ГОНЧАРСТВО — СПРАВА МАГІЧНА. ТА ІНТИМНА
Шість поколінь людей займаються однією справою. Погодьтеся, рідкісне явище в сучасному світі. Гадаю, ще більше здивую читачів, додавши, що їхньою спільною професією є гончарство.
Вперше з роботами Лесі Денисенко-Єременко в Національному музеї Тараса Шевченка ознайомилися два роки тому. Її творчість так захопила музейників, що вони одразу запропонували майстрині влаштувати персональну виставку. Торік у Шевченковій оселі одночасно з виробами гончарів Анатолія Байди та Івана Бобкова знову експонувалися рукотворні дива, що їх виліплюють з глини ці золоті жіночі руки. Обидві виставки викликали величезний інтерес.
Цьогоріч у Національному музеї Т. Шевченка можна ще раз зануритись у дивовижний світ Лесиної фантазії. Її роботи — лише частина експозиції виставки «Майстер і донька», тож нині маємо можливість насолодитися мистецтвом двох представників працьовитої династії Денисенків: батька — Григорія Денисенка та його доньки — Лесі Денисенко-Єременко.
Григорій Денисенко — останній з корифеїв гончарної справи на Чернігівщині та Васильківщині другої половини ХХ ст., заслужений майстер народної творчості України, у 2001 році його нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
На виставці представлено різноманітні твори з мистецького доробку Григорія Денисенка. Це посуд, створений на гончарному крузі, доповнений геометричним або рослинним орнаментом; є й пласти, які нагадують кахлі інтер’єрного призначення, а також пласти-мініатюри з краєвидами Чернігова й Києва, що відтворюють переважно церковну архітектуру.
Стосовно виставки «Майстер і донька» тричі можна вжити слово «вперше». Це перша посмертна виставка визначного майстра художньої кераміки, перша спільна з дочкою експозиція. І також уперше, окрім гончарства, експонуються високопрофесійні акварелі, малюнки олією та графіка Григорія Денисенка. Майже всі вони створені приблизно у 1950–1960-х роках під час пленерів. Тож бачимо замріяно-романтичні пейзажі Чернігівщини, де проминула юність майстра, й Васильківщини, де прожив більшу частину життя, а на портретах — обличчя рідних авторові людей: батька Павла Калениковича, дружини Парасковії, дочки Лесі...
Підросла ця дівчинка з розумним обличчям і підхопила батькову естафету. Нині вона майстер художньої кераміки і гончарства, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Коло гончарювання майстрині охоплює всі види глинотворчості (велика та дрібна народна скульптурна пластика, дитяча глиняна іграшка-свистунець, сувенірні стінні розписані мисочки-монетки і тарелі), а також ужиткові предмети (макітри, горщики, тиквасті глеки, банки, миски-кандійки, кухлі та інше), в їхній основі — робота на гончарному крузі.
Леся Денисенко-Єременко глину взяла до рук уже в зрілому віці. Батько, працюючи на Васильківському майоліковому заводі та малюючи великі полотна для місцевого Будинку культури, знав, якою складною й часто невдячною є мистецька праця, тому радив доньці обрати інший шлях. Вона його послухала — вступила до Київського політехнічного інституту, здобула там фах інженера-електрика. Працювала старшим інженером, потім — конструктором. Відкрити своє справжнє земне призначення жінці допомогла «перебудова». Закрилося конструкторське бюро, і вона втратила роботу. Тоді батько сказав: «Гаразд, попробуй себе з глиною, зроби спочатку елементарну іграшку». З першим завданням Леся впоралась, у неї вийшов повноцінний свищик — такий собі «міліцейський свисток». А головне — вона відчула, що це її справа.
— Вийшовши на пенсію, тато змайстрував гончарний круг (виділив для нього куточок у хаті) і почав повноцінно працювати, реалізуючи свій потужний потенціал, — розповідає Леся Денисенко-Єременко.— Раніше я його за тим кругом не бачила через те, що в 1960-х — 1970-х роках гончарство заборонялося. Тому почувалася щасливою, маючи можливість спостерігати це справді магічне дійство. Не хотіла заважати татові запитаннями — просто підглядала за процесом. І дедалі сильніше хотілося стати його учасницею. Тож батько таки налаштував і мені круг, тоді я вже почала себе виявляти.
— Лесю, поставлю Вам практичне запитання. Ви казали, що глину берете просто із землі, знаходите її густий шар. А як випробовуєте, чи згодиться вона для роботи?
— Цей технологічний процес складається з кількох стадій. Я трішечки підсушую глину, потім розпускаю її водою і знов забираю вологу. Згодом той шматочок маю випробувати на крузі. Глина завжди мастка, але коли вона є занадто масною, тріскатиметься посудина. Отже, роблю першу річ навмання: виготовляю горщик чи мисочку і технологічно витримую — висушую, випалюю. Якщо тріскається, можна додати, наприклад, трохи пісочку. Вічна проблема гончарів у тому, що глина трапляється з різними властивостями. Вона може бути розкішною, з чудовою кольоровою гамою, але її придатність до гончарства тільки проба показує. Іграшку можна виліпити з будь-якої глини, а посудину — тільки з певних видів. Оскільки не маю лабораторії, випробовую матеріал простим, народним, зате надійним методом.
— На виставці бачимо декоративні й ужиткові предмети з відкритої, задимленої глини (вони не блищать) та блискучі, тобто майоліку. Як її виготовляють?
— Блискуча, ніби скляна, поверхня означає, що річ оброблена поливами, або глазур’ю. Малюнок під поливою виконуємо кольоровою глиною, для цього використовуємо спеціальні барвники. А біла глина є в природі. Виготовлені в такий спосіб речі є придатними для вжитку за умови, якщо в глазурі немає свинцю. Готуються ці предмети за високої температури плавлення глазурі, адже низька означає наявність свинцю — речовини, у побуті неприпустимої, але в настінних тарелях вона може бути без шкоди для здоров’я. Я схильна робити неглазуровані речі, вони приємніші, здоровіші. Предмети без поливи несуть відкриту енергетику глини. А заізольовані — як земля в асфальті. Сьогодні дуже важливо мати в побуті посуд з відкритої глини, тобто випаленої один раз, на якій немає скляного поблиску.
— Гончарство нині є основною і єдиною Вашою професією?
— Це стан моєї душі. Мені буває досить важко, але я все одно з того радію.
— Ви часто повторюєте, що гончарство — це інтимна справа. Праця за кругом потребує усамітнення?
— Коли проводжу майстер-класи, певна річ, товариство мені не заважає. Та коли виконую виріб сама і маю нести його в люди, я повинна бути наодинці з собою — своїми думками, враженнями, переживаннями. Для того, щоб чути себе. Інакше у творі не буде правди, щирості.