КИЇВ ПІД ЧАС НАВАЛИ БАТИЯ
Протягом своєї багатовікової історії Київ небагато разів потрапляв у центр воєнних дій, під загрозу захоплення. У 882 році князь Олег разом із малолітнім Ігорем прийшли з Новгорода, київські князі Аскольд і Дір були вбиті, а Київ проголошений «матір’ю городів руських». Однак ні нападу на місто, ні збройної оборони киян тоді, як свідчать літописи, не було. У 969 р. Київ перебував у печенізькій облозі, але взяти його нападникам не вдалося. Під самим Києвом відбулася битва з печенігами військ князя Ярослава, пізніше прозваного Мудрим,— місце битви пізніше увійшло у межі міста і на ньому був збудований величний Софійський собор.
Як не дивно, боротьба князів за владу нерідко приносила не менші руйнування містам і храмам, ніж напади іноземних ворогів. Так, у 1171-му Київ захопили війська владимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, котрі «грабували протягом двох днів усе місто, Поділ і Гору (Старокиївську гору), монастирі, святу Софію, Десятинну Богородицю (церкву Богородиці, яку в народі називали Десятинною), і нікому не було пощади: церкви горіли, християн убивали... Був підпалений Печерський монастир, але Бог зберіг його від такого зла. У Києві в усіх людей стояв стогін...»,— зазначає тогочасний літописець, описуючи ті події. Як бачимо, навіть свої, близькі сусіди, тоді не знали жалості одні до одних, що вже говорити про чужоземців із далеких земель!
І. Перше зіткнення Русі з монголо-татарами сталось у 1223 році, коли на річці Калці відбувся бій між кочівниками, очолюваними полководцями Чингісхана, і об’єднаними силами Русі й половців. Перед тим у Києві пройшов з’їзд князів, які вирішили виступити проти монголо-татарів спільно з половцями. Тоді, на Калці, перемогли нападники, і чимало руських князів загинули в бою або були захоплені в полон і страчені. Як свідчать літописці, в тій битві тільки одних киян загинуло тридцять тисяч. Після перемоги у битві на Калці монголо-татари підійшли до Дніпра, але повернули назад, відклавши спустошливий похід на Русь більш ніж на десятиліття.
Через кілька років у містах Русі спостерігалися події, які вважали недобрими знаменнями. Так, у 1230-му в день пам’яті ігумена Києво-Печерської лаври святого Феодосія у Владимирі на Клязьмі «затряслася земля, і церква, і трапезна, і ікони засовалися по стінах, і панікадила зі свічами та світильниками заколивалися, і багато людей здивувалися, і думав кожен, що закрутилася голова... Було ж це у багатьох церквах і домах панських, було і в інших містах, і в Києві був ще більший землетрус. А в Печерському монастирі кам’яна церква святої Богородиці розступилася на чотири частини»,— з подивом зауважує літописець.
Усі кияни разом із князем і митрополитом бачили це, оскільки зібралися під час церковного свята. «І трапезна кам’яна струснулася, їжа і питво були скинуті, все те було розкидане падаючими згори уламками каміння, і так само постраждали столи і лави. Але ні вся трапезна, ні верх її не обвалилися»,— продовжується літописна оповідь. Так само й у місті Переяславі Руському церква святого Михайла розступилася надвоє, і впали склепіння трьох закомар, і розбились ікони й панікадила зі свічами й світильниками. У ті ж дні сонце змінювало свій вигляд і набувало незвичних форм і кольорів. За словами літописця, особливо грізним було сонячне знамення в Києві: «Усі бачили, що сонце стало місяцем і з’явилися стовпи червоні, зелені, сині по обидва боки сонця, а також з неба зійшов вогонь, як велика хмара над ручаєм Либеддю». Кияни вже думали, що настав кінець світу, але «милістю своєю Бог перевів страшний той вогонь через усе місто без шкоди, і впав він у річку Дніпро...» Після поразки на Калці кожне природне явище кияни та мешканці інших міст сприймали як недобрі знаки, передчуваючи біду.
І ось у 1237 році монголо-татари підійшли під місто Рязань, спалили його, вбили князя й захопили всю Рязанську землю. Взяли тоді й Пронськ, і Ростов, і Ярославль, і Твер, і молоду ще Москву, й інші міста. Узявши Москву, «місто і церкви святі вогню віддали, і всі монастирі та села спалили...». Тоді ж узимку кочівники підійшли до Владимира, і мешканці зачинились у місті. Побачивши, що люди не відкривають воріт, нападники показали їм захопленого незадовго до того в полон сина владимирського князя, рідні якого і всі городяни плакали, побачивши його. Нападники об’їхали місто й розташувалися табором перед Золотими воротами (вони були у Владимирі за зразком Києва). Тим часом інші монголо-татари «пішли і взяли Суздаль, і розграбували церкву святої Богородиці, і двір князівський вогнем спалили, і монастир святого Дмитрія спалили, а інші пограбували». Нарешті вони розпочали штурм Владимира...
Уже в обід нападники з кількох сторін увійшли до міста. Люди втекли до Печерного міста, інші зачинилися в церкві святої Богородиці, де були спалені. Нападники спробували навіть піти на далекий північний Новгород, але не дійшли до нього 100 верст, повернули назад — їх спинили ліси, мороз і зіпсовані погодою дороги.
ІІ. Восени 1240 року трагічної долі зазнав стольний град Київ. Він і раніше потерпав від жорстоких князівських міжусобиць, але тепер його доля виявилась особливо тяжкою. До Києва монголо-татари доходили ще за рік до того, але тоді ще не наважувалися переправлятися через Дніпро (зрозуміло, що Київ тоді був розташований лише на правому березі) і його штурмувати. Тепер під Київ підійшли кочівницькі війська хана Бату (онука Чингісхана), якого на Русі називали Батиєм. «Прийшов Батий до Києва із великою силою, з багатьма своїми воїнами оточив місто... Поставив Батий стінобитні знаряддя до міста біля Ляшських воріт, куди підступали зарості кущів та дерев. Знаряддя били безперестанно день і ніч, пробивши стіни. Городяни піднялися на розбиті стіни й бачили, як ламалися списи, розбивалися на шматки списи, як стріли закривали світло сонця». Нападники зрештою захопили стіни, але городяни швидко побудували нову стіну біля Десятинної церкви. Монголо-татари пішли штурмом і на цю стіну, і почався жорстокий бій. «Люди вбігли до церкви під церковні склепіння зі своїм майном, і від ваги завалилися разом із ними церковні стіни — місто було захоплене».
Варто зазначити, що незадовго до захоплення Києва місто потрапило під владу князя Данила Галицького, але той не схотів залишатися на Дніпрі й повернувся до свого князівства, залишивши в Києві воєводу Дмитра (у ті часи й пізніше воєвода мав у місті не тільки військові, а й адміністративні повноваження — був, так би мовити, комендантом міста). Воєводу Дмитра, котрий був поранений, нападники захопили в полон, але, як повідомляє літописець, «не вбили через його хоробрість». Місто було взяте 6 грудня 1240 року.
ІІІ. Після взяття Києва Батий пішов на Галицько-Волинську землю. Міста Колодяжин, Кам’янець, Галич і багато інших (за словами літописця, «гради многі, їм же немає числа») були цілковито зруйновані. Вистояли такі невеликі й добре укріплені міста, як Данилів і Кременець. На початку 1241-го Батий пішов далі, на Польщу, і зруйнував там Вроцлав, Краків, Люблін, Сандомир та інші міста, потім Загреб у Хорватії, побував хан також у Сербії й Болгарії. Але того ж року зі столиці Монгольської імперії Каракорума прийшла звістка про смерть великого хана Удегея (сина Чингісхана), і Батий припинив похід та поїхав до Монголії. На Волзі виникла нова держава — Золота орда, в залежність від якої більш ніж на два століття потрапили землі Русі.
Незважаючи на важкі випробування, люди вижили і згодом відбудували свої міста й храми. Як наголошують історики — академік М. Грушевський і професор Н. Полонська-Василенко — навіть у південній частині України, яка найбільше потерпіла від нападників, збереглися географічні назви домонгольського часу, а це говорить про те, що масової зміни населення тут не було. Літописні повідомлення про повне руйнування міст Русі, зокрема Києва, деякі історики вважають перебільшенням. Так, посол папи римського Плано Карпіні, котрий відвідав Київ через кілька років після його взяття монголо-татарами, застав тут тисяцького (командира військового з’єднання тисячі, сучасною мовою — начальника міського гарнізону) і бояр. «Звичайно, місто зазнало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищені»,— зазначає Н. Полонська-Василенко. Згаданий Плано Карпіні пише, що разом із ним до Києва їхали купці з Царгорода (Константинополя), Польщі, Австрії, Франції, італійських міст Венеції, Генуї, Пізи. З цього роблять висновок, що навіть зовнішня торгівля Києва (яка в часи Київської Русі була активною) не припинилася. У перші роки після зруйнування Києва монголо-татарами місто належало князю Михайлові Чернігівському (який і до того деякий час був київським князем), а у 1246 році монгольський хан віддав Київ і владу над усією Руссю князю Ярославові Суздальському (батькові знаменитого Олександра Невського), якого незабаром кочівники отруїли. А ханську грамоту («ярлик») на князювання в Києві дістав Олександр Невський; він також отримав ярлик на місто Володимир, але все-таки залишився у своєму Новгороді.
Інші міста, які потерпіли від нападу кочівників, також не були знищені цілком — Володимир-Волинський, Галич, Чернігів залишилися столицями князівств. У літописі під 1245 роком згадується і Переяслав, а це також свідчить, що і він не був повністю зруйнований.
Таким чином, монголо-татарська навала мала наслідком величезні руйнування Києва, його оборонних мурів і величних храмів, палаців і простих жител. Те саме відбувалося й в інших містах Русі. Проте, незважаючи на це й на загибель багатьох людей, князівства не зникли, люди продовжували жити, будували нові оселі й церкви. Але тепер Київ на деякий час перестав бути політичним і релігійно-культурним центром — осередки активного життя перемістилися передовсім на захід України, до Галицько-Волинського князівства, і на Владимиро-Суздальщину.
Відродження Києва як могутнього міського центру відбудеться тільки у XVII ст., в часи Гетьманщини.