АФГАНЦІ САМІ ЗАПРОСЯТЬ ГОСТЕЙ
Загострення ситуації Важко не погодитися з аргументом, що тільки самі афганці можуть вирішити проблеми своєї країни. Власне тому лише афганці, а не НАТО можуть запрошувати до столу переговорів талібів. Одначе головна проблема в тому, що таке гасло набагато легше проголосити, ніж реалізувати. Пропозиція розпочати політичні переговори з талібами не нова. Її понад два роки висуває президент Хамід Карзай, Саудівська Аравія і Пакистан. Подібну позицію підтримали деякі аналітики у Європі й Західній Європі. А кілька днів тому президент США Барак Обама підтримав проведення переговорів із талібами. Їхнім головним аргументом на користь початку переговорів є підтримка, яку деякі угруповання збройної опозиції (таліби, Хезб-е Ісламі, група Джалалуддіна Хаккані) мають у частини афганського суспільства. Але не можна забувати, що вони все-таки становлять меншість. Більшість афганців хоча і мають застереження щодо діяльності міжнародних сил, але не хочуть повернення емірату талібів. Вони підтримують військову присутність міжнародного співтовариства, як і більшість впливових політичних сил, таких як Народний фронт, Хезб-е Вахдат, Афгані Меллат, а також адміністрація президента. Без присутності міжнародних сил Афганістан буде об’єктом інтересу держав регіону, опиниться в хаосі збройної боротьби внутрішніх сил. Тому присутність міжнародного військового контингенту — в інтересах афганців, і без їхньої підтримки жодні військові сили не втримаються у країні навіть кілька місяців, адже афганці є справжніми господарями країни. Не НАТО, не ООН, а тільки тамтешні політичні партії й рухи можуть запросити талібів за стіл переговорів. Але проблема в тому, що подібне гасло легше проголосити, ніж здійснити. Ситуація з безпекою в Афганістані останнім часом погіршується, але не тільки через поширення впливу талібів. Разом зі зростанням збройної активності опозиції свій «внесок» у погіршення ситуації в Афганістані зробила активність кримінальних груп і суперництво наркомафії та контрабандистів. Ще у 2006 році драматичним подіям в Іраку протиставляли відносно стабільну ситуацію в Афганістані. Відтоді багато що змінилось. Зусилля США привели до поліпшення ситуації в Іраку, тоді як Афганістан є все більшим викликом для міжнародної спільноти. Загострення ситуації в країні зумовлене збігом складних процесів. Тому не існують якісь чарівні ліки, здатні вилікувати Афганістан. Підтримка зовнішніми силами (НАТО, ООН, ЄС чи США) переговорів із талібами за відсутності підтримки з боку найвпливовіших афганських політичних сил, без урахування внутрішнього і регіонального контексту може принести більше шкоди, ніж послідовна боротьба з талібаном. Внутрішнє суперництво В останні роки таліби відтворили частину свого потенціалу завдяки надходженням від торгівлі наркотиками (приблизно 40% їхніх доходів — із цього джерела), фінансовій підтримці релігійних фундацій з країн регіону Перської затоки, співпраці з міжнародними терористами і, що найважливіше, логістичній підтримці з боку Пакистану. Цьому сприяла і непослідовність американців у боротьбі з талібами після 2002 року. Сполучені Штати концентрувались, головним чином, на боротьбі з бойовиками «Аль-Каїди». Сил захисників нової влади у Кабулі спочатку було недостатньо. Ще на початку 2006-го в Афганістані перебувало 30 тисяч міжнародних сил (9 тисяч міжнародних і 20 тисяч США), а регулярна афганська армія налічувала 30 тисяч осіб. Нині у країні приблизно 70 тисяч міжнародних сил, а в афганській армії — до 80 тисяч військовиків. Відродження талібів сталось не лише через відсутність достатніх засобів боротьби з ними і недооцінки можливості їхнього відновлення. Зростання кількості жертв серед цивільних під час дій американських і міжнародних сил НАТО випливає з прийнятої тактики, а остання була наслідком недостатніх сил. Відсутність солдатів компенсувалась діями авіації. Замість очищення території за допомогою піхоти, якої бракувало, застосовувались малоприцільні бомбардування з повітря. Це була одна з причин, через які президент США Барак Обама підтримав рішення про радикальне збільшення кількості американських військ в Афганістані й закликає до цього кроку європейських союзників. Черговим елементом, який негативно впливає на ситуацію в Афганістані, був розпад політичної коаліції, сформованої на конференції у Кьонігсвінтері у грудні 2001-го. Після повалення талібів утворилася широка платформа політичних сил. Люди з Північного Союзу, хазари і пуштуни, негативно налаштовані до талібів, поділилися владою. Рівновага сил і привнесений ззовні новий порядок мали величезне значення для утримання політичної стабільності й формування довіри до нового режиму у перші роки після повалення талібів. Та починаючи з 2005 року, президент Хамід Карзай почав усувати від влади своїх союзників, водночас потрапляючи у все більшу політичну ізоляцію й конфлікти з опонентами. Незабаром в Афганістані відбудуться президентські вибори, що також посилює політичне суперництво. Корупція і безпорадність адміністрації Карзая послабили міжнародну підтримку для влади у Кабулі. Навколо Афганістану Навколо Афганістану загострюється суперництво між державами регіону. У 2001 році Іран, Росія, Індія, держави Центральної Азії й Пакистан надали підтримку у поваленні талібів. Нині невпевненість щодо розгортання ситуації в Афганістані схиляє ці держави до інтенсифікації суперництва за вплив у Кабулі й використання Афганістану як платформи для ведення геополітичних ігор з суперниками. Показовим прикладом є Індія та Пакистан. Росія з Іраном також використовують присутність військ США в Афганістані для тиску на Вашингтон. Російська Федерація хоче якнайбільше виторгувати від Вашингтону за свою логістичну і політичну допомогу. Останнім прикладом російської інтриги є закриття американської бази в Манасі (Киргизстан), яка становить транспортну основу для операції в Афганістані. Яке політичне рішення? Тривалий час точаться розмови про необхідність модифікування стратегії, застосовуваної союзниками в Афганістані й ширшого запровадження політичних методів урегулювання конфлікту. Проте не повинно відбуватись ототожнення політичного вирішення конфлікту з початком переговорів із талібами. Діалог з ними може становити певний елемент цілісного політичного врегулювання, але не самоціль. Можливість його застосування залежить від багатьох інших умов. Передчасне ініціювання таких переговорів лише додатково ускладнить ситуацію. Головним прихильником переговорів із талібами є «ослаблений» президент Карзай. Він розпачливо хапається за кожну ініціативу, яка дасть змогу йому посилити політичний вплив. Одначе суперники Карзая добре орієнтуються в його намірах, тому вважають пропозицію переговорів з талібами маневром адміністрації, котра прагне зміцнити своє становище напередодні виборів. Поява у цьому контексті на Заході задуму ведення переговорів із талібами вбачається ними як спроба підтримки скомпрометованого Карзая. В результаті ідея діалогу з талібами загострює передвиборне суперництво, поглиблює взаємну недовіру і дестабілізує ситуацію в Афганістані. Початок переговорів із озброєною опозицією може загострити суперництво між деякими державами регіону. Пакистан і Саудівська Аравія, які ведуть переговори з талібами або їхніми прихильниками, схвально сприймуть початок подібних переговорів в Афганістані. Проте Індія, Іран та Росія однозначно негативно поставляться до подібного задуму. З цього питання існують також розбіжності у підходах серед союзників із НАТО й ЄС. Необхідною умовою для початку переговорів є консенсус поділеної політичної сцени в Афганістані. Цього не можна досягти без укладення нового компромісу і проведення повторного розподілу влади. Для цього потрібна буде не тільки зміна президента, а й політичної системи з президентської на парламентсько-кабінетну, яка більше відповідає складній етнічно-племінно-релігійній мозаїці Афганістану. За матеріалами закордонної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО також у паперовій версії читайте:
|