Якщо спробувати визначити найхарактерніші риси народної артистки України Ольги Сумської, то про неї, на мій погляд, можна сказати так: вона універсальна, всюдисуща і авантюрна.
Універсальна, тому що вміє в акторській професії все — на театральній сцені, в кіно, на телебаченні, на концертних підмостках: грає, співає, танцює, конферує, навіть виконує діджеївські функції.
Усюдисуща, бо зазвичай її графік складають упереміш зйомки в кіно, участь у театральних антрепризах, концертах, акціях, телепрограмах — у різних містах і країнах.
Авантюрна, бо не боїться братися за незнайомі справи в різних сферах діяльності, навіть в політиці.
У звичайному спілкуванні актриса вражає — за будь-якої міри втоми — природністю (дитинністю), відкритістю й привітністю. Жодного разу не бачив, щоб вона манірничала і була зневажливо-пихатою.
Ольга Сумська цікаво і гостро мислить, приміром: «Кіно чи телебачення — то велетні, спрути якісь, а театр — як закохана жінка, вічно молода, сентиментальна, котра відчуває людські драми, трагедії й злети». Іноді сонячність з неї злітає і вона сумно каже: «От якби зробили ретроспективу українських фільмів, популяризували їх, щоб у мене ніхто не запитував: «А до «Роксолани» ви десь знімалися?». Так, більш ніж у двадцяти фільмах, і цікавих. Це, приміром, «Голос трави», «Карпатське золото», «Гори димлять», «Кармелюк». Про «Голос трави» кажуть, що кращого фільму на тему білої магії не знайдеш. А ще є чудовий фільм Тимофія Левчука «І в звуках пам'ять відгукнеться», де я грала разом із мамою й батьком. У «Пастці» про Івана Франка моїми партнерами були Богдан Ступка, Анатолій Хостікоєв і мій чоловік Віталій Борисюк. За цей фільм у 1996 році ми отримали Шевченківську премію».
Нагадаємо, що Ольга Сумська народилася в потомственій акторській сім'ї. Її батьки: В'ячеслав Сумський (народний артист України) і Ганна Сумська — актори Національного академічного драматичного театру імені І. Франка. Саме завдяки їм Ольга в п'ятирічному віці вперше з'явилася на сцені запорізького театру імені М. Щорса в спектаклі «Дженні Герхардт».
Старша сестра Наталя привела її на знімальний майданчик. Шістнадцятирічна Ольга в телефільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки» зіграла одразу три ролі: Музу, Сотниківну і Панночку.
У 1987-му вона закінчила Театральний інститут імені І. Карпенка-Карого. З наступного року — акторка Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. А далі вона стала тим, ким стала.
— Пані Ольго, у Ваших театральних і кінороботах Ви зазвичай виглядаєте природною й органічною, хоча я й уявляю, з яким поспіхом знімають деякі серіали. Глядачі намагаються не пропускати Ваші притягувальні появи на екранах. Чи розуміють і оцінюють це належно режисери, чи все вирішує «грошовий мішок» — продюсер?
— Маєте рацію, якраз останнє речення прозвучало як вирок. Усе вирішує продюсер, нині такий час. Навіть якщо режисер надто хоче зняти певну актрису, це не має жодного значення. Я пригадую своїх улюблених видатних актрис, зокрема Ромі Шнайдер, Катрін Деньов, Одрі Хедберн, Ізабель Аджані, Фані Ардан, для яких спеціально писали сценарії й ролі. Ці актриси були талісманами і стали символами, вони збагатили мистецтво, бо окрилювали, надихали режисерів, це — щасливі акторські долі. Гадаю, що теж варта того, адже знаю свої можливості, у мене є певні амбіції, нині я могла б їх утілити в життя. Але, перепрошую, в якій державі ми живемо? В ній нічого не цінується. Я про це говорю без самомилування і жовчі. Щодня ніби починаєш із нуля, тому що твої надбання нічого не варті. Знаєте, одна заможна людина країни (друга після найбагатшої, скажімо так), не називатиму прізвищ, сказала мені: «Ольго, робіть щось. Займіться кар'єрою в Росії, тому що в цій державі за політичних обставин неможливо творчо стверджуватися. Переїжджайте до іншої країни».
Міркую собі: так просто цього не вирішити, бо за спиною вже сорок років, а в Москві ти — варяг. Там значно ширший ринок, краща акторська школа, більше чудових талановитих режисерів, дуже досвідчених навіть серед молодих, вони вже знімають, даруйте, в Голлівуді, й нашим до них тягнутися, потилицю чесати і чесати.
Зустрічаються, звичайно, і у нас талановиті люди. Мені торік пощастило знятися у п'яти картинах, для мене це велика честь, я таким результатом не могла похвалитися навіть у часи певного розквіту українського кіно у вісімдесятих. Режисер Марк Горобець, котрий зняв картину «Абонент тимчасово недоступний», вразив мене своєю глибиною, аналізом ролі, він підходив, спілкувався, «стукав» у душу, аби вийняти те, що він хоче. Нині мало хто так працює, зазвичай лунає: «Мотор, камера!» і потім — «Стоп!». І те саме у тривалих серіалах, ти покладаєшся тільки на свій досвід, на органіку, аби було, так би мовити, за що зачепитися. Приємно, що прем'єра «Абонент тимчасово недоступний» пройшла на каналі «Інтер» з успіхом. Моїми партнерами були Альберт Філозов, Діна Корзун, Евклід Кюрдзідіс, Павло Новіков, Римма Зюбіна, Ірина Новак, Віталій Линецький й інші неперевершені російські й українські актори.
Одразу ми розпочали зйомки нової картини, вже півроку працюємо над телевізійним фільмом у 60 серій — «Територія краси», сподіваюсь, він невдовзі вийде на екрани.
Ось така виникла ситуація: довелося працювати з трьома режисерами, в двох кіногрупах, за день треба було відзняти по п'ять— сім сцен. Це, як кажуть, «мило», але більш якісне, ніж було. Зрозуміло, що глядачі хочуть якості, а не абищо, прагнуть дивитися гарне кіно, їм набридають примітивні серіали, душа потребує щирих переживань, справжніх емоцій. Якісне кіно нині робить Росія, там, звісно, теж вистачає негативу, але те, що вони знімають повнометражні фільми, це велике щастя для глядачів і акторів. Можна згадати фільми Бондарчука, Бекмамбетова, Хотиненка, а «Стиляги» Тодоровського — це прорив (творчий і касовий) у молодіжному кіно, це таке щось новітнє, що аж завидки беруть: невже ми, українці, не здатні знімати своє українське кіно? У нас політичне безладдя, не до творчості, не до кіно і театру, тому митці мусять виживати самотужки, тож не сварімося, а гуртуймося, плекаймо приватні творчі сплески, приміром, антрепризи. Якщо мене не хочуть бачити в штаті рідного театру імені Лесі Українки, в якому я пропрацювала 19 років, облишимо цю тему, відступимо тимчасово, аби зайняти якусь іншу позицію-нішу, антрепризну. Чому ні, це сучасно, нормально, незалежно, ніхто тобі не тисне на мозок, ти вільний, можеш свій графік спокійно коригувати, тим паче є що коригувати, скажімо, я маю зіграти у десяти виставах «Майстер і Маргарита» в містах України.
Моїми партнерами є відомі Івар Калниньш, Андрій Федорцов, Володимир Філатов і наші українські актори. Постановка москвича Валерія Беляковича. Цю виставу ми граємо не перший рік, із моїм, так би мовити, складом об'їздили практично всю Україну, в Німеччині гастролювали по 12 містах. У цій постановці Маргариту переграли і Ольга Кабо (вона починала), і Віра Сотникова, і Анна Самохіна, на українських теренах граю я.
Беру участь також у виставі «Декамерон» у партнерстві з Русланою Писанкою і російським актором Олександром Семчевим, знову ж таки інтернаціональний склад. Нині всі вільні хвилини зайняті підготовкою, для кожної актриси введення до спектаклю — велике випробування, тому що без певної кількості репетицій я маю вскочити у поїзд, який набирає швидкість.
— Які тепер відносини з театром імені Лесі Українки?
— Абсолютно ніяких, жодних контактів, театр живе своїм життям. Після звільнення я була один раз у трупі, ніхто не вітається, за винятком кількох людей, і ті озираються, щоб ніхто не побачив. Оце так середньовіччя, дивні люди, вони не можуть вийти зі стану бойкоту, серед них Лариса Кадочникова, яка мене вражає: коли я вітаюся, вона демонструє відстороненість, хоча ми з нею грали не в одній виставі маму і доцю... Господи, ну хіба ж... у мене такі чудові спогади... Що з людьми робиться? Негатив вкорінюється в душах, а я цю «тему» абсолютно відпустила. Хтось вважає, що їх ображали, ми з Віталієм Борисюком вважаємо, що нас ображали, але я вже ні на кого не ображаюсь, я всіх пробачила і хочу рушати далі, тому що нині могла б займати активну позицію на українській театральній сцені. Я — конкурентоспроможна творча одиниця, яка може сказати своє вагоме слово.
Але чомусь так складається, що нікому до цього немає справи. Хто кому потрібен? Якщо вже Ада Миколаївна Роговцева зазнала жахливої поразки і ніхто не відреагував на її вихід із «шахової гри», то далі вже нікуди, це страшна ганьба. Людина, яка уславила, піднесла на високий рівень театр імені Лесі Українки, є однією з найяскравіших його сторінок, увійшла до золотого мистецького фонду України, залишилася за бортом колективу. Нині театр живе своїм ритмом, трупа грає вистави. Я нікого не смію засуджувати, але чи знають глядачі яскраві імена, за винятком декого? Національний театр мав би складатися з ансамблю зірок, так працюють театри Олега Табакова, Марка Захарова, Марка Розовського, Костянтина Райкіна... Всіх не перелічити. Але ж то в Москві. У нас нікому немає справи до плекання талантів, усі відкараскуються, відокремлюються і роблять байдужий вигляд: ні, я працюю, моя хата скраю, я нічого не знаю...
— Такий вже наш менталітет, український характер...
— Аякже, байдужість — це найактивніша позиція, зайняти своє місце в хаті й навіть не визирати з вікна, щоб хоча б дізнатися, яка там погода. «Ну нічого, в сусіда хата горить, хай вже горить, я тихенько пересиджу...». Цього не можна сказати про наших сусідів. Подивіться, навіть у часи кризи якими є активними російські кінематографісти і театральні діячі, вони торують шляхи до Путіна цілими колегіями, зокрема Микита Михалков й інші видатні діячі. Всі вони зосередились на подоланні кризових проблем. Хоч там призупинились деякі монументальні проекти, але все одно є поступ, щось започатковують. А ми поскладали руки, перечікуємо. Це не розумно, тим паче, що зараз XXI століття: все стрімголов, усе змінюється. Найстрашніше, що ми втрачаємо глибину, втрачаємо кадри, генофонд, натомість лізе брутальність, низькопробність, попса у вигляді шоу-бізнесових проектів, плейбоїв «фабрики зірок». А для молодого покоління це є якимось досягненням, сходинкою: «О, це те, до чого треба прагнути».
Немає альтернативи, а вона має бути. Як, приміром, у Росії, де кінематограф був і лишається мистецтвом високого ґатунку, він вищий за шоу-бізнес, це окрилює молодь, дає їй перспективу, талановиті, яскраві, вродливі хлопці й дівчата вступають до театральних ВНЗ, там по сто абітурієнтів на місце, величезні конкурси. А куди йде наша молодь? У менеджери, економісти, юристи тощо. Дівчата — у модельну сферу. В театральних закладах є певний конкурс, але, на жаль, ми можемо тільки сплеснути руками, ви подивіться на цих нещасних дітей, на стовідсоткових фанатів, які хочуть присвятити своє життя театру і кіно. Але яке майбутнє їх чекає?
— Для Вас ця тема є суперактуальною, адже перед Вашою старшою донькою постало питання: «Ким бути?»
— Так, аналогічна ситуація у донечки. Ми рік готували її до театрального, їздили до Москви, вона пробувалася в Щукинському училищі, добре пройшла випробування. Ця історія драматична: чи то не сподобалась доньці Москва, може, чогось злякалась, отже, я відчула, що вона не хоче займатися акторською професією. Можливо, далися взнаки перипетії-колотнечі її мами, коли я, мов риба об лід, б'юсь-б'юсь, або як ота Жанна д'Арк, котру ганьбили, топили, виринаю, виринаю... Донька дивиться на це і думає: може, цього не треба такою ціною. Її батько, народний артист України Євген Паперний дуже хотів, щоб вона пішла акторською стежкою, їздив з нами до Москви, представляв Тоню своїм педагогам.
Зазначу, що за «блатом» акторами не стають, якщо людина не має акторських даних, її ніколи не візьмуть, а Тоня сподобалась: ректор Щукинського училища Євген Князєв, професор Володимир Поглазов і керівник курсу Володимир Етуш добре відреагували на її пробу. «Всё, деточка,— сказали,— мы тебя берём сразу на третий тур». І навіть додали: «Если ты вдруг передумаешь, то приезжай поступать через год на второй курс». Ось такий шанс був у неї, двічі їй відчиняли двері, тільки заходь, будь ласка. Не захотіла, може, не час, не знаю, бачите, яка акторська професія, діти просто налякані, не готові до «перспектив».
— Який шлях Тоня обрала?
— Одразу після приїзду з Москви в позаминулому році вона каже: «Мамо, все, ти втручалась у моє життя, ти хотіла, щоб я саме цим шляхом ішла, а тепер дозволь мені самостійно вибрати те, що я хочу». «Добре, дитино,— кажу,— обирай, я не беру в цьому ніякої участі, роби так, як хочеш». І вона вступила до Академії мистецтв керівних кадрів на факультет мистецтвознавця-експерта, вдало склала іспити, навіть «перебрала» бали.
Тоня просто горить цією професією: живописом, графікою, іконографією, стилями, напрямами, жанрами... Я теж росла в любові до класики, у нас у сім'ї Меккою всього були театр, живопис, опера. Батько мене постійно вчив: «А ну швидко, Олюнечко, по радіо звучить Моцарт». Або ж Бетховен, Чайковський, Лисенко... Тато показував і розповідав: це Рєпін, Брюллов, Рафаель... Усе найкраще — у родині, завдяки їй. Тепер у період кризи ми здатні долати будь-які проблеми тільки в сім'ї, у нас альтернативи немає, тільки мати, батько, близькі люди — рятівний круг; гуртом треба відокремлювати всі негаразди-негативи, бруд і залишати золото любові, сімейні цінності, й, таким чином, захищати себе і своїх дітей.
— Чув, що Ваша донька збирається брати участь у конкурсах краси.
— Це як хобі, на яке дивлюсь спокійно. Тоня активно і ретельно готується до конкурсу «Міс Всесвіт», бере участь у модних показах «Ukrainian Fashion Week». Виходить, їй потрібні ці випробування, ця школа, досвід, нехай пробує. Тим паче, що вона височенна, яскрава дівчина. Нині дівчата мають шанс саме на подіумах бути поміченими режисерами, продюсерами, телевізійниками.
До речі, якщо у моєму житті випаде шанс очолили щось, то із задоволенням. Творча молодь, яка вірить у мене, іноді каже: «Пані Олю, от коли б Ви створили свій театр, якби нас покликали, ми б на крилах полетіли». Власне, у мене є ця жила, я активна, друзі й вороги неодноразово переконувались: мене як кошеня кидають у воду, а я пливу, пливу... Борсаюсь також у політичних й інших амплуа-випробуваннях. Отже, міркую: чому б не очолити і не повести під гідним творчим прапором нову трупу? Я готова і ще раз готова.