ОЛЕКСАНДР ГРАДСЬКИЙ:«ПІАР РОЗВІЄТЬСЯ, ЗАЛИШИТЬСЯ СПРАВЖНЄ»
Стверджувати, що Олександр Градський — «унікальне явище естради», «живий класик» чи «легенда російського року», стало нині звичним, напевно, ще й тому, що сам музикант продовжує залишатися дивно незвичним, незручним, неординарним, епатажним.
У сімдесятих за музику до фільму режисера Андрона Михалкова-Кончаловського «Романс про закоханих» Градський одержав титул «Зірка року» за версією журналу «Billboard». Феноменальний вокал, талант і приголомшлива акторська подача на сцені зробили його одним із перших рок-кумирів країни. Головним хітом Олександра Градського стала пісня Пахмутової й Добронравова «Как молоды мы были». У скарбниці здобутків Градського-композитора — рок-опери «Стадіон», «Муха-Цокотуха», вокальні сюїти на вірші Сашка Чорного, Миколи Рубцова, Поля Елюара, Володимира Маяковського і Бориса Пастернака, величезна кількість пісень.
Неповторна особливість Градського в тому, що він завжди йде далі. Успішний в одному жанрі, він почав займатися зовсім іншим напрямком — академічною музикою, написав балети, недавно завершив роботу над оперою «Майстер і Маргарита». Вразив і як оперний співак на сцені Великого театру в ролі Звіздаря в спектаклі «Золотий півник». Виступав у нью-йоркському залі «Карнегі-хол». Має гастрольний успіх на Заході.
Водночас його композиторський талант нині, можливо, не оцінений повною мірою: чимало з написаного ним не мало комерційного успіху, не набуло широкої популярності.
Як будь-який серйозний, мислячий музикант, він не був слугою моди, тримається окремо — і на підмостках сцени, і на підмостках життя. За словом у кишеню не лізе. Як і раніше, вважає себе центром Всесвіту, найобдарованішим і єдиним, хто вміє співати. На всі випади у свою адресу Градський відповідає коротко: «Скривдити художника може кожен дурень, але художники на дурнів не ображаються».
— Пане Олександре, що відбулося у Вашому житті за останні роки?
— Зроблено ніби багато. Був і Великий театр зі Свєтлановим: «Золотий півник», і «Шлягери минулого століття». Вийшла серія компакт-дисків. Шість сольних концертів у ДЦКЗ «Росія», де були зроблені героїчні спроби зібрати на сцені близько шестисот музикантів і артистів хору. Це глобальні проекти. Я закінчив низку великих робіт: три балети, оперу. Викладав у Гнесинському інституті, багато їздив за кордон, працював із музикантами, які, на мій погляд, є сильними: Крісом Крістоферсоном, Лайзою Міннеллі, Шарлем Азнавуром й іншими. Були гастролі в Японії. Громадська діяльність. Виростив двох дітей. Втретє одружився. Закінчив оперу «Майстер і Маргарита». Концертую, мрію, творю...
— Чи можна назвати Олександра Градського народним музикантом, чи його музика все ж таки для елітного кола слухачів?
— Зі мною не зрозуміла річ: як особистість — я народний. Мене сприймають різні верстви суспільства — від будь-якого пияка до великого інтелектуала. Я це неодноразово бачив. Що стосується музики, мені здається, що я не народний, є інтелектуальне обмеження.
Але спрацьовує така зачіпка, як гарний голос. Люди, може, не розуміють високу поезію, яку я співаю, але те, як я співаю, їх приваблює. Вони чують, що людина володіє вокалом, і це безпомилково діє навіть на найнепідготовленішого слухача. У співі є якась вібраційна або фізична складова, котра змушує іншу людину відповідати тобі своєю душею.
Народ тільки на вигляд простецький, мовляв, йому можна поставити фонограму, а він плескатиме руками й вухами та прийматиме тебе. Насправді наша публіка точно відрізняє щиру роботу від халтури. І ніколи не поставить справжнього працівника з халтурником в один моральний ряд. Люди можуть поставити їх в один інформаційний ряд, але в моральному плані відбудеться відокремлення одного від іншого. Тому не треба запитувати, подобається чи не подобається. Потрібно запитувати, в якому ряду ти його бачиш. Це важливо.
— Ви прокинулися знаменитим після того, як у 1972 році була записана хітова пісня Давида Тухманова «Жил-был я»?
— Ця пісня не була як слід «розкручена»: її мало транслювали по радіо, жодного разу — по телебаченню. Вона була доступна лише на платівці «Как прекрасен этот мир». Навіть пісня Олександри Пахмутової «Как молоды мы были» в моєму виконанні, хоч це і безперечний хіт, у 1976-му була показана по телебаченню лише разів п'ять-шість. Порівняйте з теперішньою ситуацією, коли будь-яка пісенька, за чию «розкрутку» заплатили, може на одному каналі пролунати до п'яти разів на день.
— Ви були, здається, наймолодшим композитором, який написав музику до кінофільму?
— Це правда. У 23 роки я написав музику до фільму Андрона Михалкова-Кончаловського «Романс про закоханих», а також заспівав усі пісні за головного героя. Причому право бути автором довелося буквально «вибивати», адже я не був тоді членом Спілки композиторів. У мене до цієї картини згодом виникло активне неприйняття, тому що музичні ідеї були сильніші за їхнє втілення. Тільки «В'язень замка Іф» залишив у душі глибокий слід, тому що це була перша музична картина, яку я зробив так, як захотів. Вдалою, по-моєму, вийшла і музика до фільму «У серпні 44-го».
До речі, для стрічки Микити Михалкова «Свій серед чужих, чужий серед своїх» я проспівав пісню. Дуже дружив із його мамою Наталею Кончаловською. Вона написала лібрето до мого балету за Кіплінгом «Мауглі».
— Ваші балети поставлені?
— Так, усі три: «Мауглі», «Єврейські балади» і «Распутін» поставив у Київському музичному театрі для дітей балетмейстер Ковтун. Два балети були перекладені для театру льодових мініатюр Ігоря Бобріна. Якщо ще комусь заманеться їх поставити, я не заперечуватиму.
— У Вас унікальна ситуація: Ви однією ногою стоїте в рок-н-ролі, другою — в оперній і балетній музиці...
— Ще я пишу симфонічні твори і кіномузику, і багато років будую свій театр. Але театр є міською власністю, я буду в ньому лише керівником.
— І кого Ви туди пустите?
— Будь-кого, хто мене влаштує. Передбачається, що там будуть і шоу, і концерти, і кіно. Це не суто музичний проект.
— Що від Вас найближчим часом можна чекати у творчому сенсі?
— Дай Боже, виведу в люди оперу «Майстер і Маргарита» за Булгаковим, яку вже 33-й рік намагаюсь реалізувати. Готова демонстраційна фонограма, де сам співаю за всіх персонажів, а акомпанує «пластмасовий» оркестр, схожий на симфонічний. Я б назвав це «синтетичною» оперою, де дотримані всі закони жанру опери. Але це ще більш різноманітний твір, ніж опера «Стадіон». У «Майстрі і Маргариті» мною допущено в музичному плані таке свавілля стосовно змісту, яке ще ніхто собі не дозволяв. Там і циганська музика, і частівки, і цитати з оперної класики від Верді до Чайковського, і музика радянських композиторів сорокових — шістдесятих років. Крім цього, там приблизно сорок власних музичних тем. Мені здалося, що роман дивовижно еклектичний, тож було б нерозумно робити музику одного жанрового змісту. Вийшов такий собі дивний твір. Недоброзичливцям буде до чого причепитися.
— Однак Ви і самі полюбляєте викривати-лаяти. Переважно дістається колегам за профнепридатність.
— Які ж вони колеги? Колеги, це коли професіонали. Нині в мене колег-професіоналів обмаль.
— Чув, що Ви розділяєте так: є я й всі інші.
— Ще двійко людей.
— Меломани дотепер згадують ваш спільний виступ із Ларисою Доліною й оркестром Свєтланова. Напевно, вона входить у число цих двох людей?
— Коли вона займається такою музикою, то так. Коли співає іншу музику, я не хочу це оцінювати.
— Від того, що Ви дорікаєте колегам у непрофесіоналізмі, нічого, на жаль, не змінюється.
— Це вам здається. Нині люди бачать різницю між Томасом Андерсом і Еріком Клептоном. Таке ж розуміння прийде й в оцінці наших виконавців. У штучної попси завжди були і будуть свої шанувальники, без цього не буває. Просто їх стане набагато менше. Те саме відбудеться з так званим «блатняком», що займе своє мізерне місце.
Як зникає піна? Коли вискочила Земфіра з першою піснею, це було цікаво. Дует «Тату» після першої пісні теж був цікавий. Я завжди в таких випадках говорю: «Подивимося, що буде далі». Далі пішло погано й у Земфіри, і в «Тату». Відсутність роботи над собою завжди призводить до того, що починають себе повторювати. На людей звалюються слава, гроші, а далі вони не знають, що робити. Тому репродукують самі себе на тому самому рівні, на якому були. З таким талантом, як у «Тату», запалу вистачає на рік-півтора.
Продюсери хочуть миттєвого успіху. Може, для них це і важливо, але для виконавців згубно. Співаки швидко «згорають». Вважаю, що в технічному плані успішний Дмитро Білан. Хоча про його вокальні дані не говоритиму. «Євробачення» — не вокальне змагання, а політичне. Коли б Білан був поганий, він не став би навіть другим. Адже в таких випадках важливо, щоб тебе оцінили нейтральні країни, наші то дадуть лідируючі місця. Дмитрові доведеться ці аванси повертати. І, знаєте, де це перевіряється? У касі. От оголосили концерт, скажімо, в Іжевську чи Києві, люди повинні прийти не тільки на перші гастролі виконавця, а й на другі.
— Сучасна популярна музика, усілякі «фабрики зірок» викликають жалюгідне враження. В одному з інтерв'ю Ви «роздраконили» Вєрку Сердючку. Але чому все-таки ці жалюгідні «здобутки» мають такий високий рейтинг?
— Скоріше, я не Данилка роздовбав, мені незрозумілий ажіотаж навколо цього. Що стосується рейтингів, я не дуже в них вірю; у дзвінки, що були на мій ефір від звичайних людей, вірю набагато більше. Рейтинг — річ усе-таки сфабрикована, він часто визначається в одній і тій самій аудиторії. А потім існує ефект телевізійного впливу: коли по телебаченню хтось часто миготить, люди сприймають його як щось суттєве. По-друге, прості до примітивності почуття примітивізують роботу мозку і сприйняття, часто на таку дію примітива розраховують його творці.
Мені шкода людей, які, йдучи шляхом найменшого опору, звикають саме до такої музики і думають, що нічого іншого у світі немає. Коли з ранку до вечора забивають голову такою дурницею, у результаті людина починає думати, що нічого іншого їй не потрібно... Я все-таки хотів би закликати людей спинитися, відійти дещо вбік, послухати щось інше. Для розваги — це нормально, можна потанцювати, подригатися, але це ж несерйозно.
— Отже, винні телевізійники?
— Зрозуміло, основні винуватці — це ті, хто керують ТБ, і йдуть шляхом найменшого опору. Вони вважають народ за бидло: мовляв, йому треба давати лишень щось простеньке. Це стосується не тільки музики, а й подачі інформації. Ті, хто перебуває біля телевізійного керма, вважають: «Для вас «За вікнами», а для нас — Стендаль уночі». Самі вони ніколи не дивитимуться «За вікнами», тому що про себе вони високої думки, а про телеглядачів низької.
— Як би Ви охарактеризували теперішню пісню?
— Зараз панують два напрями. Один — рід новомовного «стьоба», другий — любовна естрада, зітхання за дівчинкою із сусідньої вулиці. Лірика для дівиць із цигарками в зубах і змарнілих хлопчиків із трьома сережками у вусі, пакетиком кокаїну у верхній кишені піджака.
— Як Ви ставитеся до бардів?
— Є кілька визначальних імен — Галич, Висоцький, Кім і деякі пісні інших авторів — Городницького або Візбора. У Галича мені подобається майже все, у Висоцького — дві третини. Із нинішніх хлопців Тимур Шаов робить щось веселе. Але такого бардівського, музично-поетичного напрямку я не бачу, оскільки в цьому обов'язково потрібно бути великим за думкою і почуттям. Усе інше наспівування під гітару — це спосіб спілкування: «Ми всі друзі, й зараз я вам проспіваю». Це не схема професійного спілкування майстра з публікою.
— Чи є виконавці з числа західних солістів і груп, які Вам нині подобаються?
— Не скажу нічого оригінального: Стінг, Стіві Уандер, Тіна Тернер, Вітні Х'юстон, Елтон Джон. Із груп — «Бітлз», «Пінк Флойд», ранній «Поліс»... Нові зірки з'являються і швидко згасають.
— Ви закінчили Гнесинку за фахом «Оперний і концертно-камерний співак», а заспівали тільки одну партію Звіздаря в опері «Золотий півник» Римського-Корсакова у постановці Великого театру. Вам нудна театральна «поденщина»?
— Шаляпін протягом останніх 25 років кар'єри співав лише п'ять чи шість партій. Я б застрелився з нудьги. І потім, якщо ти за природою автор, то увесь час є спокуса самому що-небудь написати. Але на все не вистачає часу.
А з Великим театром дружби не вийшло ось чому. Євген Свєтланов покликав мене попрацювати у «Золотому півнику», як запрошеного артиста. Черговий спектакль був призначений, здається, тижнів за три. Та мені раптом телефонують із театру: у нас заміна, у вас увечері вистава, буде австрійський посол. Я сказав, що вчора пив пиво, і відмовився. Не можу я експромтом після цього співати складну партію з діапазоном у три октави. Про такі речі треба заздалегідь повідомляти. У Великому по цьому епізоду був розгляд, і Градського вирішили більше не запрошувати. Свєтланов мені телефонував: «Я з ними лаятимусь, мені важливо, щоб співав саме ти». Але я його попрохав не скандалити.
— Вам не набридло бути не у «форматі»?
— Моя робота «неформатна» для всіх радіостанцій і телеканалів. Вона на це не розрахована. Я зробив альбом «Хрестоматія» як ляпас тому, що тепер у «форматі», що зараз вважається музикою! Я не хвастаюся, але в цієї роботи є один завуальований козир: «Тепер ви спробуйте зробити що-небудь подібне». До завдання артиста-спортсмена, композитора-атлета входить час від часу і таке: треба підняти палець і сказати: «Одну хвильку, тепер покажу, що можна створити і як записати». А потім знову піти в засідку, що я і зробив... Над диском «Хрестоматія» працював майже рік. Там 15 композицій, і кожна — потенційний хіт. Я її назвав посібником із музичної грамоти, оскільки всі речі різножанрові: фокстрот, блюз, румба, свінг, колискова, балада, кантрі, соул, хард-рок, вальс. Записав за допомогою симфонічного оркестру і солістів-інструменталістів — усього майже 300 музикантів.
Але жодну з «хрестоматійних» композицій в ефірі ви не почуєте. Ніяка радіостанція безкоштовно їх не крутитиме. Слава Богові, у мене стійка армія шанувальників чисельністю приблизно в п'ять-шість мільйонів. Тому всі перевидання моїх старих дисків добре розходяться.
Нині у багатьох складається враження: якщо людину середнього обдарування засобами могутньої рекламної акції «накачати» хвалебними епітетами, то всі повірять, що він видатний виконавець. Це не так. Слухач швидко всіх розставляє на свої місця. Досить одного прослуховування, щоб народ полюбив артиста, який вміє співати. У того, хто не вміє співати і не здатний «узяти за серце», теж збереться своя аудиторія, але вона його швидко проміняє на іншого, такого ж. І навпаки, приміром, я був цікавий моїй аудиторії 30 років тому, вона й дотепер мене слухає. Звісно, не все в моєму репертуарі рівноцінно. Неможливо створити 500 пісень на однаково доброму рівні. Проте краще завжди залишається.