«НП» НА УРОЦІ
ФІЗКУЛЬТУРИ...
Почастішали випадки раптової смерті школярів на уроках фізкультури, факти різкого погіршення здоров’я і навіть загибелі професійних спортсменів під час змагань. Невже люди настільки ослабли і звиродніли, що не витримують фізичних навантажень?
З’ясувати причини такого стану речей ми попросили відомого в минулому метальника ядра, капітана легкоатлетичної збірної України, а нині начальника управління у справах фізкультури і спорту Івано-Франківської ОДА Романа Вірастюка.
Як з’ясувалося, чимало смертельних випадків на уроках фізкультури, коли впродовж місяця загинуло четверо школярів,— тільки вершина айсберга. Загалом за останні шість років в Україні на уроках фізкультури померло 13 школярів. Тільки один із цих трагічних випадків пов’язаний з травмою, решта — наслідки серцево-судинних захворювань.
Ґрунтовне наукове дослідження виявило, що тільки 30% дітей можуть виконати нормативи на уроках фізкультури. І лише у 18–24% дітей процеси відновлення функціонального стану організму після виконання нормативів відбуваються без шкоди для здоров’я. Зважаючи на це, уряд скасував постанову про державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості.
«Я не вважаю, що ті чотири випадки у школах — то вже тенденція,— висловив свою думку Роман Вірастюк.— Припускаю, коли «підняти» статистику, то виявиться, що й на інших уроках чи в позашкільний час із дітьми траплялися випадки раптової смерті. Від цього, на жаль, ніхто не застрахований».
Важливішим є те, переконаний Р. Вірастюк, що в системі медичного контролю за дітьми загублено щорічні перевірки, які були реальною оцінкою стану дитини, а тепер звелися до звичайної формальності. Нехтуючи повноцінними медоглядами школярів, батьки часом самі не знають справжнього стану здоров’я своїх дітей.
«У розвинутих країнах батьки, коли приводять дітей до школи, підписують угоду, що вони несуть пряму відповідальність за здоров’я своїх дітей,— стверджує співрозмовник.— Учитель фізкультури, який займається з дітьми кілька годин на тиждень, є консультантом, він може порадити заняття силовими чи швидкісними видами спорту, до яких учень має більше задатків».
На думку Романа Вірастюка, дбаючи про здоров’я школярів, не варто цілковито відмовлятися від складання нормативів, краще дати дитині можливість зробити вибір, знову ж таки, зважаючи на її природну схильність. Пригадаймо, що у нормах ГПО було право вибирати із 12-ти вправ якихось три. «Так працює весь світ, час і нам не соромитися і запозичувати кращий досвід, над яким працювали не найгірші вчені,— вважає він.— Можливо, хтось із дітей не має достатньо гнучкості, але має задатки до витривалості, інший учень не мастак у швидкісно-силових видах, але має гарну координацію. Якщо дати дітям на вибір 30 різних вправ, із яких вони повинні скласти, скажімо, п’ять, то впродовж року вони будуть готуватися і не відчуватимуть дискомфорту».
До речі, в країнах Заходу навчальний процес узагалі не передбачає уроків фізкультури. Натомість при кожній школі працює від 10 до 15 різних секцій, тож учень може обрати те, що йому до душі. Обов’язковою є лише умова: якщо не займаєшся в жодній секції, то будь хоч генієм з фізики чи математики, закінчуючи навчальний заклад, замість атестату отримаєш тільки довідку про прослуханий курс. У такий спосіб дітей спонукають до рухливого, а отже, здорового способу життя, не нав’язуючи непосильних завдань і нормативів.
На жаль, перейняти зарубіжний досвід в Україні не вдасться, поки школи не матимуть належної матеріально-технічної бази для занять у спортивних секціях. Що говорити, коли навіть в обласному центрі в середніх школах заняття з фізкультури проводяться для чотирьох класів в одному душному спортзалі, а грати у футбол чи баскетбол дітям доводиться на асфальтованих чи, в кращому випадку, ґрунтових майданчиках.
«Більшість коштів, які виділяються на фізкультуру і спорт, йдуть на зарплату вчителям, тренерам, викладачам, на те, щоб вивезти дітей на змагання, а основні кошти мали б спрямовувати на створення матеріально-технічної бази»,— переконаний Роман Вірастюк.
Відсутність сучасного спортивного обладнання та амуніції не тільки не дозволяє виховувати в дітей бажання займатися спортом, а й ускладнює долю професійних спортсменів. Через брак новітніх гідрокостюмів українським плавцям не вдалося стати призерами Олімпійських ігор у Пекіні. Зрештою, спортивні турніри перетворилися на змагання... фірм-виробників спортивної амуніції та фармакологічних концернів. А вживання допінгу є не тільки причиною спортивних здобутків, а й підірваного здоров’я атлетів.
«Справді, спортсмен став таким собі матеріалом для випробовувань продукції фармакологічних фірм,— говорить Роман Вірастюк.— Якщо спортсмен уживає препарати без нагляду лікарів, без розробленої наукової системи, то, звичайно, буде собі шкодити. Однак допінг — це не отрута, навіть правильно дібраний комплекс вітамінів може давати в організмі анаболічний ефект. Препаратами, які вживають спортсмени, в медзакладах лікують людей. Якщо всю нашу країну взяти на допінг-контроль, то половина отримає дискваліфікацію».
Важливішим, на думку Романа Вірастюка, є розумне ставлення спортсмена до потреб свого організму, який звик до щоденних навантажень. Причому як під час активних занять, так і після завершення спортивної кар’єри. Зі спортом не можна різко «зав’язувати».
Як вважає Вірастюк, смертність з-поміж спортсменів насправді не є надто великою. Ці люди завжди на видноті, під прицілом об’єктивів. «Якщо раптово на полі чи біговій доріжці помирає спортсмен — це бачать усі, а скільки людей гине навколо нас за схожих обставин?» — підсумовує він.