САДІВНИК ЩАСТЯ
Я готував чергову добірку матеріалів під рубрику «Кіноекспедиція «Демократичної України»: «Невловимий Сковорода». Цього разу ми — кінорежисер Володимир Артеменко, харківський професор Іван Гришин і автор цих рядків — збиралися побувати, наяву і на газетній сторінці, у Переяславі-Хмельницькому, де студент Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода розпочне своє вчителювання в духовній семінарії.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА — 300»
Пам’ять,
якій немає кінця До цього наш кіношлях уже проліг через отчину Григорія Савича, сотенне козацьке містечко Чорнухи, а я ще раніше відвідав сковородинські місця на Харківщині, Чернігівщині і за кордоном — у Словаччині. Так нагромаджувався кіноматеріал для документального фільму, назва якого народилася в мандрах, — «Садівник щастя». Вона не випадкова: Сковорода витворив «Сад божественних пісень», він також прагнув закласти в Україні для людей всіх станів небачений досі сад щасливого життя.
Я не сумнівався в успіхові нашого кінопроекту, бо за справу самовіддано брався Володимир Артеменко. Талановитий режисер, майстер пошукового об’єктиву, Володимир Микитович у 1980-х привніс у сухувату, суто інформаційну кінодокументалістику глибокі людські почуття, любов і ніжність до своїх героїв — простих людей.
Його спогадувальна стрічка «Солдатські вдови» перекрила звичний у ті роки рефрен «звон победы раздавайся» притишеною нотою пам’яті про загиблих у полум’ї війни і невичерпною синівською любов’ю автора до матерів і дружин — солдатських вдів. Володимир Артеменко відкриває фільм задушевним голосом і своїм словом: «Це моє село Мельники на Черкащині. Тут я народився. Цією дорогою в 1941 році пішов на фронт мій батько і не повернувся. 482 чоловіки пішли на війну із нашого села, 462 з них не повернулися. А це моя мама Улита Пилипівна Артеменко...»
Стрічка, кадр за кадром, розповідає про важке, холодне й голодне післявоєнне життя солдатських вдів і вже й про їхній сумний відхід до полеглих на війні чоловіків. Епілог фільму вражає: на весь екран 262 згорьовані обличчя солдатських вдів села Мельники. Згодом цей завершальний кадр висвітлився фотознімком на всю стіну в Музеї історії Великої Вітчизняної війни. І ніхто не міг пройти повз нього, не зупинившись у задумі...
Якби Володимир Артеменко залишився автором лише «Солдатських вдів», його ім’я все одно ввійшло б до літопису української кінодокументалістики. Але майстер наполегливо працював далі, він засвічує на екрані назви нових таланливих документальних фільмів: «Мене вбито в Сталінграді», «Зійшов солдат на п’єдестал», «Слово після страти», «Нескорений Спартак», «Разом із солдатами» і особистісна стрічка «Сільський оркестр» — про свого батька, про його довоєнний духовий оркестр. І кожен фільм — відкриття нових граней таланту режисера — співця людської душі.
Усе життя і творчість Володимира Артеменка стали підготовкою до здійснення нового кінопроекту — повнометражного фільму про людину, яка наснилась йому в довгих роках, — про Григорія Сковороду. На це були дві причинки: Володимир Микитович відчував свою спорідненість із Григорієм Савичем, з його характером, поглядами, думками. І, по-друге, режисер хотів забрати мисленика в наш неспокійний і суперечливий час, звільнити його від задавненого іміджу «мандрівного старчика», висвітлити його екранно як нашого сучасника, філософа європейського рівня, думки й ідеї якого живодайно запліднюють початок ХХІ віку.
...Отже, я готую нову добірку під нашу кінорубрику про Сковороду, а оскільки мене не було в Києві кілька місяців, набираю номер домашнього телефона Володимира Микитовича й у відповідь чую згаслий голос його сина: «Батька тиждень як поховали. Не витримало серце...» Я можу уявити все: страшну епідемію, глобальну катастрофу, навіть загибель цивілізації,— тільки не смерть міцного, доброго і розумного велетня, яким був Володимир Артеменко. Він завжди був у дорозі до мети, до успіху, й от у дорозі, немов перед червоним світлофором, зупинилося його серце. Пам’ять про нього не матиме кінця...
Сковорода
іде до нас Фільм про Сковороду мав стати складовою частиною великого проекту, спрямованого на підготовку і відзначення 300-річчя від дня народження мислителя. Та, як кажуть, несподівано втрутилися форс-мажорні обставини. Це не означає, що новий режисер не наважиться зняти стрічку про нового Сковороду. Привітаємо поки що незнайомця, побажаємо йому успіху. Та не сидітимемо в чеканні, зосередимося на висвітленні й утіленні проекту «Сковорода-300». І якщо не фільм, то саме життя, пам’ять про Володимира Артеменка стануть частиною сковородинського проекту.
Коли ще у 2002 році харківський учений Іван Гришин познайомив мене із начерком проекту, то 300-річний ювілей Григорія Сковороди, а саме 2022-й рік, був ще таким далеким, що розробка плану підготовки до його відзначення видавалася мені передчасною. Тепер, у 2009 році, я так не думаю, бо великий проект харківських ентузіастів набув відчутного предметного здійснення. Щоб побачити масштаби задуманого й реалізованого, варто простежити, як Сковорода йшов до нас у ХХІ століття, як відзначалися попередні його ювілеї.
Уже помічено закономірність: кожне нове століття починається думкою і словом Сковороди. Особливо відчутно це було на початку ХІХ століття. У цей час Сковороду вивели в широкий світ у біографічних розвідках Гесс де Кальве, Іван Вернет, Ізмаїл Срезневський. Згодом у журналі «Телескоп», що виходив з епіграфом «Nosсe te ipsum» (а це улюблений вислів Сковороди — «Пізнай самого себе»), Олександр Хиждеу публікує нарис про Сковороду, кілька його пісень й уривки з його творів. Автор з романтичних позицій окреслює постать поета і мислителя: «Як одинока гора серед степу, так стояв у свій час Сковорода на Русі».
І от знову на переломі століть — вже з 19-го на 20-те — усамітненість Сковороди порушує харківський професор Дмитро Багалій, включивши мислителя в суспільний процес видрукуванням його творів, коли також уперше була опублікована біографія «Життя Григорія Сковороди», написана його учнем Михайлом Ковалинським. На початку ХХ століття — епохи революційних потрясінь і соціальних трагедій — твори Сковороди зі своїми коментарями друкує в Санкт-Петербурзі Володимир Бонч-Бруєвич.
Крок Сковороди до нас з новими десятиліттями пришвидшується. У постанові Уряду Російської Федерації від 1918 року, у якій перелічувались імена видатних мислителів, яким слід поставити пам’ятники, прізвище Сковороди в списку вчених стоїть першим. В Україні перший пам’ятник «мандрівному філософові» поставив у Лохвиці скульптор Іван Кавалерідзе, за що вдячне місто розплатилося з ним (чув від самого Кавалерідзе в останній рік його життя) надзвичайно цінним на той час скарбом — пудом зерна.
Ця подія сталася в 1922-му році, коли в Україні широко відзначали 200-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Рішенням українського уряду харківське село Пан-Іванівка, де провів свої останні дні філософ, було перейменоване в Сковородинівку, а колишній панський маєток, великий парк навколо нього оголошено історико-культурним заповідником. Навіть у важкий воєнний 1944-й рік Україна не забула пом’янути свого видатного сина з нагоди 150-річчя від дня його смерті. У сковородинському заповіднику виступили поети Павло Тичина і Максим Рильський, біля велетенського дуба в парку був поставлений гранітний монумент з написом: «Тут було улюблене місце народного філософа Григорія Савича Сковороди».
Наступний великий ювілей — 250 років від дня народження мислителя. Пам’ятаю, як я, молодий журналіст, приходив у 1972 році на засідання Республіканського ювілейного комітету. Його учасники сушать голову над тим, щоб зробити усе заплановане до третього грудня — дати народження філософа й поета: побудувати садибу козака Сави Сковороди в Чорнухах, перевести в бронзу пам’ятник Сковороді в Лохвиці, відкрити літературно-меморіальний музей в селі Сковородинівка, видати зібрання творів мислителя і, звісно ж, викарбувати ювілейну медаль із виразним горбоносим профілем на її лицьовому боці. Усе намічене було здійснене вчасно і сповна!
І от уже на великому перевалі ХХІ століття і водночас третього тисячоліття, знову з’являється, як притягальний маяк, постать Сковороди. Він іде до нас, ми прямуємо йому назустріч, бо розуміємо: без нього, без його думки, без його надиху ми не зможемо вирішити складні проблеми нової епохи, не побудуємо майбутньої цивілізації «homo etikus» — людини високоморальної і чистої серцем. Маніфестом і програмою цього величного будівництва став новий твір найавторитетнішого послідовника Сковороди, письменника Валерія Шевчука «Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима. Розмисел».
Так видатний українець разом з нами прямує у Великий проект, названий його ім’ям — «Сковорода-300».
Грані
великого проекту Перша апробація проекту відбулася у 2002 році, тобто за двадцять років до ювілейної сковородинської дати, на міжнародній науково-теоретичній конференції «Глобалізм очима сучасників: блиск і убозтво феномену». Інтелект, погляди й оцінки були представлені конференції авторитетними науковими установами. Доповідь директора Інституту інноваційного менеджменту Харківського державного технічного університету сільського господарства, кандидата наук Івана Гришина була вислухана не тільки з цікавістю, а й з розумінням і поглибленням висловленої ним ідеї про необхідність єдності філософської і технологічної думки, філософської та загальної технологічної практики виживання і сталого розвитку і людства загалом, і молодої незалежної України — в майбутньому великої новаторської держави.
Так у розмірковуваннях і дебатах народжувалася мета проекту «Сковорода-300» — тісне поєднання основ сучасного сталого розвитку з моральною силою сковородинського вчення, міцним економічним набутком «спорідненої праці» людини.
Моральне вчення Сковороди активно протистоїть потворним демонам нашого часу — політичній підступності, агресивній олігархії, судовому свавіллю, обмілінню душі, нахабній порнократії. Недаремно ж справжні демократичні партії, здорові суспільні сили вводять у свої програми ідеї Сковороди, прагнуть урівняти свої дії з настановами його життя. Так на руїнах тоталітарного ладу, на пустищі командної економіки відоме нам з шкільних років гасло про електрифікацію всієї країни перетворюється на новий, здатний мобілізувати молоде суспільство заклик: «Демократична влада плюс сковородинізація всієї країни».
Великий проект «Сковорода-300» складається з двох головних граней. Перша — це популяризація вчення Сковороди та ідей проекту. Зроблено вже чимало: відбуваються семінари, «круглі столи», влаштовуються виставки за тематикою проекту. Кілька цифр: у Харкові проведено 30 семінарів, у Києві — 8, у Сімферополі — 6, у Сумах — 3, у Полтаві — 2 семінари. Представлено проект і на міжнародних конференціях. Автор проекту професор Іван Гришин виступив із «сковородинськими тезами» на ІV Всесвітньому форумі українців і знайшов схвалення та підтримку діаспори.
Нині видано понад 50 ґрунтовних публікацій, зокрема «Концепцію Великого проекту «Сковорода-300», «Звернення до Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра, лідерів політичних партій і громадських організацій, ООН і ЮНЕСКО, до всіх українців щодо достойної зустрічі 300-річчя Григорія Сковороди». Оргкомітет звернувся до голів державних адміністрацій сільських районів з інформацією про проект та анкетою щодо перспектив розвитку, майбутньої «сковородинізації» району. Уже одержано близько ста відповідей з конкретними пропозиціями.
Друга грань проекту — матеріалізація ідей Сковороди в сучасних технологіях, поширення сковородинської моральної мірки на розвиток економіки, освіти, культури, а також перетворення на духовні центри місць народження, перебування і поховання мислителя.
Здавалося б, головним духовним інтересом Сковороди було пізнання, порятування і облагородження людської душі, поглиблення «філософії серця», провіщення «душевного миру» як основи здоров’я і щастя суспільства. Насправді ж Григорій Сковорода добре бачить і критично зауважує вади промислової революції, особливо в Харкові, на Слобожанщині, куди теж вломився технічний прогрес. Та чи насправді це бажаний прогрес? У трактаті «Розмова п’ятьох подорожніх про істинне щастя в житті» Сковорода розмірковує: «Я й сам часто дивуюся, що ми надто цікаві до чужих країв, дбайливі щодо них і проникливі: виміряли море, землю, повітря, небеса, потурбували задля металів земний живіт, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік та міст, знайшли незчисленне множество некомплектних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо прірви, зупиняємо і скеровуємо водну течію, ставимо щодня нові досліди і творимо дикі винаходи...»
Але «подив» від нового сотворіння світу — вже людиною — не засліплює Сковороду, він бачить спідній бік прогресу і попереджає про його духовні негативи: «Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо! Але горе в тім, що при тому всьому відчувається, начебто бракує чогось великого, немає того, чого й висловити не вміємо, одне тільки знаємо, що чогось бракує, а що воно таке, не розуміємо... Це явне незадоволення душі нашої чи не може дозволити нам здогадатися, що всі оті науки не наситять думок наших? Душевна прірва ними, бачиш, наповнюється...»
Великий проект «Сковорода-300» якраз і покликаний ліквідувати «душевну прірву» сучасного безладного технічного нагромадження, зупинити істерію безмежного суспільного споживацтва, гармонізувати потреби людини з її духовними прагненнями, одне слово, крок за кроком втілювати в Україні новітню концепцію сталого розвитку суспільства.
Вирішення цього завдання ентузіастам проекту бачиться через створення такої конкретної ланки, як «Національний сковородинський технокрай сталого розвитку». Більше того, сковородинська команда професора Івана Гришина розпочинає реалізацію першого в Україні взірцевого демонстраційного проекту на базі Чорнухинського району Полтавської області, тобто на батьківщині Григорія Сковороди. Проектом передбачено оновлення системи підготовки кадрів, формування сильної в новаторській діяльності особистості, впровадження біологічного землеробства й виробництва екологічно чистої продукції, відновлювальної енергетики, сільського зеленого туризму та інших прогресивних технологій.
Відповідно до Великого проекту зримо оновився й меморіальний комплекс у селі Сковородинівка на Харківщині. Творчо перебудовано, вже на засадах незалежної України, експозицію музею, за що його колектив був удостоєний Міжнародної премії імені Григорія Сковороди. У 2008 році Указом Президента України музею надано статус національного закладу.
...Нині сковородинці, лави яких зростають рік у рік, нарощують розмах і темпи підготовки до знаменного 300-річного ювілею Сковороди, надихаючись його життєвим кредо: «Бери вершину і матимеш середину». Я впевнений, що сам Григорій Сковорода і тисячі його послідовників у своїй непростій, трудній праці проминуть серединний перевал і неодмінно вийдуть на вершину добра, справедливості, справжнього людського щастя.
Українці, стрепеніться до великої сковородинської праці!..