ОЛЕКСАНДР
ВЕРТИНСЬКИЙ:«Я УВІЙШОВ НА СЦЕНУ ЧЕРЕЗ ІНШІ ДВЕРІ»
Його прізвища на афіші було достатньо, щоб каси театрів різних країн світу (а він об’їздив їх чимало) публіка брала штурмом. Тріумфальний успіх незмінно супроводжував його виступи. Він не прагнув слави, не загравав з публікою, не знав зіркової хвороби. Наш співвітчизник Олександр Вертинський (1889–1957) — людина щасливої і трагічної долі. Поет, композитор, актор, творець свого особливого жанру — став автором і виконавцем журливих, меланхолійно-ліричних «пісеньок настрою», виразивши в них свою неповторну індивідуальність. Виповнюється 120 років від дня його народження.
«Мій дорогий,
улюблений Київ!» Олександр Вертинський народився в Києві. За життя йому довелося жити в різних куточках світу, він дуже любив Париж, називаючи це місто «батьківщиною свого духу». Натомість Київ завжди залишався батьківським домом. З незмінним теплом Вертинський згадував рідне місто і повертався сюди за першої нагоди. «Благословенна земля, Україна! Обожнюю Київ». «Який прекрасний Київ! Учора блукав містом. Каштани квітнуть білими свічками... А мені так сумно і хочеться назавжди тут залишитися доживати віку! Ніби я повернувся в рідний дім до матері, та, на жаль... треба знову йти». Невтіленою залишилась мрія оселитися в Києві назавжди: «Я приїду сюди і буду жити тут сам, у цьому місті, звідки я пішов хлопчиком, а повернуся старим».
Дитинство Вертинського не було щасливим. Коли йому було три роки, він утратив матір, а через рік і батька. Його забрала до себе тітка, розлучивши з сестрою Надійкою. З невідомих причин родичка вигадала, ніби дівчинка померла. Зустрілися брат і сестра вже дорослими людьми.
Проте пам’ять і серце зберегли чимало світлих епізодів київського періоду, які Вертинський, надзвичайно колоритно відтворюючи атмосферу того часу, описав у своїх спогадах. Серед них — утечі з уроків разом з друзями ранішньою весною, які вони називали «пасами». Малі бешкетники бігли в Дарницю або на Батиєву гору, де тільки-но починав танути сніг, але вже пробивалися фіалки, сон, проліски: «Ми розпалювали вогнище, смажили старе українське сало, курили і пили, пили повітря. Українське повітря! Воістину це були найщасливіші дні мого дитинства».
Навчаючись у гімназії, Олександр захопився сценічним мистецтвом, брав участь в аматорських виставах, як статист грав у Соловецькому театрі: «Ми ладні були піти на будь-які жертви, аби бути в цьому храмі, грітися хоча б здаля біля величного вогнища святого мистецтва». Київ був театральним містом. Працювали опера, театр оперети, грала комедійна трупа в театрі «Бергоньє». Улітку виступала українська трупа: Саксаганський, Садовський, Карпенко-Карий, Заньковецька. «Ідучи з цих вистав, ми гостріше відчували власну мізерність. Так і треба! Порівняння — велика рушійна сила, яка спонукає до самовдосконалення».
Згодом з’явились нові друзі — художники, поети, літератори: «Я потрапив до богемного середовища. Тут мені полегшало, бо всім нам було однаково погано і ми жили спільним життям». Довелося спробувати себе в різних професіях — коректора, бухгалтера, помічника фотографа, навіть вантажника. Невдовзі виявився літературний хист Вертинського: у київських газетах з’явилися його перші оповідання, вірші. Вертинський прагне змін і їде до Москви.
Дорога
завдовжки як життя У Москві Олександр Вертинський написав перші свої пісні-новели, вперше вийшов на сцену. Тоді ж актор потоваришував з Маяковським, Шаляпіним, чиїм талантом захоплювався. Друзі пророкували Вертинському популярність. Уже за рік квитки на концерти Вертинського розкуповували за тиждень до виступів, ноти пісень не залежувалися на полицях, він почав гастролювати. На афішах писали: «Пісеньки сумного П’єро». Таке ім’я Олександр Миколайович вигадав собі 1914 р., коли добровільно працював медбратом у санітарному потязі, а у вільний час виступав перед пораненими. Згідно з реєстраційним журналом, Вертинський за час служби зробив 35 тисяч перев’язок. Надалі П’єро перетворився на сценічний образ: «Боячись публіки і власного обличчя, я робив надзвичайно умовний грим: свинцеві білила, туш, яскраво-червоний рот. Щоб приховати свою сором’язливість, я співав у таємничій «місячній» напівтемряві». Народжувався новий естрадний жанр — пісеньки-новели, у яких насамперед є сюжет, дія, що розгортається і приходить до завершення. У них кожен міг упізнати себе. Саме цим Вертинський пояснював власний успіх. Водночас у пісеньках-арієтках панував ілюзорний світ мрій, нездійсненних бажань і прекрасних почуттів. До того ж Вертинський був надзвичайно пластичним, він створював образи не лише словами, а й руками.
Доля прокладала акторові подальший шлях. На 1917 р. припав перший театральний сезон Олександра Вертинського — в жовтні пройшов його бенефіс. Актор написав нові пісні, частково змінив імідж: П’єро отримав інший костюм — чорний замість білого, який не підходив для виконання трагічних пісень про кохання і зраду, життя і смерть. Успіх був величезний: море квітів, подарунків. Повертаючись додому, Олександр Миколайович почув постріли — почалася революція. І хоча вже наступного ранку все перевернулося догори дригом, Вертинський не переставав виступати, не відмовився від гастролей на півдні країни. Серед запропонованих міст був Київ: «Оголосили 10 концертів і миттю продали усі квитки. Приймали добре, але Київ не впізнав мене. Можливо, тому що публіка була нова, зовсім чужа». На той час Вертинський уже відмовився від образу П’єро і надалі виступав у концертному фраці.
Війна все більше заганяла в глухий кут: «Останнє, що пам’ятаю,— Ялта. Порожня, провіювана холодним осіннім вітром, покинута тимчасовими жителями-спекулянтами. Концертів у Ялті я вже не давав. Не було кому їх слухати». Невдовзі в Севастополі Вертинський зустрів знайомого капітана і на його кораблі відплив до Константинополя.
Олександр Вертинський не раз замислювався над болючими запитаннями: як він, не пристосований до життя актор, без знання іноземних мов, без досвіду і віри в себе набрався сміливості покинути батьківщину: «Я ненавидів радянську владу? Ні. Вона мені нічого поганого не зробила. Переконань у мене на той час ніяких не було. Що змусило мене поїхати? Очевидно, це була просто дурість».
З першого кроку на чужині Вертинський мріяв повернутися додому, страшенно страждав з приводу необдуманого вчинку, за який платив усе подальше життя: «Починаючи з Константинополя і закінчуючи Шанхаєм, я прожив довге досить невеселе життя емігранта, людини без батьківщини. Я багато бачив, багато чого навчився. Можливо, вдома я не дійшов би тієї ж гостроти почуттів, такого розуміння чужого горя, які мені дали роки поневірянь. Кажуть, душа художника має пройти усіма муками».
Олександр Вертинський ними пройшов. Йому довелося жити і працювати в Туреччині, Румунії, Польщі, Франції, Німеччині, Китаї. Виступав у США, Палестині, Лівії, Лівані, Єгипті, Японії, Австрії, Угорщині. Його концерти супроводжувались тріумфальним успіхом. Ім’я і творчість Вертинського набули світової слави. В цей час митець пише свої найкращі пісні, зокрема «Пани Ирена», «В синем и далеком океане», «Концерт Сарасате», «Мадам, уже падают листья», «Дни бегут», «Марлен». Водночас репертуар збагатився новими за тематикою і настроями піснями, у них з’явились зневіра і фаталізм. За кордоном Вертинський завжди почувався чужим і зазнав чимало принижень. Він ніколи не приховував своєї прихильності до рідної країни, за що його не раз підозрювали в шпигунстві на користь радянської влади, побував він і за ґратами. Чимало написаних в еміграції пісень-романсів — про любов до батьківщини («О нас и о Родине», «Наше горе»).
«Мы стучимся
к Родине обратно...» Після третьої спроби 1943 р. Олександр Вертинський отримує дозвіл на повернення додому. «Я прожив за кордоном 25 років. Жив краще за інших і пристойно заробляв. Проте 25 років мені снився той самий сон: ніби я нарешті повертаюсь додому і лягаю спати на старий мамин сундук... Незбагненне блаженство охоплювало мене. Я вдома!» Вертинський прожив на батьківщині ще 14 років. До останнього дня Олександр Миколайович багато працював, неначе намагався надолужити втрачене. Він дав понад дві тисячі концертів, побував у Середній Азії і на Уралі, в Сибіру і в Грузії, на Сахаліні і на Донбасі, співав в концертних залах, театрах, клубах, на будівельних майданчиках, навіть під землею в шахті. Нехтував власним здоров’ям, не зважав на брак необхідніших побутових умов, погане харчування. Публіка віддячувала своєю любов’ю — зали і тепер всюди були переповненими. Все ж без незаслужених образ не обійшлося.
Після свого повернення Вертинський побував у Києві. До виступів у місті свого дитинства ставився з особливим трепетом: «Киев — родина нежная,
Звучавшая мне во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась мне!»
У травні 1956 р. у Києві мало відбутися кілька концертів співака: «Сьогодні мій перший концерт на Подолі. Завтра найцікавіший і найважливіший — в Оперному театрі». Інцидент стався саме в опері. Тільки-но актор з’явився на сцені, з бокової ложі, де сиділо кілька офіцерів напідпитку, пролунало: «Заспівай пісню про те, як ти зрадив батьківщину!» Олександр Вертинський пішов за куліси, але невдовзі повернувся. Зірвати концерт не вдалося, успіх був величезний.
Тоді ж у Києві Вертинський знімався в кінофільмі «Кривавий світанок» за твором Коцюбинського «Фата-Моргана». Кінематографу (а зніматися Олександр Вертинський почав ще 1912 р. в німому кіно), артист віддавав чимало сил і часу. До речі, саме Вертинський вперше привів на знімальний майданчик Віру Холодну, з якою дружив. Вже за радянських часів актор знявся у фільмах «Змова приречених», «Анна на шиї», «Кривавий світанок», «Полум’я гніву». За роботу в кіно Олександр Миколайович 1951 р. отримав Державну премію. Натомість його пісенна творчість залишалась в тіні: ані критика, ані журналісти не писали нічого. На гастролях Вертинського супроводжували цензори, зі свого 100-пісенного репертуару він міг виконувати близько 30 творів. Щастя перебування на батьківщині назавжди поєдналося з гірким болем від неможливості саме тут реалізувати себе повною мірою:
Россия, Родина, страна родная!
Ужели мне навеки суждено
В твоих снегах брести
изнемогая,
Бросая в снег ненужное зерно?
Ну что ж… Прими мой бедный
дар, Отчизна!