ТРОЯНДИ І ТЕРНИ УСИНОВЛЕННЯ
Народивши Сашка, дев’ятнадцятилітня Тетяна відмовилася від нього ще в пологовому будинку.
— Мені потрібно влаштовувати власне життя,— пояснила своє рішення молода жінка.— А він мені заважатиме.
— Ми виходжували дитину всім колективом,— згадувала Тамара Лузан — головний лікар пологового будинку.— Дивлячись на Сашка, плакали, знаючи, що він ніколи не відчуває батьківської ласки, материнської любові...
Та дитині пощастило: знайшлася подружня пара, яка вирішила її усиновити.
Я добре знаю цих порівняно молодих людей. Тож за нагоди не міг не поцікавитись мотивами їхнього рішення.
— Бог не дав нам власних дітей, і ми вже з цим змирилися,— розповідає Тамара.— Але коли я дізналася про цей випадок, то розповіла про нього чоловікові. Ще не дослухавши мене, Микола сказав, що ми маємо забрати дитину до себе.
Не переповідатиму всі нюанси, пов’язані з усиновленням Сашка, скажу лише, що ось уже десять років хлопчина живе в цій сім’ї, яка стала для нього рідною. До речі, він знає, що його виховують нерідні батьки. Але каже, що навіть коли з’явилася б його рідна мати і захотіла забрати до себе, то він ніколи і нізащо не погодиться на це.
1. Ще Сенека стверджував: коли в суспільстві нівелюється мораль, найбільше від цього потерпають діти. У тому, що давньогрецький філософ мав рацію, ми переконуємось надто часто, коли бачимо на вулицях малолітніх жебраків. У переважної більшості з них є батьки, але горілка, наркотики, інші «радості» стали для них дорожчими за рідних кровинок. Тому не дивно, що, за інформацією Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, у 2003–2004 роках понад 60 маленьких громадян ставали сиротами або втрачали батьківську опіку. Чимало вихідців із так званих неблагополучних сімей виховуються в дитячих будинках.
В Україні функціонують 275 закладів, мешканцями яких є діти-сироти та діти, тато й мама яких позбавлені батьківських прав. Торік у них перебувало 20 тисяч малюків. Приблизно стільки ж у віці до трьох років жили в дитячих будинках, підпорядкованих Міністерству охорони здоров’я.
У них, звісно, живеться краще, ніж на вулиці. Проте солодким, як мовиться, життя їхніх вихованців теж не назвеш з різних причин. Де ж вихід із ситуації? На думку міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Юрія Павленка, найкращим варіантом вирішення проблеми могло б стати усиновлення вихованців дитячих будинків українськими сім’ями.
2. Проблем зі всиновленням в Україні не бракує. Наприклад, із 30 тисяч вихованців дитбудинків, яких чинне законодавство дозволяє всиновлювати, понад 90 відсотків становлять діти віком десять і більше років. А громадяни, котрі вирішили всиновити хлопчика чи дівчинку, бажають брати у сім’ї тих, кому значно менше. Їх можна зрозуміти, оскільки чим менша дитина, тим швидше і безболісніше вона адаптується до нового середовища. Втім, вистачає і таких дітей, яким виповнилося лише три—п’ять років. Але їх не поспішають всиновлювати. Чому? Тому, що у понад 90 відсотків з них є неабиякі проблеми зі здоров’ям. Хоча більше тисячі сімей очікують своєї черги на всиновлення, охочих узяти на виховання хвору дитину вкрай мало. І все ж...
Усе більше дітей, позбавлених батьківського тепла і материнської ласки, знаходять сім’ї, які стають їм рідними: за офіційною статистикою, майже 35 тисяч усиновлених дітей живуть в родинах громадян України, а 65 тисяч виховують опікуни та піклувальники. Лише минулого року українці всиновили близько двох тисяч дітей. Ще понад шість тисяч хлопчиків і дівчаток знайшли прихисток у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Словом, проблема всиновлення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, хоч і повільно, але все ж вирішується.
У цьому, як не дивно може здатись, є певна заслуга держави. Нагадаю, що упродовж 2004—2008 років до чинного законодавства внесено близько 40 змін і доповнень, спрямованих на полегшення процедури усиновлення, затверджено новий Сімейний кодекс, а в Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту з’явився державний Департамент з усиновлення та захисту прав дитини, який є урядовим органом державного управління. Кілька років діє інформаційно-аналітична система «Діти». Робота, спрямована на вирішення проблем, пов’язаних зі всиновленням дітей, пожвавішала після того, як Президент України Віктор Ющенко видав Указ «Про першочергові заходи щодо захисту прав дитини»: за три роки, що минули відтоді, створено нормативно-правову базу із майже 70 актів. До того ж, парламент ухвалив закони «Про внесення змін до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», в яких ідеться про розмір матеріальної допомоги дітям, що перебувають під опікою чи піклуванням, а також усиновлення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Уряд затвердив механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, ухвалив інші важливі рішення.
У наш час ростити і виховувати дитину вкрай нелегко. Лідирує фінансова проблема. З цієї причини багато молодих сімей не поспішають обзаводитись навіть власною дитиною. Що вже казати про бажання всиновити чужу дитину. Особисто я знаю кілька сімей, котрі хоч завтра готові взяти до своєї сім’ї хлопчика чи дівчинку, покинутих рідними батьками напризволяще, але відкладають «до кращих часів».
— Наприкінці минулого року ми мали взяти до себе дівчинку трьох років, яка виховується в одному з дитячих будинків Київщини,— розповідає Юлія Михайленко, жителька одного з райцентрів Вінниччини.— Проте виникла горезвісна фінансова криза, і в нас почалися проблеми з виплатою банківського кредиту. Сподіваюсь, що незабаром доведу розпочату справу до кінця: мені вже сниться Надійка...
3. Останнім часом держава не просто закликає громадян виявляти більше милосердя до обділених долею дітей, а й намагається всіляко їх стимулювати до цього кроку. Наприклад, люди, що бажають всиновити дітей, матимуть вільний доступ до інформації, яка стосується потенційних кандидатів на роль батьків. Чітко визначено категорії дітей, яких можна взяти у сім’ї, регламентовано порядок знайомства з такими дітьми.
Змінився і порядок усиновлення наших дітей іноземцями. Щоправда, тут поки існують проблеми, пов’язані з небажанням парламенту ратифікувати Гаазьку конвенцію, в якій ідеться про захист дітей та співпрацю в галузі міждержавного всиновлення. Деякі народні обранці свою відмову проголосувати за цей документ пояснюють тим, що в такому разі в Україну «потягнуться різні іноземні агенції, які більше думатимуть про зиск, ніж про інтереси дітей». Але якщо налагодити співпрацю з відповідними органами інших держав, то подібних інцидентів можна буде уникнути, принаймні звести їх до мінімуму.
Не забувають урядовці й про матеріальний аспект проблеми. Так, зміни, внесені до чинного законодавства, передбачають одноразову допомогу при всиновленні — 12240 гривень. Стільки ж, скільки при народженні першої дитини. До того ж, один із членів сім’ї, яка всиновила дитину, отримуватиме оплачувану відпустку тривалістю 56 календарних днів. Подбали і про тих, хто береться за опіку та піклування: вони теж отримуватимуть солідну грошову допомогу. Наприклад, державним бюджетом на поточний рік передбачено допомогу на дітей, які виховуються в прийомних сім’ях, у розмірі 1114 гривень, а це вдвічі більше, ніж торік. Звісно, що для цього потрібні відповідні асигнування з державної скарбниці. Однак це той випадок, коли заощаджувати — гріх.
До речі, проживання однієї дитини в інтернаті чи в іншій дитячій установі обходиться для платників податків майже в 30 тисяч гривень. У 2007 році на утримання дитячих будинків було асигновано близько 500 мільйонів гривень, але з цієї суми безпосередньо на потреби їхніх вихованців було потрачено менш ніж 140 мільйонів. Це не дивно, бо кількість персоналу, що там працює, мало не вдвічі перевищує число дітей...
Словом, гроші, як на мене, використовуються не зовсім ефективно. Проте головне не це, а те, що, знайшовши нову сім’ю, дитина не почуватиметься, як мовиться, травою біля дороги, об яку кожен може витирати ноги. Ми знаємо, яка доля чекає на вихованців дитячих будинків після того, як вони їх полишають: значна їх частка не спроможна як слід влаштуватись у самостійному житті, стають жертвами різних пройдисвітів, кримінальних елементів.
Побутує думка, що надання сім’ї, яка всиновила дитину, неабиякої грошової винагороди може підштовхнути до такого кроку і тих, хто подібним чином намагатиметься поправити своє матеріальне становище. Що ж, і таке можливе. Але держава повинна зробити все, щоб таких випадків не було. Принаймні звести їхню кількість до мінімуму. Для цього, гадаю, ще до рішення суду про надання певній сім’ї права на всиновлення, місцеві органи влади мають ретельно перевірити обстановку, в якій житиме дитина, скласти уяву про моральне обличчя майбутніх батьків. Потрібно розробити дієвий механізм громадського контролю за умовами проживання дитини в прийомній родині.