УВЕСЬ СВІТ — В УКРАЇНСЬКІЙ ПІСНІ
Пам'ятаєте казкове: «Піди туди, не знаю куди, зроби те, не знаю що». Так це про музичний гурт «ДахаБраха», який виник як суцільний експеримент з ініціативи Владислава Троїцького (зауважте, яке знакове прізвище), керівника, господаря і режисера Центру сучасного мистецтва «ДАХ» у Києві.
Якщо бути точним, то колектив, який складається нині з трьох співачок — Ніни Гаренецької, Ірини Коваленко, Олени Цибульської і красеня-бороданя Марка Галаневича, ідентифікується як етно-хаос гурт «ДахаБраха». Чому? Світ виникає з хаосу. Музика постає з душі етносу. А назву колективу, оригінальну, чудернацьку й автентичну водночас, його творці пояснюють тим, що в староукраїнській мові вона означає «давати і брати». Але й це не все. У назві «ДахаБраха» музичний слух має вирізняти самодостатні акорди однієї єдності: «Ра» — сонце, і «брама» — ворота, вхід; «Брахма» — верховний бог творення в індуїзмі; а ще чути: душа-Птаха і звичайно — «ДАХ», як місце створення самої групи. Ось які закладені лінгвістично-філософські глибини, залишається їх наповнити і справдити творчо.
Троє дівчат (четверта, Саша Гарбузова, перебралась до Литви) у високих чорних кучмах та українських національних строях й один парубок своїм співом-грою миттєво ввергають слухачів у подив: з одного боку, звучить українською мовою щось правічно-кореневе, до болю рідне-знайоме, з другого боку, розумієш, що в такій театральній, драматургічній, містеріальній подачі ти нічого подібного не чув. Емоції вокалу, запал барабанів з усього світу, репліки трембіти, гармошок, баяна, віолончелі, тромбона й багатьох інших інструментів дивовижно, несподівано розкривають серце української народної пісні, а через неї — душу світу...
Про те, яким чином це досягається, про пошуки і досягнення «ДахиБрахи» ми бесідуємо з одним з лідерів гурту Марком Галаневичем.
— Однієї щасливої миті Владиславу Троїцькому прийшла ідея створити етно-хаос бенд. Згодом з'явився гурт однодумців. Троїцький висловив своє бачення, поставив певну мету, пунктирно визначив напрям. Минуло чотири роки. Які сталися корекції, метаморфози, трансформації? З чого почали, до чого прийшли? І чи справдилися сподівання, що правильною дорогою йдете?
— Так, від самого початку це був проект Владислава Троїцького і ним залишається, хоча тепер Влад не так активно керує процесом.
Розпочиналось все дивно і складно, задум видавався суцільним експериментом, тож потребував ризикових людей. Влад спробував з різними колективами, але для їхніх учасників автентичний спів, першооснова були понад усе, вони не були готові щось змінювати, з чимось синтезувати. Та ось в «ДАХ»у з'явились дівчата з фольклорного гурту «Кралиця», які відкрилися для пошуків-експериментів.
Влад почав з ознайомлення зі своїм величезним зібранням музики фольклорного напряму, того, що у світі називають «world musik». Він щоразу щось ставив і казав: «Прислухайтеся до цієї пісні, а тепер до цієї композиції, прислухайтеся до Африки, Албанії, Японії тощо». Тобто він пропонував зрозуміти різноманітні зразки, причому зазвичай це були відмінні від нашої етнічні культури, але він спонукав їх увібрати, прислухатися до навколишнього світу, до всієї планети. Адже всі ми — діти Землі і маємо всю її різноманітність серцем сприймати, а не сахатися.
Необхідно зазначити, що дівчата добре знають українську етнічну традицію (я був знайомий з нею здебільшого як філолог: закінчив Національний університет імені Шевченка), з дитинства вивчали її в музколективах, постійно цим цікавилися, їздили в експедиції, записували в стареньких бабусь народні пісні і мелодії. І в підсумку старалися донести їх в першооснові. Та на експеримент Троїцького дівчата радо відгукнулись, хоча спочатку багато що здавалося незрозумілим, адже він не композитор, а режисер. Влад привіз індійські барабани, каже: «Дівчата пробуйте, грайте, створіть певний ритм. Застосуйте якусь українську мелодію». Спершу це ніби абсолютно не сприймалося, як і все нове, незнайоме, здавалось чужорідним, штучним. Але треба було довіритися людині, і ми довірилися Владові. Спочатку, як то кажуть перша чарка колом, потім ми почали відчувати-розуміти, як в українських піснях забриніла гармонія світова, вже не тільки суто наша. Так нам здавалося і так нам тепер здається. Влад, пропонуючи послухати ту чи іншу іноземну композицію, казав: «Найголовніше — відчути її атмосферу, музика починається з тиші». Це ми й сповідуємо: з тиші-роздуму часто розвиваємо музичне заповнення.
У чому різниця між початком і теперішнім станом? Ми стали кращими музикантами: навчилися грати на багатьох музичних інструментах. Дівчата (випускниці Національного університету культури і мистецтва) мають чудові вокальні дані, голоси — їхній інструмент, а от барабани, віолончель, всілякі різновиди гармонік, баянів, духових та різних етнічних інструментів ми опановували.
Тепер наші репетиції відбуваються здебільшого без нашого музичного режисера, ми показуємо Троїцькому кінцевий мистецький продукт. Він може висловити деякі зауваження, але превалює самостійність. Влад дуже задоволений, принаймні нам так здається, він говорить, що в найсвіжішому альбомі ми досягли того, чого він добивався на початку. До цього ми йшли чотири роки.
— З одного боку, це добре, що «ДахаБраха» суголосна з керівником мистецького центру «ДАХ». З другого боку, ви вже виросли з пелюшок, розвиваєтеся, стали самостійними і самодостатніми (вириваєтесь із тенет, рвете ланцюги). Тим паче, що ваша творчість тепер має ніби два напрями: театральний і концертно-фестивальний. Чи не виникає певного конфлікту через те, що над вами нависає ваш засновник і періодично каже: «Робіть так, робіть сяк»?..
— Конфлікту не відчуваємо, тому що робота в театрі дає нам можливість не відриватися «від землі» — від мистецького стрижня. Концертна діяльність спонукає створювати веселі композиції, а для театру ми «вимальовуємо» твори «атмосферні». Від тиші йдемо до атмосфери переживань, почуттів, відчуттів. Взагалі, більшість композицій, які ми граємо на концертах, це ті, які виконуються під час вистав.
Так, «ДахаБраха» самодостатній колектив, ми часто буваємо на фестивалях без театру, але це, на мою думку, за напругою — зовсім інші відчуття, ніж ті, які ми переживаємо разом з театром на виставах. Далеко не всі музиканти мають щастя переживати подібне. Через те ми нізащо не хочемо відриватися від цього мистецького середовища, від стрижня на ім'я «ДАХ». Отже, театральне і концертно-фестивальне — це, певною мірою, два різних життя, але стрижень один.
— У «ДАХ»у я подивився кілька містеріальних вистав за Шекспіром. Справді, незвично-цікаво. Часто виникало відчуття, що головний герой — це спів і гра на екзотичних інструментах музикантів, які статично залишаються в темряві. Згодом виникло два запитання. Яким чином ви витримуєте складний драматургічний спів, що ні на мить не припиняється іноді впродовж двох годин? Де ви берете стільки музичного матеріалу, розмаїтого, не монотонного, яскравого, який «вбирає» увагу глядача?
— Якщо вистава вдала, а таких у нас більшість, коли актори і музиканти — в одному мистецькому пориві, то час пролітає на одному подиху і ми не відчуваємо втоми. Це перебування в якомусь іншому просторі, там ти не переймаєшся власними життєвими проблемами. Звісно, буває, щось турбує, болить голова чи застуда дошкуляє, але коли прийшов на виставу, перемикаєшся на очищення. У цьому, якщо хочете, дивна магія театру, творчості і мистецтва, коли потрапляєш в інший стан, в прожиття іншої долі, і від того отримуєш задоволення, як і від енергетичного обміну з глядачем.
А матеріалу просто море, він поряд з кожною людиною, треба лишень знайти час і сили, щоб цим займатися, про це думати, тоді наснагою стають і промінь сонця, і дощ, і якісь звуки.
Поки що в Україні є люди-носії, які нашу прадавню українську традицію зберігають, і ми це робимо у міру можливостей наших, пісням, які наші предки співали, даємо нове життя в іншій площині, в синтезі з різними іншими культурами, тому що нині світ такий. Українській культурі треба розкриватися як можна ширше, показувати себе різними засобами світу: ось ми є такі, ми не боїмося ніяких впливів-спотворень, ми, навпаки, співпрацюємо, синтезуємо, аби бути разом з усіма, залишаючись потужним самобутнім представником світової цивілізації.
— На перший погляд здається, ну як можна пов'язати українську етніку з Шекспіром, Софоклом? Напевно, хтось так і каже: «Що це за дурня? Яке мають відношення український спів, українські тексти до туманного Альбіону чи Греції»?
— Так кажуть, доки не побувають в «ДАХ»у. На мою думку, тут парадоксів немає, тому що всі теми — вічні: шекспірівські, софоклівські, біблійні, інші. Сюжети скрізь переплітаються, людей зажди хвилюють питання життя і смерті, любові і зради, добра, честі, порядності, жадібності, заздрості... Вони болючі, актуальні й для британців, і для українців, і для всього світу. Японський режисер Акіро Куросава теж ставив у притаманній йому стилістиці шекспірівську тематику, це дуже цікаво, і це зовсім інший Шекспір. Ми возили свого Шекспіра до Лондона, британці дивувались: «Такого ще не було. Ми зовсім не очікували, що українці нам, британцям покажуть неймовірно несподіваного, цікавого Шекспіра». У цьому і полягає, мабуть, якась наша роль, наша мета бути не чужими для світу, а відкритими.
Ми вже стільки разів переконувались, що весь світ — єдиний, наприклад, у нас був спільний проект з перськими суфійськими музикантами. «ДахаБраха» співала якусь колядку, а перси (іранці) одночасно наспівували пісню, яка мелодійно дуже точно збігалася з нею, ми тоді страшенно дивувались, як таке може бути: де Іран, а де Україна...
Якось видавці Капранови нам розповіли, як з Таїланду вони привезли тамтешній рушник, структурою орнаменту дивовижно схожий на український, тільки основні елементи — слони. Це зайвий раз доводить, що відокремлюватися нема сенсу, світ єдиний, хоча, звісно, нам треба берегти власну своєрідність, пишатися нею.
— Припустимо, на порозі театру стоїть гурт молоді, хтось пропонує: «Давайте ризикнемо, сходимо на виставу театру «ДАХ». Загал реагує: «А з якої радості ми маємо туди йти?». Якою, на ваш погляд, може бути мотивація? Що глядача очікує в «ДАХ»у?
— Глядач побачить у нашому театрі те, чого він не побачить ніде, зокрема по телевізору, в Інтернеті, в інших театрах. Дійсно, ну хто ще працює в такій стилістиці, як ми, особливо, якщо мати на увазі шекспірівський цикл. Коли ми в Лондоні грали десять вистав поспіль, зал постійно був переповнений. Отже, якщо за кордоном люди про нас знають і прагнуть побачити, то українцям, я гадаю, це теж має бути цікаво: де ще вони відчують такий містеріальний дух, магічну атмосферу? Думки і запитання, які приходять до глядачів в «ДАХ»у, не виникають під час сидіння перед телевізором. Це якийсь інший вимір, так нам здається.
— Ідеться про вистави, на яких актори не промовляють жодного слова, вчинки, події, рух, характери передаються через пластику, а діалоги — через спів «ДахиБрахи»?
— Так. «ДахаБраха» ніби веде глядача, пояснює суть. До речі, у шекспірівських виставах, поставлених Владиславом Троїцьким, є дивні збіги. Приміром, у Шекспіра — весілля, а ми виспівуємо український обряд (звісно, відтворюємо не стовідсотково, як це було колись, а розігруємо умовне дійство на грані містерії весілля-вінчання), і це психологічно збігається з Шекспіром, одне на одне органічно накладається. Так само український плач збігається з шекспірівськими похоронами.
Дехто каже, що наші вистави — це живі картини, намальовані не олією, а пластикою і музикою, і вони так сильно вражають людей, що ті не знають, як на це реагувати.
Отже, я раджу всім, хто прагне нових позитивних вражень, кого «дістала» дійсність, яку вони бачать по телевізору чи на вулицях, відвідати вимір-простір, який виникає вечорами в «ДАХ»у.
— Розкажіть про дискографію «ДахиБрахи».
— Перший наш альбом називався «На добраніч» (ми записали живий концерт з вісімнадцяти композицій). Другий альбом — «Ягудки» (за назвою однієї з пісень) — записано в студії. І от нещодавно ми записали третій альбом, тепер точиться дискусія щодо його назви. Чим він суттєво відрізняється від попередніх, важко сказати, можливо, там менше жвавих і швидких композицій, вони більш настроєві, у всіх нас таке відчуття, що ці композиції створені до якихось фільмів.
— У «Дахи-Брахи» вже є своя історія. А які пригоди траплялись?
— Всіляких «хохм» чимало накопичилося. Найтиповіші, коли нам в останній момент підвозили якісь інструменти, які ми забували. Або ж баян не встигли привезти, бо розминулися.
Якось ми виступали на Масляну десь під Києвом, був морозець гарний, а у нас є одна композиція з тромбоном, він полежав, я підхопив, щоб грати, і прилип губами до нього, просидів з запаяним ротом, добре, що це була майже остання композиція. Потім всі добре посміялися.
Або ще такий майже кумедний випадок. Нам пощастило виступати в Дубліні на етнічному фестивалі, відтак приходить лист від шотландця: «Я вас бачив і чув, ви мене просто вразили. Де можна придбати футболки з вашим зображенням?». Ми відіслали електронною поштою відповідь: «На жаль, у нас нема таких футболок. Ми зовсім не замислювались над цим, нам би диск видати». Він відповідає: «Я в Шотландії заснував фан-клуб «ДахиБрахи». Я вам зроблю футболки». І справді, вислав їх нам, ми носили на собі власні зображеннями, було дуже приємно.
А виступ у Дубліні найбільше запам'ятався тим, що відбувався він 24 серпня. Я між піснями англійською повідомив зі сцени, що в Україні — День незалежності, тож святкуймо разом. Після цього з'явився жовто-блакитний прапор і ми побачили, що для когось це справді свято, серед публіки, певно, були наші земляки, такий поворот подій був надзвичайно зворушливим і для нас, і для них.
— Якою ви бачите перспективу для «ДахиБрахи»?
— Коли розпочинали, ми, здається, не думали про певну перспективу, просто захопилися справою. А тепер ми вже не можемо без цього жити, «ДахаБраха» стала частиною долі. Перспектива — залишатися тим, ким ми є. Звісна річ, що є побажання і всій нашій країні: стати гідною європейською складовою. Ми намагаємося своєю творчістю розповісти світу про нас. Про Україну мають знати. У цьому полягає одне з найголовніших наших завдань; коли нам за кордоном кажуть: «А ви звідки? З України? Знаємо, знаємо»,— це надзвичайно приємно. Презентувати, прославляти свою країну, свою націю — це, мені здається, гарне завдання, гарна мета в житті.
А людям, які читатимуть це інтерв'ю, бажаємо триматися. Попереду важкі часи, ми маємо вистояти, українці вже багато витримали за свою історію, сподіваємося, і тепер витримаємо. Головне, не сваритися, бути однією нацією, поважати себе, ближнього. Хочемо бути щасливими — гуртуймося.