НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ НА ХИТКИХ НОГАХ
Чи є здоров’я населення соціальним капіталом країни? Здається, нині у нас воно для влади є лише прикрістю. Кожен мусить покладатися на себе і на лікарів, яких знаходить. У будь-якому разі відповідальність за якість лікування покладається... на пацієнта. Про сутність охорони здоров’я розповідають люди, котрі знають проблему зсередини.
Система для людини Сергій Подпрятов, доктор медичних наук:
— Ставлення до вітчизняної медицини іноді дивує: можновладці лікуються за кордоном, начебто не визнають, що медицина в Україні є. Насправді, місце, де людина живе, має бути для неї найкращим, і там має бути лад...
Сучасна людина мусить стежити за своїм здоров’ям, адже це цінність, яку неможливо придбати. Якщо вона прагне бути самостійною, незалежною, вона повинна бути здоровою — звідси необхідність дотримання режиму харчування і фізична активність.
— Чи заважають медикам деякі ЗМІ, які рекламують шаманів, що нібито виліковують останні стадії раку, застосовуючи гриби, котрі можна виростити на підвіконні? Чи потрібна заборона такої реклами?
— Законодавчі акти мало чим допоможуть, бо вони формалізують те, що приймає свідомість суспільства. Потрібна доказовіша інформація про те, на що здатна медицина: хто з медиків чим займається, які результати, досягнення, у чому полягають труднощі й невдачі, тоді люди свідомо ставитимуться до вибору лікаря та лікарні.
— Чим може зарадити пацієнтові звичайна районна поліклініка?
— Потрібно запровадити диспансеризацію, адже більшість громадян за недостатністю знань не може оцінити зміни свого стану, які відбуваються через хворобу. Значно дешевше робити масові огляди людей з певною регулярністю: це дає змогу виявляти недуги у таких стадіях, коли їх можна легко (за короткий проміжок часу і з невеликими витратами) вилікувати. Це вигідно і в соціальному плані — люди зберігають працездатність, і в економічному — витрати на диспансеризацію та лікування хвороб у початковій стадії значно менші, ніж на лікування занедбаної недуги. Власне, цим шляхом ідуть високорозвинуті країни — там добре поставлено діагностику, а людей орієнтують на те, щоб зверталися до лікаря за найменших негараздів зі здоров’ям. А ще у них поширена санітарно-просвітницька робота, коли людей повідомляють про можливі прояви хвороби і про лікарні, де можна обстежитись.
Звичайно, у нас диспансеризація залежатиме від того, на які верстви населення буде орієнтована. Є люди, для яких треба організувати прийом у лікарів і повідомити, де це робити. А є такі, яким слід сказати: завтра зранку ви замість того, щоб їхати на роботу, відвідайте поліклініку, звідти принесете результати обстежень...
На жаль, системи диспансеризації нині немає, тому людина має прийти до свого дільничного чи сімейного лікаря, а він визначить перелік обстежень і фахівців, які мають її оглянути.
— Чи реально це? Мені у столичній районній поліклініці відмовили взяти кров на аналіз, мотивуючи тим, що «вас багато, а талончиків — катма».
— Звичайно, є крайнощі, оскільки немає належної вимогливості до стандартів. Проте у кожній поліклініці є керівники, це зазвичай кваліфіковані фахівці. Бажано починати диспансеризацію саме з керівництва лікарні. Та через неоднакове матеріальне забезпечення лікарень надто різниться обладнання у кожній з них — це теж не є стандартом.
— Низькі зарплати медиків — це аморально?
— Низька зарплата — це недалекоглядно. Адже «високим керівникам» теж треба десь лікуватися. Медицина, медико-біологічні науки — вкладання грошей в ці галузі мало б на меті хорошу економічну віддачу. Такого у нашій країні, на жаль, немає.
— Які надбання країн-сусідів у галузі охорони здоров’я варто було б запозичити?
— У Чехії кожна жінка у перші три місяці вагітності мусить пройти генетичне обстеження, аби не народити дитину з вадами. Це закріплено законодавчо: якщо жінка ухиляється від таких обстежень, а народжує неповноцінну дитину, то догляд за нею — її пожиттєвий обов’язок. І навпаки, якщо обстеження було зроблене й показало сприятливі дані, а дитина народжується з вадами, то догляд за такою дитиною — пожиттєвий обов’язок держави.
— Ви б рекомендували проходити медико-генетичну експертизу всім молодим парам?
— У цьому є і медична, і економічна доцільність.
— Як бути провінціалам, хіба в обласних центрах існують медико-генетичні консультації?
— Це теж питання вищого рівня системи, яка дає змогу людям своєчасно обстежуватися, отримувати необхідні консультації. Система має працювати ще до народження дитини і супроводжувати людину все життя. Звичайно, треба встановлювати прийнятні способи обстеження. Створення системи діагностики і вчасне лікування є вигідним у світі, інакше на Заході не було б такої розвинутої медицини. Там система спонукає до високоякісної роботи: до розробки і впровадження найефективніших способів лікування. Ця система вигідна і суспільству, і з точки зору вкладання коштів.
— У західних країнах пацієнти часто судяться з лікарями. Як має діяти наша людина, котра стала жертвою «лікарської помилки»?
— Скаргу пацієнта розглядає комісія, склад якої наказом визначає керівник лікарні або поліклініки, де проходило лікування. Якщо зміст скарги потребує участі кваліфікованіших фахівців, склад комісії визначає керівник медичної адміністрації вищого рангу — начальник управління охорони здоров’я району, міста, області. За потреби комісію створює Міністерство охорони здоров’я. Коли скаргу адресовано до прокуратури і порушено кримінальну справу, оцінку правильності дій медпрацівників проводять судово-медичні експерти.
— Чи не потребуємо ми створення нової медичної системи?
— Система, за якої люди отримуватимуть належний нагляд за своїм здоров’ям, конче потрібна. Повинні бути чітко сформульовані запити суспільства — до адміністрації міста, району, а також запити окремих людей з приводу того, що вони хочуть отримати від медицини, від лікаря. Від адміністраторів теж має бути пропозиція: що дозволяють наші кошти...
Діагноз: пасивність Юрій Саєнко, завідувач відділу Інституту соціології НАНУ, доктор економіки і соціології, професор:
— Здоров’я складається із фізіологічних чинників, чим і займається медицина. Характерно, що і медики, і соціологи фіксують невпинне погіршення фізичного здоров’я нашого населення за останні 15 років. Культурологія, психологія та соціологія відстежують рівень духовного самопочуття людей з точки зору повноцінної та соціально активної особистості. Одним із вирішальних критеріїв соціального здоров’я людини є включення її у повсякденне життя та вирішення проблем майбутнього. З цього погляду маємо нездорову державу та нездорову націю — ми увесь час, як пожежна команда, гасимо прояви невирішених проблем минулого і переносимо це на майбутнє.
— Чи є більш соціально здоровими люди у розвинутих суспільствах?
— На Заході мало курять, натомість займаються фізкультурою. Там серйозно ставляться до страхування. Якщо людина має соціальну страховку, вона мусить двічі на рік звертатися до свого лікаря, аби пройти огляд у певних фахівців. Тоді держава вкладатиме у неї менше коштів у разі вчасно виявленої хвороби. Соціальне здоров’я стає найбільшою цінністю, адже людина повинна бути соціально активною, а її діяльність на благо країни — ефективною. Людина зазвичай бере участь у житті громадських організацій (у деяких державах кількість активних людей сягає до 80%). За нашими даними, до громадської роботи залучено лише 13% населення України. У нас не розвивається громадянське суспільство. Населення веде нездоровий спосіб життя, бракує соціальної відповідальності за те, що відбувається. Отже, відсутні стратегічні плани розвитку особистості й суспільства. Заблоковано розвиток середнього класу, саме він є основою, бо створює умови для суспільного розвою.
Проблема Чорнобиля наштовхнула мене на ширший розгляд проблеми охорони здоров’я, оскільки у нас усе зводиться до лікування постраждалих. Насправді необхідно реабілітувати і психічне здоров’я, і соціокультурне, адже втрата соціокультурного середовища — колосальна проблема. Потрібно відновити соціальне здоров’я, щоб люди думали про майбутнє, а не були весь час зациклені на думці: «Ми постраждалі назавжди».
— Як оцінюють своє здоров’я наші громадяни?
— Коли взяти кількість людей, котрі відповіли, що у них відмінне та хороше здоров’я, то виходить, що у 1992 році таких було 29%, а зараз близько 20. Якщо додати до показників відмінного та хорошого здоров’я ще задовільне, то вийде, що відносно терпимо почуваються 73% респондентів.
Загострився інтерес людей до екології. У минулі роки зазначали, що екологічні чинники впливають на здоров’я 10 відсотків опитаних, нині їх 17. Передовсім громадянам дошкуляють забруднення території їхнього проживання сміттям (на це вказали 51% опитаних), забруднення повітря автотранспортом (43), забруднення повітря хімічними речовинами та викидами виробництва (33) та підвищений вміст шкідливих речовин у продуктах харчування (29%).
На жаль, соціологія поки не вибудувала інтегральний індекс соціального здоров’я, хоча деякі його показники фіксуються у соціологічному моніторингу.
Американці — найдужчі у світі? Дмитро Кракович, директор із консалтингу Київського міжнародного інституту соціології. (Вісім років він жив у Нью-Йорку, переконаний у тому, що світ розвинутої демократії далеко не ідеальний):
— Нещодавно американці обговорювали реформу медицини, проблему безплатного страхування для багатьох людей. У суспільстві були розгорнуті широкі дискусії, піар-кампанії проти цієї програми. Висловлювалися думки, що вона зруйнує медицину, яка склалася, знизить якість медичних послуг. Тож ця реформа не відбулася.
— Якими є нагальні проблеми американської медицини?
— Медицина у США — це бізнес, вона завжди такою була. Мета лікарів — не вилікувати хворого, а зробити його постійним клієнтом. Як кожна компанія, що продає якісь послуги, прагне, аби клієнт залишався з нею до кінця своїх днів, так і медична компанія чи клініка зорієнтована на те, аби наприкінці життя заплющити пацієнтові очі (його недугу заліковують, а не виліковують). В Америці менше поширені радикальні способи лікування, такі як хірургія, більше покладаються на терапію. Навіть коли недуга триває роками, лікарі заглушують її медикаментами без хірургічного втручання. Щоправда, в Штатах передбачено відповідальність за лікарську помилку. Судова система тут активно працює, і величезні гроші переходять від лікарів до пацієнтів.
— Чи правда, що у США більше поширена наркоманія, ніж алкоголізм? Як вирішується ця проблема?
— Мій двоюрідний брат трудиться соціальним працівником у клініці реабілітації наркозалежних у Нью-Йорку. Практично ніхто з неї не виходить, прямо у клініці продають наркотики. Максимум, що вдається наркоманам,— утримуватись від асоціальної поведінки. Закон зобов’язує їх приходити на семінари, лекції, різні акції. Більшість працівників лікарні — колишні наркомани.
— Як живеться в Америці інвалідам?
— До них у суспільстві нормальне ставлення. Там часто бачиш людей з особливими потребами і у вищих навчальних закладах, і на вулицях, і на роботі. У бюджетних організаціях є квота, за якою вони зобов’язані брати певну кількість людей з проблемами, коли вони здатні виконувати просту роботу. У Нью-Йорку всі автобуси обладнані так, аби перевозити інвалідів на візках — задні двері спрацьовують як ліфт, а водій допомагає пройти до салону і вийти. У метро зроблено спуски, з яких можна з’їжджати на візках. В Америці люди з обмеженими можливостями можуть вільно пересуватися містом.
Гадаю, колись у США теж було таке ставлення до інвалідів, як нині у нас. Проте люди дозволили собі духовний поступ і звернули погляди у бік несхожих... Безперечно, наше суспільство до цього навернеться.