НЕДУГИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ОСВІТИ
Освічені громадяни, здатні реагувати на виклики часу — найбільший капітал держави. Проте хоча влада й докладає зусиль для забезпечення права на освіту, ця сфера рясніє численними проблемами. Узагальнити їх узялися експерти Української Гельсінської спілки з прав людини.
НЕДОСКОНАЛА
СИСТЕМА АКРЕДИТАЦІЇ, БРАК УВАГИ
ДО ГУРТОЖИТКІВ, БІБЛІОТЕК, СТУДЕНТСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ
А це — дискримінація Реалізація права на освіту потребує дотримання кількох принципів. Один з них — наявність — означає достатню кількість навчальних закладів і програм, приміщень та інших споруд, санітарно-гігієнічних зручностей для осіб обох статей, чисту питну воду, професійний викладацький склад з конкурентоспроможною на внутрішньому ринку оплатою праці, навчальних матеріалів, бібліотек, комп'ютерів.
Серед найгостріших проблем, пов'язаних з принципом наявності, є не завжди виправдане закриття сільських шкіл. У багатьох з них налічується ледве 30, а то й 10 чи навіть п'ятеро учнів, тож говорити про повноцінний навчально-виховний процес за подібних умов не випадає. Але закриття таких шкіл ставить під загрозу розвиток цілого села, бо без цього закладу воно приречене на вимирання — такого висновку дійшла Рахункова палата України. Неможливість для сільських дітей отримати навіть початкову освіту можна оцінювати як дискримінацію.
У системі вищої освіти недосконала система ліцензування та акредитації певним чином спотворює дотримання принципу наявності. Оцінювання діяльності вищого навчального закладу здійснюється переважно за кількісними показниками, тому адміністрація прагне досягти їх будь-якими шляхами. Щоб прозвітувати про наявність площ, беруть в оренду непотрібні й непридатні для організації навчального процесу приміщення. Аби вийти на певні показники наявності серед викладацького складу кандидатів наук, доцентів, докторів наук, професорів, їх намагаються залучити, не цікавлячись професійною майстерністю та рівнем кваліфікації. Таких фахівців не звільняють навіть попри суттєві недоліки в роботі та корупційні дії, адже без цих осіб неможливо отримати акредитацію. Такий хибний підхід є характерним насамперед для навчальних закладів, створених у пострадянський час.
Критичною є ситуація у системі професійно-технічної освіти. За останнє десятиліття кількість навчальних закладів у цій сфері скоротилася на третину. Гостро постала проблема оновлення їхньої матеріально-технічної бази. Кожний третій заклад потребує капітального ремонту, сучасним є лише 10% наявного обладнання.
Книгозбірні перетворено
на архіви Складовою додержання принципу наявності в освіті є розвинена мережа бібліотек. Проте доводиться із сумом констатувати, що кількість користувачів їхніми послугами неухильно зменшується. Більшість приміщень — у незадовільному технічному стані, стандартів зберігання фондів, у тому числі рідкісних і цінних видань, у них не дотримуються. Викликає тривогу й динаміка поповнення бібліотечних фондів: списання перевищує надходження в 1,3 раза. Майже 80% літератури соціально-політичної тематики — ще з минулого століття, попиту на неї немає, отож державні бібліотеки перетворено на архіви зі зберігання їхніх фондів.
Для повноцінного функціонування вищих закладів освіти необхідна достатня кількість придатних для життя гуртожитків. Однак повністю за сучасними вимогами облаштовано лише 3–4 їх відсотки. Крім того, наявні гуртожитки вкрай перенаселені, санітарні норми забезпеченості житловою площею та місцями загального користування систематично порушуються, будівлі перебувають переважно в занедбаному, а нерідко й аварійному стані. В деяких вищих навчальних закладах трапляються факти нецільового використання приміщень гуртожитків (передавання в оренду іншим державним і недержавним структурам; поселення студентів приватних навчальних закладів та інших сторонніх осіб; внаслідок «ущільнення» житлової площі для студентів — створення навчальних аудиторій чи апартаментів готельного типу). Ігнорується вимога щодо першочергового поселення студентів першого курсу. Нових студентських гуртожитків не будують. Ремонт і реконструкція наявних здійснюється переважно коштом вищих навчальних закладів і має у більшості випадків «косметичний» характер.
Гострою є проблема забезпеченості підручниками. Згідно з офіційною інформацією Головного контрольно-ревізійного управління України, середній відсоток надходження підручників у навчальні заклади становить 60–70%, тож часом деякі з них доводиться розподіляти по одному примірнику на трьох-чотирьох школярів. Типовою є ситуація, коли підручники або основна їхня частина потрапляють до шкільної бібліотеки в середині навчального року, коли учні вже змушені були придбати їх у торговельній мережі. Доводиться купувати й ті підручники, у реквізитах яких зазначено заборону на вільний продаж.
Важливим аспектом гарантування права на освіту є розвиток самоврядування в освітніх закладах. Зокрема, студентське самоврядування дає можливість підказати державним органам у сфері освіти, а також адміністрації навчального закладу, що саме необхідно студентові, які ланки освітньої системи є недосконалими, що треба змінити, аби виправити ситуацію. Воно допомагає закладу змінюватися відповідно до вимог часу, удосконалювати діяльність. Однак законодавчого впорядкування студентського самоврядування, котре визначало б гарантії його функціонування, незалежності від інших структур, а також матеріально-технічну самостійність, немає. Жодним з нормативних актів, зокрема й чинним законом України «Про вищу освіту», не передбачено джерела фінансування органів студентського самоврядування та реалізації їхніх проектів. Дехто з керівників вишів таємно чи відверто протистоїть діяльності чи навіть створенню органів студентського самоврядування, боячись, що вони викриватимуть їхню не завжди прозору та легітимну політику.
Майбутні юристи наліплюють марки Ще одним чинником дотримання права на освіту є забезпечення випускників ВНЗ відповідною навчальною і виробничою практикою. Ситуація в цій сфері також є далекою від зразкової. Наприклад, багато студентів, які навчаються на юридичних спеціальностях, потрапляють на практику в суди, але там хіба що наліплюють марки на конверти і відправляють кореспонденцію, а то й формально відвідують установу «для галочки».
Відійшла в минуле добре організована за централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта протягом усього життя» в умовах нашої держави не може бути повною мірою реалізований.
Якщо вести мову про фінансування державою вітчизняної освіти, то слід звернути увагу на висновки Світового банку: Україні потрібно не просто збільшувати обсяги державних видатків, а підвищити їхню ефективність. Проблему неефективного використання коштів яскраво ілюструє такий факт. У багатьох школах були облаштовані комп'ютерні класи з 10–20, а то й більше комп'ютерами, проте їхнє подальше обслуговування не фінансується. Тому часто такі класи не використовують, а техніка застаріває. Майже типовою є така ситуація для сільських шкіл, де дається взнаки дефіцит кадрів. Парадокс: запровадження новітньої технології профінансовано, а тамтешні учні користуватися комп'ютерами не вміють.
Істотною проблемою, що гальмує розвиток сучасної освіти, є недостатня академічна свобода навчальних закладів, а також стара та неадекватна система отримання наукових ступенів. Значне державне регулювання цієї системи та надмірна бюрократизація суперечать найкращим світовим зразкам і міжнародним стандартам.
Важливим зрушенням у 2007 році було впровадження незалежного зовнішнього оцінювання, яке має стати запорукою об'єктивності та прозорості в наданні освітніх послуг. Проте небезпечною є ситуація, коли єдиний орган і розробляє методику оцінювання, і проводить його, і контролює якість своєї роботи.
Наостанок варто згадати про брак системної освіти з прав людини в усіх навчальних закладах. У деяких з них пропонують вивчення окремих законів, але це не забезпечує достатнього розуміння, знання та використання майбутніми громадянами своїх прав.