НА ЧАСІ — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ОМБУДСМАН
Відкритість влади є невід'ємною рисою демократичного суспільства. Вона убезпечує його від неефективного, малокомпетентного державного менеджменту і корупції. В Україні табу на інформацію є задавненою хворобою, успадкованою від тоталітарних часів. І хоча важливі кроки на шляху до зцілення зроблено, щоб подолати недугу, необхідно максимально скористатися позитивним міжнародним досвідом, зазначають експерти Української Гельсінської спілки з прав людини.
МАЄ БУТИ ЗАПРОВАДЖЕНИЙ КОНТРОЛЬНИЙ ОРГАН,
ЯКИЙ СТОЯВ БИ НА СТОРОЖІ ОДНОГО З НАЙВАЖЛИВІШИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН
Нелегітимний гриф Право на доступ до інформації є одним з найважливіших, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод. Воно закріплене ст. 34 Конституції України: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір». Однак на практиці громадські та правозахисні організації, журналісти не завжди мають можливість отримати своєчасні та вичерпні відомості про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Велика кількість офіційних документів не доступна широкому загалу.
Правозахисники дійшли висновку, що жоден державний орган, ставлячи гриф «Для службового користування» («ДСК»), не керується відомим принципом, згідно з якими засекречуються певні відомості, а не весь документ. Наші посадовці повсюдно вдаються до іншого правила: навіть якщо мала частина офіційної інформації потребує обмеження в доступі до неї, сумнозвісним ярликом «прикрашають» весь документ. Та, власне, ця позначка є нелегітимною. Вона дістала «благословення» 1998 року в урядовій інструкції. Однак у ст. 34 Конституції чітко зазначено, що обмеження свободи інформації має бути встановлене законом, а не будь-яким іншим актом.
Аналіз, здійснений фахівцями Харківської правозахисної групи, засвідчив, що подекуди засекречували за інерцією й те, що вже давно завдяки розвитку новітніх технологій перестало бути таємницею. Наприклад, топографічні відомості, хоча зйомка з космосу дає можливість без будь-яких перешкод складати точні карти місцевості.
Боротьба за доступ до інформації увінчалася першою перемогою: Міністерство юстиції визнало практику засекречування незаконною і заборонило використовувати грифи «Опублікуванню не підлягає» та «Не для друку». Останню позначку було знято з 1410 актів, виданих протягом 1991–2005 років.
Проте які саме акти, що з'явилися на світ після згаданої дати, «оздоблено» грифом «ДСК», є таємницею. Це унеможливлює належний контроль з боку громадськості. Оскільки немає переліку відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, то в журналістів цілком обґрунтовано можуть виникати сумніви: чи не належить те, що вони збираються оприлюднити, до категорії з обмеженим доступом, а отже, чи не загрожує їм передбачене за такі дії покарання.
Важко сказати, чи на загальнодержавному рівні скоординовано вимоги стосовно того, до якої саме інформації слід обмежувати доступ. Перелік таких актів, виданих Київською чи Івано-Франківською облдержадміністраціями, містить 18 позицій, у той час як на Кіровоградщині чомусь вважають за потрібне засекретити аж 136 позицій.
Інформація— не власність посадовців Не пощастило українцям і з судовим захистом права на інформацію у правовідносинах з владою чи державними посадовцями. Частково це пояснюється браком належної практики, тобто ми досі перебуваємо в полоні тоталітарного мислення, адже ще не так давно нікому на думку не спадало судитися з державою. Тож не дивно, що, розглядаючи позови громадян, у яких ідеться про порушення їхніх прав на інформацію з боку посадовців, служителі Феміди демонстрували неприховану упередженість чи некомпетентність (або і те, й інше). Отже, право на доступ до інформації лише задеклароване, але не гарантоване, а посадові та службові особи ставляться до неї, як до своєї власності, із сумом констатують правозахисники.
Правове регулювання не достатньою мірою гарантує реалізацію конституційного права громадян на доступ до інформації — такого висновку дійшов міністр юстиції Микола Оніщук. Водночас створення належних умов для цього є обов'язком нашої країни перед Радою Європи. Навести лад у цій сфері покликаний новий закон про інформацію. Відповідний законопроект, підготовлений Мін'юстом, згідно з демократичною процедурою, пройшов громадське обговорення і був схвалений на засіданні уряду. Цим документом визначено державні гарантії права на доступ до інформації.
У світі спостерігається тенденція до запровадження спеціальних контрольних органів у сфері дотримання зазначеного права. Адже закон, навіть найдосконаліший, сам собою не є гарантією його дотримання. Можливі дві моделі реалізації цієї ідеї. Необхідна структура може діяти в системі виконавчої влади, як це практикують у деяких країнах. Однак за таких умов складно говорити про незалежність та незаангажованість цього органу (особливо якщо екстраполювати ситуацію на українські терени), а без цих ознак такий контроль значною мірою втрачає сенс. Крім того, до кого апелювати, якщо порушниками права на доступ до інформації є прокуратура чи органи місцевого самоврядування? Згідно з іншим варіантом (з ним можна ознайомитися на прикладі Франції) передбачено, що згадані функції покладено на колегіальний орган, до якого належать представники всіх гілок влади, громадськості та місцевого самоврядування.
Спеціальні наглядові органи — комісари або комісії з питань інформації — діють у Великій Британії, Македонії, Португалії, Сербії, Словенії, Туреччині, Угорщині. Одним з їхніх обов'язків є розгляд скарг на недотримання права на доступ до інформації, її приховування. Майже всюди їхні рішення мають обов'язковий характер. Вітчизняні правозахисники і науковці схиляються до необхідності запровадження подібної інституції в Україні.
Згідно зі ст. 101 Основного закону парламентський контроль за додержанням конституційних прав людини і громадянина, зокрема на доступ до інформації, здійснює Уповноважений з прав людини. Однак у посткомуністичних країнах він занадто перевантажений, тому доцільніше було б цю функцію покласти на окрему інституцію. Піонером на теренах СНД в цьому сенсі є Азербайджан, де 2005 року законодавчо вирішено запровадити інститут інформаційного уповноваженого.
Тож вітчизняні правозахисники закликають, керуючись рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи, положеннями Конвенції Європейської економічної комісії ООН та іншими міжнародними стандартами, якнайшвидше ухвалити новий закон про інформацію, який гарантував би доступ до неї в органах державної влади та місцевого самоврядування.