ШКОЛА НА ВІТРАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Майбутнє визначається характером нових поколінь, які входять у самостійне життя, їхнім світоглядом і системою цінностей. А основи цього характеру, як би хто до цієї тези не ставився, закладаються в роки, протягом яких діти соціалізуються в просторі педагогічної спільноти. Образи, сформовані в дитинстві й юності, надалі визначають поведінку і соціальний вибір людини. На підставі аналізу і досліджень ми відтворили образ шкільної педагогічної спільноти, її атмосферу і головні психологічні проблеми, з якими стикаються діти й вчителі в сучасних умовах. Отже, вчитель — центральна постать у школі — як його сприймають, як він себе відчуває в суспільстві.
Як його не жаліти? Попри низький соціологічний рейтинг учителя в Україні, педагогічну спільноту є за що поважати. Більшість педагогів має достатній і гарний рівень освіти, цікавиться суспільними проблемами, досягненнями в науці й культурі, самостійно інтерпретує інформацію. Порівняно з іншими соціальними верствами педагогічна спільнота — структура, добре організована щодо навчального процесу, незважаючи на високу політичну динаміку, стрімкі зміни в соціальному розшаруванні. Вчительство — це люди, здатні терпляче спілкуватися з дітьми і позитивно впливати на них навіть в умовах інформаційного, ціннісного та ідеологічного хаосу. Щодня відчиняються двері школи і вчитель спрямовує увагу дітей на те, без чого не може здійснитися їхнє повноцінне суспільне майбутнє.
Проте вчительство є за що й жаліти. Хронічна втома педагога пов’язана з багатьма психосоціальними проблемами, котрі виникли на тлі переоцінки цінностей в українському суспільстві, що відбувається під впливом глобалізації й модернізації.
Вітчизняна педагогічна спільнота, ще не ставши самостійною організаційною структурою, не надбавши і не відчувши своєї специфічної функції в складний період розвитку, почала інтегруватися в зовнішній (чи то європейський, чи то американський) простір. Гадаю, це є першою помилкою, яка стала джерелом багатьох інших.
Похмілля
від чужого фуршету Найбільш психологічно і технологічно розвинуті країни взялися контролювати процеси соціалізації молоді в Україні, вказувати педагогічній спільноті шлях, виявляти ідеологічну й психокультурну експансію. А вчительство виявилось не здатним захищати інтереси — свої й вихованців. Тому начебто об’єктивно необхідні глобалізаційні процеси набули протилежного ефекту. Принцип вільного розвитку нашої самобутності був порушений інтенсивним неадаптованим запозиченням зарубіжного освітньо-педагогічного досвіду. Українська молодь і вчительство почали адаптуватись до викривлених процесів, недостатньо осмислюючи ці процеси щодо власних потреб і реально існуючих освітньо-виховних проблем. У таких умовах діти не можуть отримати позитивну соціальну ідентичність, громадянськість і патріотичність.
Досі невизначеним для освітніх виховних цілей залишається саме поняття глобалізації. Хто розуміє під цим владу і тиск транснаціональних монополій товарів і послуг, хто — формування і користування спільним інформаційним простором, хто — необхідність підпорядкування чужим правилам життя, а хто — вільне пересування у всесвітньому просторі... Досі об’єктивна потреба у включенні України до взаємозв’язків з розвинутими державами не може успішно реалізуватись, тому що не сформувалися психосоціальні феномени, необхідні для виживання спільноти. Досі Україна і громадяни не відчувають себе певною унікальною самостійною одиницею, що має власний, так би мовити, «ідентифікаційний код».
Глобалізація з її руйнівними наслідками щодо етнічної й національної ідентичності спонукає молоду українську державу сформувати новітню, ціннісну ідентичність. Конфлікт психосоціальних цінностей — головний чинник формування певних відносин між державами світу. Всередині нашого суспільства саме цінності стали головним предметом ідентифікаційних процесів на рівні як окремих людей, так і груп, спільнот та організацій. Цінності визначають ставлення людей і груп одне до одного. Цей системний чинник потребує уваги, головним чином, з боку педагогічної спільноти, у просторі якої відбувається соціалізація молоді.
Найпоширенішою серед української молоді є так звана постмодерністська ідентичність, для якої характерні індивідуалізм, «пофігізм», віртуальна свобода від обов’язків і моральних імперативів. По суті, в Україні перестав працювати біологічний закон — виживання виду (суспільства), тому що реально вся система соціальних впливів працює на інтенсифікацію почуттів і поведінки під гаслом «формування конкурентоспроможної індивідуальності». Вихованню засад солідаризму заважає неадаптовано запозичений на Заході індивідуалістичний підхід до формування особистості.
Втрачене жіноцтво? Зруйнована радянська ідентичність поки що не знайшла собі заміни. Бракує об’єднуючого русла цінностей, які б поділялися всіма жителями країни.
Загальний порядок починається з локальних порядків. А педагогічна спільнота має справу саме з такими локальними порядками. Моделлю локального порядку є навчальний клас. Учитель — головна постать, яка на підставі певних цінностей структурує певний порядок у класі. Між тим програми і підручники, вся система позашкільного виховання далекі від серйозної роботи в цьому напрямі. Педагогічна спільнота ще не виробила свою систему цінностей, які б могли відповідати новим соціальним реаліям і водночас психологічним й інформаційним потребам молоді. Тому педагогічна громадськість на інституційному рівні не втручається в жодну серйозну соціалізаційну проблему. Вчительство не має свого голосу у суспільстві тому, що не має свого «я», своєї новітньої місії.
Досі ця спільнота є тоталітарною структурою, в якій є диктатори (чоловіки-політики) і виконавці (жінки). Виконавці відчувають реальні труднощі ситуації, вони все бачать, але нічого не можуть зробити. Чиновники-чоловіки існують у замкненому просторі цінностей (посад і грошей). Так склалося, що є людство і є чоловіки. Існує сильний організаційний зв’язок жінок із чоловіками, рідкісним явищем є зв’язок жінок з іншими жінками. Прив’язка до чоловіків — це своєрідна прив’язка до життєвих культурних і матеріальних ресурсів, необхідних для повноцінного життя. Релігія, політика, філософія, наука, мистецтво, економіка — усе це історично належить чоловікам... Жінки є маргіналізованою і пригнобленою політичною і державотворчою (елітною) меншістю, отже, вони є соціально вилученими з процесів формування і поширення власних інтерпретацій соціальної реальності.
Те, що жінки виявилися здатними до подвійних і більше навантажень, які вони не просто «тягнуть», а неабияк виконують, слугує чинником перегляду існуючого стану речей (перегляду обслуговуючої функції жінок і, зокрема, жінок-учителів у суспільстві). Адже вони багато років фактично (не юридично!) виконують в Україні творчу функцію: формують людину суспільства, а звідси — і тип самого суспільства.
Олена ДОНЧЕНКО,
доктор соціологічних наук,
професор