СИЛЬНІ ДУХОМ НЕЗДОЛАННІ
Генерал-майор у відставці Юрій Широких — колишній львівський обласний військовий комісар. За плечима ветерана — служба в різних куточках світу, зокрема й у Єгипті.
— Юрію Васильовичу, з чого розпочалася Ваша служба?
— Я з родини військових, до речі, мій син та онук — теж військові. Дев’ятнадцятирічним лейтенантом був відправлений до Німеччини, де відслужив в Групі радянських військ сім з половиною років на посаді командира вогняного взводу, старшого офіцера батареї та командира батареї. П’ятдесяті роки були напруженими: протистояли два блоки: НАТО та країн Варшавського договору. Навчання відбувалися одне за одним: форсували Ельбу, долали зони радіоактивного забруднення, брали участь у різноманітних змаганнях з бойової підготовки. На другому році офіцерської служби отримав від головнокомандувача Чуйкова годинник за відмінну службу. Згодом і другий годинник — «за відмінну артилерійську стрільбу». Бойова готовність військ була на високому рівні.
Коли прибула заміна із Закавказького військового округу, я, тоді вже командир батареї, майор, переїхав на нове місце служби — в гірське село на кордоні з Іраном. У полку немає ні електрики, ні школи, а на пайок — сухі овочі: картопля, морква, цибуля тощо. Вугілля, дрова, вода, а також піклування про дітей — усе це лягло переважно на плечі наших дружин. Навколо лише гори та жодного зеленого куща, дерева. Влітку стояла спека до 50 градусів, а взимку дошкуляли сильні вітри. Проте дружини не нарікали на таке життя. Ми йшли на службу, коли діти ще спали, приходили додому — діти вже сплять. На першому місці завжди були інтереси служби. Для бойової підготовки умови були чудові: стріляй, проводь навчання, відточуй техніку водіння.
— Куди Вас далі доля закинула?
— У 1965 році підполковником був призначений на посаду начальника штабу ракетних військ та артилерії в місті Славуті, а вже через два роки — командиром важкогаубичного артилерійського полку 26-ї артдивізії. Закінчив курси Генерального штабу і як старший військовий радник артилерійської бригади був відправлений у Єгипет. Тоді точилася арабсько-ізраїльська війна. Першого дня була знищена авіація єгиптян на аеродромах, другого — розгромлені їхні війська на Синаї, третього — повністю захоплено Синайський півострів. До речі, в окопах на Суецькому каналі я отримав звання полковника. Ми полегшено зітхнули, коли влітку 1970-го з’явилися війська ПВО, озброєні сучасними ракетними комплексами. Тепер нас стали бомбити з більшої висоти, отже, не так влучно.
— А яким було становище в інших родах військ?
— Наведу кілька прикладів. Наш танк ІС-3 пробивав наскрізь французький АМХ-13. Радник полковник Ланін розповів, як у танк ІС-3 влучило 22 снаряди, але жодний не пробив броні. Екіпаж боровся до останнього снаряду. У той самий час підполковник Ананьєв спостерігав, як у ІС-3 снарядом розірвало гусеницю, і єгипетський екіпаж кинув машину з повним боєкомплектом. У Суеці з дев’ятиповерхового будинку за один день з ПТУРС «Малютка» підбили три бронетранспортери ворога.
В одному з дивізіонів під час артобстрілу солдатові розтрощило голову великим уламком. Прийшов бригадний лікар, подивився на солдата, який стогнав, злякався, не надавши допомоги, лише сказав: «Тут тільки Аллах допоможе!» Нам дорікали араби за те, що ми їм постачали погані танки й літаки. Але вони забули, що на Синаї залишили ворогові 700 танків, які в обороні становили грізну вогняну точку. Коли льотчики, боячись контратаки, кидали справні літаки, причину треба було шукати не в техніці, а в поганому морально-бойовому дусі особового складу.
— Розкажіть про те, як харчувалися в пустелі?
— Військові радники мешкали в землянках. Ми харчувалися так само, як й арабські офіцери. Низькокалорійну їжу готували в бліндажах. Воду брали вночі з прісноводного каналу поряд із Суецьким. У ньому плавали трупи людей і тварин, а ми набирали цю воду в каністри та пили з фляг, проте не хворіли. Температура повітря була 50 градусів, а ґрунту — ще вище, близько 60 градусів. Для нас були чужими і звичаї, традиції, і мова та клімат. Один радник дивізіону був за 300 арабських воїнів. Я два роки перебував зі своїм підрадником — командиром дивізіону в бліндажах. Ми їли, спали, працювали під обстрілом.
— Ви воювали пліч-о-пліч з арабськими офіцерами. Чи потоваришували з кимось?
— Я досі згадую свого чорношкірого ординарця Нубі, який протягом двох років дбав про мене, охороняв. Це був скромний солдат, бронзового кольору з білими зубами та нігтями. Нубі так і не зміг звикнути до того, що полковник сам чистить собі взуття, пришиває ґудзики до військового одягу, адже я йому заборонив це робити. Уночі він сидів на сходинках бліндажа з автоматом у руках, охороняючи сон офіцера, закинутого в пустелю.
— Як до Вас ставилися арабські вояки?
— Добре. Дисципліна серед офіцерського складу була високою, питання вирішувалися по-діловому, коректно. Інша справа — солдати та сержанти. Вони служили по п’ять-десять років, вдома залишалися старі батьки, потрібно було збирати врожай, робити ремонт, заготовляти корми для тварин, тому ними керувало бажання вижити на війні. Багато хто з них запізнювався з п’ятиденної щомісячної відпустки. Але за два роки роботи в бригаді, коли люди ходили із зарядженими автоматами, з гранатами на поясі, коли на всіх вогняних позиціях знаходилися десятки тисяч боєприпасів, не сталося жодного НП. А яку велику силу має Коран, яким заборонено алкогольні напої,— тому вояки не могли собі дозволити споживати оковиту.
— Чи доводилося Вам бачитися з президентом Єгипту?
— Улітку 1970-го президент Гамаль Абдель Насер об’їжджав бойове розташування військ на каналі. Мені довелося відповісти на два запитання президента: який настрій особового складу бригади та чи не важко мені в африканських умовах? Невдовзі президент помер. За його труною йшли мільйони людей. А наступного президента, Анвара Садата, вбили в 1981 році під час параду з нагоди восьмої річниці форсування Суецького каналу. Садат у золотистому мундирі сидів на трибуні. Гості та охорона, втомлені тривалим проходженням військ, не звернули уваги на вантажний автомобіль, який зупинився поруч з трибуною. Несподівано кілька солдатів з автомобіля почали стріляти по трибуні з автоматів та кинули кілька гранат, які не розірвалися. Зістрибнувши з вантажівки, солдати підбігли до трибуни та впритул застрелили президента. Оговтавшись, охорона відкрила вогонь, але було вже пізно, президент помер.
— Що б Ви хотіли побажати молодим українським воякам?
— Вважаю, що вояк має бути загартованим фізично і психологічно. Психологічна стійкість допоможе вдало виконувати завдання в непередбачуваних небезпечних ситуаціях. Психологічно нестійкі єгипетські льотчики кидали свої справні літаки під час бою. Високу оцінку моральному фактору дав Наполеон: «На війні моральний чинник відноситься до фізичного, як три до одного!» Молодь мусить знати героїчне минуле своєї батьківщини — України.