СТАНІСЛАВ
БОНДАРЕНКО: «ВДАРИМО ЦІННІСТЮ ПО НИЦОСТІ»
Письменник Станіслав Бондаренко народився в 1954 році на Дніпропетровщині в сім'ї вчителів. Батько був в'язнем трьох концтаборів, зокрема Бухенвальду.
Вірші Станіслав почав писати, ще навчаючиcь у знаменитій школі в Києві на Печерську — єдиному тоді в Україні спортінтернаті. Граючи за юнацьку збірну України з футболу, ставши найкращим бомбардиром на турнірі в Угорщині, сам ненавмисно перекрив собі шлях «надії вітчизняного футболу» — викрив аферу тренерів, які привласнили чималу суму державних коштів і навіть закордонні відрядні всієї команди. Вердикт «ми зробимо так, що ти ніде в Союзі не гратимеш», міг зламати будь-кого, але одночасно ця сумна обставина зміцнила загострене почуття справедливості, а велика література, поезія врятували від найгіршого.
Навчаючись на філфаку КДУ, Станіслав наприкінці 1970-х створив (разом з однокурсниками, нині відомими журналістами В. Анісімовим, В. Поліщуком та ін.) самвидавський журнал «Гарумистические записки», популярний в київських ВНЗ аж до його розгрому КДБ.
Після цього шлях до видання книг був перекритий — до часу «перебудови»: спершу з'явилися твори Станіслава для дітей — більш ніж 100-тисячними накладами у видавництві «Веселка» вийшли «Струмок» і «Чайка Нескучайка», а потім у видавництві «Радуга» — збірник віршів «Я сам из дат печали». Нині Станіслав — автор 15 книг, серед яких «Пир во время Кучмы», «Євангеліє від в'язниці», «Нова Енеїда, або Дер-жа-вю», вибране «СНГеній». Його поезію також можна прочитати у відомому з радянських часів щорічнику «День поезії-2007», у «Литературной газете», у десятку антологій, зокрема у свіжій «Україна. Російська поезія. ХХ століття», багатьох виданнях Європи й Америки.
Серед трьох найбільш продаваних у Росії й СНД книжок, виданих в Україні, дві були перекладені Станіславом російською мовою — барвисті «Улюблені вірші» («Любимые стихоВЫтворения») й «Абетка» («Азбука») київського видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з чудовими малюнками Костя Лавро (обидві, на жаль, без права продажу в Україні, аби не «перебивати» українські аналоги). Інше столичне видавництво («Грані-Т») вперше в Україні випустило книгу віршів для дітей приголомшливого Даниїла Хармса «Що то було?» у перекладі Станіслава українською. А ще Бондаренко — автор двох перших у світі романів-паліндромів, за один з яких — «Ніша Волошина» (перша публікація в альманасі «Севастополь») — він одержав міжнародну Волошинську премію. Не даремно живий класик Ліна Костенко на презентації книги Станіслава сказала: «Він дивний чоловік — у поезії й у журналістиці. Навіть у такому, здавалось б, штучному, заданому жанрі, як паліндроми, йому вдається передати глибокі почуття».
А ще Бондаренко — автор понад тисячі статей, інтерв'ю з літературними класиками й світовими політиками, нині живими і тими, що пішли за вічну межу,— Расулом Гамзатовим, Чінгізом Айтматовим, Робертом Рождественським, Миколою Вінграновським, Андрієм Вознесенським, Беллою Ахмадуліною, Борисом Єльциним, Сергієм Аверинцевим, Милорадом Павичем, президентом Польщі Квасьневським, Мадлен Олбрайт, Ліною Костенко і багатьма іншими.
У роки постперебудовчого розгулу бандократії завдяки журналістським розслідуванням Станіслава, які публікувалися в газеті «Независимость» («Комсомольское знамя»), вийшли з СІЗО і в'язниць 19 незаконно арештованих, безневинних людей (як потім визнавав суд — за відсутністю складу і навіть події злочину).
Але головне для Станіслава все-таки «этот ливень, счастливень, моливень» вічних почуттів і чистої лірики.
Станіслава Бондаренка нагороджено орденом Нестора Літописця і ще декількома відзнаками. Але немає відзнаки, вищої за ту, що його вислови, скажімо, «батьки-шкідники», «рудий паризький жираф» (вежа Ейфеля), «вулиці-равлики», «люди до пояса», «доктор «філологаєчних» наук, «кабаНьєро», «їдальго», «і ректорство, і рекитирство» цитують напам'ять діти і дорослі...
Нещодавно побачив світ перший прозовий роман Станіслава, написаний українською,— «От я вся — я свято, або Віхола лохів» (прочитайте назву з кінця), у якому перед очима політзека Григорія (Гріга), котрий повернувся з Колими, розгортається не дуже принадна історія сучасної України, аж до Помаранчевої революції, і нечувана любовно-кримінальна колізія, що сталася на Байковому цвинтарі.
— Станіславе, що наріжне, ключове ти намагався вкласти в роман?
— Почну з першопоштовху. Не є секретом, мабуть, ні для кого, що Україна йде не найкращим, не магістральним шляхом, часто буксує на узбіччі ближче до кювету.
Двадцять років тому (мій роман якраз охоплює саме стільки часу) з Колими, з усіх гулагівських таборів повертались славні політзеки (багатьох, зокрема Василя Стуса, Валерія Марченка, вже не було серед живих), які вистраждали волю, незалежну Україну. Та ненька-Україна посунула інакше, ніж вони мріяли, компромісними, псевдоперебудовницькими манівцями.
Мене, як сина в'язня трьох концтаборів, давно хвилювало світоглядне питання: чому цей найкращий наш людський ресурс (до речі, до сімдесяти відсотків всесоюзного ГУЛАГу становили саме українці, тож славні репресовані грузини, прибалти встигали вивчити там українську мову — так багато її було в концтаборах) не переміг й Україна не пішла світлим шляхом, як, скажімо, Чехія. Я особисто знав людей, які прагнули цього шляху, але їх знову гнули й знущалися з них. Я бачу, як скромно живе Герой України Євген Пронюк, а Музей репресованих, який він створив, викинуто з приміщення на Подолі, тепер він десь у підвалі. Інший достойник, психіатр Семен Глузман (про це в романі теж згадано), який спочатку сидів у Володимирський тюрмі разом зі Стусом, каже: «Десять років таборів — це не вкрадений час, там була справжня розкіш спілкування, вірні друзі і надії». А тепер надій навіть у колишніх політв'язнів, у бранців сумління значно поменшало. Це питання дисбалансу — «Чому мріялося про одне, а сталося інше?» — одна з головних тем роману. Не менш важливим є й перегук зі сподіваннями молодших поколінь — на тлі подій «помаранчевого» Майдану.
Звісно, вожді, як нині час показує, зрадили надії, і недаремно я взяв епіграф з листа студентки: «Чи варті вожді тих очей на Майдані?». Людей з величними і гордими очима на Майдані було понад мільйон, а результат, на жаль, поки що незначний. До речі, цікаве порівняння. Взяття Бастилії, яке мудрі французи перетворили на величний символ-свято, насправді майже не було. На той час там перебувало тридцять з лишком в'язнів, для штурму вистачило кількох драбин, зірвали кілька замків, опору ніхто не чинив, бо Бастилії практично ніхто не охороняв. Але нині це символ Свободи, велике щорічне свято, і не лише для французів — для всієї Європи. А в нас Майдан реально був набагато величніший та, на жаль, не став символом Свободи-Відродження. Хоча я впевнений, його велич з часом зростатиме, Майдан іще дасть своє покоління.
Дехто з молодших, сорокалітніх, героїв роману — журналіст Теофіл, доцент Доценко, який покинув викладання в університеті через підлість, хабарництво, перебрався на Байковий цвинтар, працює «хароном», аспірантка Марина, зґвалтована церберами підлого ментівського «палківника», її батько бізнесмен Микола, інші незламні патріоти — люди духовно багаті, певно, вони зможуть породити повноцінних послідовників Майдану, я б так сказав. Це запорука зв'язку поколінь і якоїсь перспективи для України.
У романі є ще одна важлива паралель-здогад. Під Байковим цвинтарем є таємничо-світлий рів (чи печера; такі збереглися в Лаврі, в багатьох монастирях), де сховано для чогось чималу кількість зброї — під наглядом мовчазної тіні Лесі Українки чи привиду, схожого на неї. Можливо, той довжелезний рів веде до бібліотеки Ярослава Мудрого, там ще багато незвіданого, і все це досі не відкривається навіть найкращим з-поміж сучасників, можливо, через наш розум, затуманений цією не найсвітлішою, я б сказав, сучою, сучасністю. Серед героїв роману є і свого роду пророк — Юрко Юродивий, котрий чимось нагадує Гриця Золотюсінького, який Тарасові Шевченку напророкував під час їхніх розмов у Седневі десять років солдатчини і ще багато чого. Наш сучасник Юрко Юродивий своїми загадковими висловами у вигляді паліндромів (ніби йому якийсь код передається з неба) озвучує передбачення подій і зазвичай вгадує: приміром, за два роки він передбачив появу януковців (тоді Янукович був ще губернатором) і події Майдану, і газові колізії (і про це є в романі, хоча книжка була видана раніше). Отже, слова Юрка, на диво, справджуються.
— Поет, професор і нині посол України в Латвії Рауль Чілачава, прочитавши твій роман, зауважив, що покоління найкращих втратило дієвість, здатність до вчинків — тому пістолет у кишені авторитетного політзека Гріга жодного разу не вистрелив у кадебіста, який «допомагав» розвалитися Народному рухові. У зв'язку з цим на повний зріст постає світоглядне питання: Україні стелиться тільки «шлях із варяг до «ворюг», чи є інші варіанти? Після виходу роману чи побачив ти альтернативу, чи вгледів світло в кінці тунелю?
— Бачу, але те світло можливе за кількох умов. До речі, мої слова про «шлях із варяг до «ворюг» колись у своєму інтерв'ю «Бульвару» навів Павло Загребельний (Царство йому Небесне). Відповідаючи на запитання про сучасне життя України, він сказав буквально наступне: «Багрицький свого часу в поемі «Дума про Опанаса» написав: «Раньше шли мы в запорожцы, а тепер в бандиты», а сучасний київський поет Станіслав Бондаренко ще більше конкретизував: «Нам шлях із варяг до «ворюг». Дійсно, у нас за участі президентів та інших «начХальників» зникали флоти, аеродроми, промислові галузі, не кажучи, що цілі ешелони з вантажами йшли наліво... Цьому жаху довго не було справжнього опору, на Майдані пролунала обіцянка: «Бандити сидітимуть у тюрмах», може, саме тому й виник Майдан, що майже весь народ хотів цього. Але знову надії не справдились, бандити не сидять у тюрмах, нема осмисленої економічної, гуманітарної та культурної політики країни, і тут справа навіть не в нестачі грошей (коштів на культуру в усіх країнах бракує), а в нестачі волі у можновладців.
Народ, зморений голодомором, Розстріляним відродженням, ГУЛАГом, війною, «розвинутим соціалізмом», уже втратив здатність повною мірою регенеруватись. Хоча, звісно, люди в селах і містах прагнуть відроджуватися духовно й матеріально, та їм неймовірно заважають зрадливі «вожді». На час четвертого року Майдану з вуст героїв роману лунає різка критика: ні Ющенко, ні Тимошенко, ні Янукович не є корисно-конструктивно-позитивними лідерами-патріотами. Якщо, припустімо, один Віктор трохи кращий (я маю на увазі Ющенка), то, як каже герой роману, між ними йде боротьба за те, хто перший здобуде свій перший мільярд, а не про можливість дбати про країну. Без сумніву, волі не вистачає не тільки названим людям, Україні потрібен не трохи кращий за гіршого, а найнайкращий лідер, і щоб при тому діяв повний, так би мовити, комплект: від сільської ради до прем'єра, спікера, котрі налаштовані на справжню розбудову, вміють вести машину не узбіччям по калюжах, а широкою дорогою. А ми поки що не виїхали.
На щастя, в романі трапляються й ті, хто вміє діяти, тому пістолет спрацьовує — і зникає підлий «мент-палківник», не гідний навіть могили. Це вже не просто помста, це конкретна жертва-боротьба, так колись Че Гевара діяв, хоч майже ніколи не перемагав, а в цьому разі є дія і результат.
Українські хлопці на футболках серед іншого носять зображення Че Гевари, а не Стуса чи Чорновола. Чому? Відповідь на це запитання розгорнута в романі. Якщо ми себе зрозуміємо, коли буде більше таких людей, як Теофіл, Доцик і дядько Гріг (а він друг Стуса, Чорновола, Пронюка й інших), то в нас є перспектива. Незважаючи на те, що когось підкупили посольськими посадами, чи хтось вже зморився, «політзеківські» ідеї живуть у головах найкращих українців, які розуміють, що треба нарешті діяти.
— Більшість наших сучасних світочів перебуває у духовній еміграції, і це спонукає молодь ставитися до них без пієтету, не наслідувати, не прислухатися до них. От і виходить, що, з одного боку, світочі втратили здатність до дії, з іншого — це призводить до інертності наступних поколінь...
— Так, з різних причин молодь погано знає про те, скільки і що патріоти зробили, бо, як казав Шекспір, «порвалась cвязь времён». А вони зробили майже все, що могли. Та тепер нічого не робиться для популяризації, поширення їхніх ідей; телебачення, радіо прихоплено загребущими кон'юнктурниками, а колишні борці зморились, мало з ким контактують. Колись, на початку цього тисячоліття, Ліна Василівна Костенко запросила мене до Чорнобиля, ми об'їздили з нею практично всі села зони відчуження — це було після того, як вона прийшла на презентацію моєї книжки «Пир во время Кучмы» у 2002-му. Так от, там я бачив, як зустрічають «самосели» Ліну Василівну і як у неї самої світяться очі від спілкування з ними. Не випадково вона якось зауважила на адресу політиків: «Легше заспівати «Ще не вмерла Україна», ніж поїхати туди, де вона дійсно вмерла». Там їй цікавіше, бо все справжнє: трагедія і душі людські. Ще в роки перебудови Ліна Костенко написала: «Час обнадійливий, але не мій», а згодом додала геніально-мінорне: «Гряде неоцинізм, я в ньому не існую».
Серед світлих унікальних постатей, безперечно, й поет Микола Вінграновський (теж один з героїв моєї книги), який помер в 2004 році, він теж в останні роки життя замкнувся, тому що не ті люди згори керують. Це якраз один з нервів роману, який є спробою відповісти на ключові питання, не випадково він має підзаголовок: «Роман для високочолих майже без убивств». Нині в усьому верховодить тюлька-попса, а я, зокрема, хотів романом консолідувати не попсовиків, а інтелектуалів, котрі б навіть при тому, що політики поки що не найкращі, могли б спільно йти одною дорогою. Серед правофлангових я все одно бачу мудрих старійшин, таких як Іван Дзюба, Євген Пронюк, Євген Сверстюк, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл — ці люди все ще головні у виборі шляху.
Доволі доказово ключовий герой роману журналіст Теофіл доводить доцентові Доценку, що прямим предтечею знаменитого французького екзистенціалізму, та й усього світового, можна вважати Григорія Сковороду. Адже через головних ідеологів цієї найпопулярнішої літературно-філософської течії минулого століття — «французьких киян» Миколу Бердяєва та Льва Шестова — ідеї Григорія Савича не просто «перекочували» через століття у твори екзистенціалістів, а, мабуть-таки, Камю з Кафкою і Сартром ідейно вміщуються в нашому Сковороді. Отже, тримайся, Європко, і дякуй, що не лише від монголо-татар тебе врятували, а подарували тобі серед твоїх «сутінків богів» іще й витоки найславетнішої течії. Та Україна, на жаль, майже нічого про себе не знає в масі своїй, аби її шлях був точнішим й ефективнішим. Сподіваюсь, що мій роман є цеглинкою в зростанні національної свідомості українців.