все, що схочу, та тільки малесенькими порціями. І, як виявилося, це спрацьовує!
— В артистів часто трапляються на сцені форс-мажорні обставини. З тобою такого не було?
— Бувало. Скажімо, в останньому, тридцятому концерті всеукраїнського туру «Шанс» я співала пісню «Теплий дощ». Це було в Ізмаїлі на Одещині. І раптом на мене насправді полилася вода — кілька відер. Це було наприкінці листопада, коли вже так холодно, та ще й вода далеко не тепла. Та я не розгубилася і доспівала пісню до кінця. А глядачі навіть не зрозуміли, що це «прикол». Вони захоплювалися: який класний спец-ефект!