ТАМАРА ЯЦЕНКО — ЛЮДИНА-АНТИДЕПРЕСАНТ
Народну артистку України, актрису київського Молодого театру Тамару Яценко хтось доволі точно охарактеризував як Фаїну Раневську, Нонну Мордюкову і Вуппі Голдберг в одній особі. Зрозуміло, що це порівняння — не зазіхання на славу згаданих кінолегенд, натомість воно є свідченням різнобарвності, різноплановості нашої співвітчизниці, якій підвладні гротеск, буфонада, фарс і... трагізм.
Її довго намагалися «втиснути» в амплуа комедійної акторки. Звісно, своєю Пронею Прокопівною («За двома зайцями») Тамара Яценко побила всі рекорди успішності (зіграла приблизно шістсот вистав!), але, на відміну від інших акторів, які бідкаються, що «приклеїлися» до певних амплуа, Тамара Яценко вдячна Проні, бо саме вона зробила актрису знаменитою. А втім, легко від неї дистанціюється і стає інакшою, приміром, жорсткою, владною і безпринципною Александрою у виставі «Голубка» Жана Ануя або зворушливою, лірично-трагічною, невимовно світлою, чистою Свинею, твариною-янголом у виставі «Звичайна історія» Марії Ладо. У чеховському «Дяді Вані» її лаконічна Войницька — неоднозначно філософічна. До речі, голосом Яценко заговорила «мультяшна» Фрекен Бок у норвезькому фільмі «Карлсон, який живе на даху».
Тамара Олександрівна народилась в озерно-лісному селі Горенка неподалік Києва. З братом Володею цілими днями бувала на природі. Сім'я була проста, достаток скромний, але дітей зігрівала величезна любов батьків і бабусі. Тато був гармоністом на все село, він і прилучив співочу доньку, що вчилась грати на скрипці, до численних виступів на сільських святах.
Освіту здобула в театральній студії при Київському академічному драматичному театрі імені І. Франка (1975 р.) й у Державному інституті театрального мистецтва в Москві (1990 р.).
Починала кар'єру у 1980 році комсомолкою Зеленовою, за словами тодішнього завліта театру Віталія Жежери, «таким собі веселим мішком у штанях і береті, дівкою-будівницею майбутнього». На шляху до професії і впродовж творчого життя Тамара Яценко багато чого зазнала і, можливо, тому (і, звісно, завдяки татові й мамі) вона така терпляче-доброзичлива, привітна, ввічлива.
Під час неодноразового спілкування з Тамарою Олександрівною у мене з'являвся здогад щодо її світовідчуття. Певно, Боже наповнення в ній домінує, тому вона не схильна до депресій і самоїдства, світлого в її натурі набагато більше, ніж чорного і сірого, вона нічого не боїться і ні за чим не шкодує, в неї не можна забрати щось таке, без чого вона не змогла б жити, адже внутрішній Божий запас переважає, дає сили витримувати удари долі, яких у будь-чийому житті трапляється чимало. Одна людина здатна тримати удар, а інша — через брак світла в душі — ні. Актриса тримає всі удари і простягає рятівну руку зі сцени тим, хто знітився або ось-ось упаде.
— Пані Тамаро, у які часи Ви перебували в більш інтенсивних життєвих темпоритмах — коли були молодою, голодною і невідомою артисткою чи тепер, коли стали знаменитою і по-справжньому народною? Чи щось докорінно змінилося?
— Інтенсивність, напевно, не змінилася. Різниця в тому, що раніше я багато працювала «на шару», тобто могло бути так: зранку, приміром, я грала дитячу виставу, потім мене від театру посилали на два шефських концерти, нарешті — вечірня вистава. Отже, артист викладався за ставку 80 карбованців.
Тепер я теж беру участь у заходах, акціях безплатно, на ентузіазмі, але не такою мірою, як раніше, а тільки тоді, коли серце підказує. Серце мовчить — відмовляюсь.
Попит на мене завжди був, мене любили і на початку кар'єри, але тоді я здебільшого працювала на культуру держави, на театр, ну й, звісно, на свій авторитет. Нині на авторитет театру я теж, бува, працюю позаурочно, але мені дозволяють трішки і для себе заробляти на якомусь концерті чи заході. Хоча я не можу сказати, що гребу гроші, спроможна щось дороге купувати, я не маю машини, коштовностей, шикарної квартири в центрі, але, приміром, оплатити міжміські переговори з людьми, з якими хочу поспілкуватись, я в змозі, на це не шкодую грошей. І якщо треба комусь допомогти, довго не вагаюсь.
— Акторська професія — це емоційні перевантаження, нервування, тому не дивно, що за актрисами тягнеться шлейф неврівноваженості, нестерпності. Та від багатьох людей мені доводилося чути, що «Тамара Яценко — добра, делікатна, інтелігентна людина». А як Ви себе внутрішньо оцінюєте: Ви лагідна, чи, вибачте, стервозна?
— Можливо, для когось і стервозна, тому що мене не можна підкорити, до чогось примусити. Наприклад, організовується групка, щоб когось уразити, принизити, а я їм відповідаю: «А дулі не скушаєте?» (ну просто як Проня Прокопівна! — В. К.). Я добре пам'ятаю, як у театрі почали цькувати режисера Леся Танюка. Я була однією з небагатьох, хто його захищав. Я тоді перед усією трупою сказала: «А судді хто?!». Звісно, я тоді не знала, що Танюк стане парламентарієм, головою Спілки театральних діячів чи ще кимось, я цього передбачати не могла, але встала і запитала: «Хто судить?». І пішла, як то кажуть, чесати по талантах. «Що ви собою являєте? Ви собою насамперед займіться, собою! Над своїм фахом працюйте, зробіть з себе актора, на якого ходитимуть глядачі, замість того, щоб принижувати-виганяти іншого». Після того дехто зі мною довго не вітався, для таких я, певно, стервом була, звісно, стервом. А нині ті самі особи насідають на головного режисера Молодого театру Станіслава Мойсеєва.
— А чи правдивими є чутки, що Лесь Танюк, котрий нині очолює Спілку театральних діячів, чинить тиск на Станіслава Мойсеєва?
— Славетний Іван Франко написав вірш про вічного революціонера, котрий «душу, тіло рве до бою». Я б ці слова вжила щодо Леся Степановича, він якраз є вічним революціонером. Особисто я не хочу вірити в те, що Лесь Танюк виживає з театру чудового режисера Станіслав Мойсеєва, гадаю, він не здатен на це, я завжди вірила в нього як в людину, котра підтримує таланти, а Станіслав Мойсеєв, без сумніву, дуже талановитий митець. До речі, він перший, хто не дав мені залишатися тільки Пронею («За двома зайцями»), майже всі режисери вельми полюбляли бачити мене тільки Пронею, тобто актрисою однієї ролі, а Станіслав Мойсеєв розширив рамки мого амплуа, я зіграла нові ролі, зовсім не подібні до моєї дорогої Проні.
Вважаю, що Лесь Танюк має достатній запас ґречності, аби не «бити», не виживати нашого режисера. І про це я кажу не тільки тому, що завдяки Лесю Степановичу я отримала звання народної артистки України. Річ у тім, що він підтримав кандидатури навіть тих людей, які раніше виступали проти нього. Я ж не маю права бути невдячною, це не правильно, не шляхетно, треба вірити в світле начало в людині.
— Часто бере гору така «логіка»: «Я так вважаю, отже, ти помиляєшся».
— Я цього не сприймаю, намагаюсь вислуховувати навіть судження ворогів, не затуляю вуха, не керуюсь догмою: тільки я маю право вирішувати, що є правильним, а що ні. Борони Боже, прощати треба, всім прощати, а не примушувати когось бути вірнопідданим, тобто бути «шісткою». Це щоб з мене «шістка» була, уявляєте? Та цього ніхто не діждеться.
— Дуже часто актори бідкаються, що вони є заручниками певної вдалої ролі. А Ваша кар'єра пішла по висхідній завдяки Проні Прокопівни у виставі «За двома зайцями». Чи не тяжіє це амплуа над Вами, не гальмує розвитку?
— Якби ж то була тільки Проня Прокопівна, то, можливо, я б сумувала. Прив'язки до цього образу чекали і друзі, і вороги. Друзям подобалась моя Проня, вони не проти, щоб я була нею весь час, а недруги надіялися на те, що я залишуся актрисою однієї ролі: все, вона вище не підніметься. Але я цій думці не дала довго протриматися. Навіть у ролі Проні Прокопівни була заявка на драматичну актрису. У сцені, коли вона говорить: «Ви назнущались наді мною, осоромили на весь Київ, на весь Поділ. Не за ваші магазини я за вас йшла. Я вас любила»,— зал завжди плаче. Мудро і точно поставив цю п'єсу режисер Віктор Шулаков. Проня у нього драматичніша, ніж у геніальному фільмі «За двома зайцями», вона ходить по лезу гротеску у відблисках фарсу і трагедії, а не тільки в атмосфері сміховинності-комедії. Режисер цього не побоявся, він не спонукав акторів до перегравання, це штука підступна, коли актор, щоб змусити глядача сміятися, комедіянствує. Роль моєї гротескової Проні Прокопівна ллється органічно, я це відчуваю. «Вичавлювати» сміх з публіки не треба, бо іноді провокування сміху викликає в глядача несприйняття.
Згодом, після Проні, у мене пішли драматичні ролі — Елізабет («Ігри в замку Ельсинор» Н. Йорданова), Баба («Чудна баба» Ніни Садур), Таня («Сім жінок Синьої Бороди» О. Володіна). І взагалі, в кожній наступній ролі у мене обов'язково було щось драматичне, і, як відзначали критики, в жодному персонажі я не повторювалась, не зіграла Проню, незважаючи на те, що мене іноді залучали до вистав, можливо, однакових за жанром. Я Проня лише тоді, коли її граю або хочу її грати, приміром, у монолозі сучасних авторів «Народний депутат». Коли ж граю в «Голубці» Жана Ануя, то це сталева мадам Олександра. І це головне. Навіть великим закидали, що вони все ж таки однакові. Згадаймо хоча б епіграму: «Ах, Лия Ахеджакова, во всех ролях ты одинакова». Таких закидів на адресу артистів чимало. Однак самоповторів мені навіть вороги не приписують, це позитивний момент.
— Як на мене, комедійність — найпотужніша, найцінніша грань Вашого таланту. Я пригадую геніальну Фаїну Раневську, Зою Федорову, Надію Румянцеву...
— Не хочу цих порівнянь, одразу кажу: мені дуже не подобається, коли мене з іншими порівнюють, хай би які геніальні вони були. Я не комедійна актриса, а різнопланова, щоб в цьому переконатись, треба бачити мене в усьому репертуарі. Я б сказала так: я маю комедійну грань. Хоча моя вчителька Поліна Нятко, яка мене наставляла в театральній студії, одразу сказала: «Звісно, тебе використовуватимуть насамперед як комедійну актрису». А чому? Тому що їх мало.
— Дійсно, а чому коміків так мало?
— Бо не всі люблять, не всі уміють над собою сміятись і викликати сміх на свою адресу, бути об'єктом висміювання. Сльози легше викликати, ніж сміх, розсмішити дуже складно, дуже важко.
— А чому не полюбляєте, коли Вас порівнюють з Раневською?
— По-перше, вона — велика актриса. По-друге, мені цього не дає робити мій характер, за знаком гороскопа я — Лев. Батько вчив: «Краще бути оригіналом Тамари Яценко, ніж копією Фаїни Раневської». Не треба мені копією бути, не хочу, щоб мене порівнювали, це не заслуга — бути другою Раневською. Хай порівнюють когось зі мною, це інша справа.
— За яких обставин у час горбачовської перебудови Ви вступили до московського театрального інституту? В Інтернеті написано, що Ви закінчили курс легендарної Еліни Бистрицької.
— Щодо Еліни Бистрицької, то це помилка. У 1986 році я поступила на курс професора Лівнєва Давида Григоровича, а Бистрицька набирала курс на рік раніше. Я свого часу вступала до Київського театрального інституту, мене не взяли, тому я закінчила театральну студію при Київському державному театрі імені Івана Франка. Вищої освіти там не давали. Щоправда, за конкурсом мене в театр прийняли, хоча установка була — тільки з вищою освітою. Отож, працюючи в театрі, я вирішила здобути й освіту. Можливість вступати надав мені тодішній головний режисер Молодого театру Лесь Танюк, за що я йому дуже вдячна. Ми домовились, що я зіграю перші дві вистави «За двома зайцями», тобто відкрию гастрольний сезон у Херсоні і — прямим ходом на Москву. Далі за мене грала інша актриса — Луїза Філімонова, нині покійна. Я летіла в літаку з Аллою Пугачовою, вона супроводжувала Володимира Кузьміна на його гастролях у Херсоні. Я бачила, як до неї виходили стюардеси, пілоти і брали автографи. Я тоді до неї не підійшла, сказала собі: «У мене теж братимуть автографи». І цей час настав, у мене теж беруть автографи, впізнають в літаках, потягах і, звісно, на вулицях.
— У Вас, напевно, була можливість «зачепитися» в Москві?
— Мені, до речі, про це казав і професор Лівнєв: «Тамаро, ви підіть, прослухайтесь в московських театрах у видатних режисерів». А я лічила дні, проведені в Москві, в тому розумінні, що рвалась додому, у мене не було ніякої охоти залишатися.
— Про Вас кажуть, що Ви оптимістка, людина-анекдот, людина-антидепресант. Це тим дивніше в умовах нашої скаламученої істеричної країни, коли ми бачимо, у які халепи потрапляють наші родичі, сусіди, друзі, колеги. А зустрічаючи Вас, я милуюся усміхненою, сильною, врівноваженою жінкою. Це Ваше єство чи Ви цього досягаєте досвідом, тренінгом, секретами-рецептами?
— Єдиний секрет (хоч би як там дошкулили вдома, на роботі, в дорозі) полягає в умінні пробачати людям. Якщо вмієш прощати, тобі ніякі вороги не страшні. І не треба свою депресію виносити за двері, ні в якому разі! Чому інші люди повинні страждати? У моєму житті це основне правило — категорично не виливати нудьгу і скиглення на ближніх. Деяким моїм знайомим це не подобається, вони вважають: «Ну як же? Мені болить, я маю це на когось вилити під час спілкування». Я розумію, що болить, але чому ти маєш робити боляче іншому? Біль краще нейтралізується тоді, коли комусь приносиш добро і щастя. Звісно, і мені болить. Не через те, що хтось не зняв мене в кіно чи щось погане сказав. Здебільшого болить від самої себе, я давно зрозуміла: мій найстрашніший ворог — це я сама. Ніхто нам так не нашкодить, як ми самі собі. Утім, замість самоїдства краще робити щось корисне.
— На початку інтерв'ю ми вели мову про гонитву і нескінченну роботу. Але іноді душа потребує відпочинку, відновлення...
— Я відновлююсь після вистав, прем'єр, творчих перемог,— тоді дуже добре почуваюся, просто королевою.
— А дозволяєте собі кудись поїхати — до Криму або на Мальдіви?
— Я можу дозволити собі поїхати тільки на південний берег Ірпеня. Втім, коли знімалися чергові серії телефільму «Леся і Рома», я в складі кіногрупи потрапила до Єгипту. У мене був тільки один знімальний день, а всього — дев'ять, отже, вісім днів я чудово відпочивала на Червоному морі. Таке можу собі дозволити. А взагалі-то, що мені робити на Мальдівах чи Канарах? Я краще на лижах кататимусь по українських горбах.
— Тамара Яценко на лижах — це супер!
— А влітку на водних лижах ще більший супер! Із зануренням у чарівні глибини. А що ви думаєте, маю неабиякий досвід дайвера.