РОМАН ГРИНЬКІВ:«СОЮЗНИКОМ БАНДУРИ СТАВ ТЕАТР»
Приводом для зустрічі з бандуристом Романом Гриньковим стали дві події: надання йому почесного звання народного артиста України і «несподівана» участь артиста в прем'єрній виставі «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком у Національному драматичному театрі імені Івана Франка, в якому Роман виступив у ролі композитора, аранжувальника і виконавця.
Роман Гриньків (народився в Києві у 1969 році) є внуком новгород-сіверського кобзаря Петра Пашка. Неповторна особистість бандуриста сконцентрувала в собі низку яскравих здібностей: віртуоза, імпровізатора, композитора, конструктора, автора кількох винаходів, завдяки яким бандура зазвучала новими барвами, значно гучніше і якісніше в усіх регістрах. Ієгуді Менухін сказав: «Це молодша сестра скрипки, про яку я навіть не знав, проживши на світі стільки років». Таке глибоке враження справила гра Романа Гриньківа на видатного маестро!
Створення нового інструмента спонукало відкрити творчу майстерню для виготовлення бандур нових зразків — від дитячої до концертової, які вирізняються своїми акустичними можливостями. Про наш багатющий національний інструмент повинен знати весь світ — ось яка ідея живить дух Романа.
Однак держава не зацікавилась ні супербандурою, ні, зрозуміло, творчою майстернею. Отож Роман Гриньків кардинально повертається до виконавства і... створює ексклюзивну сценічну конструкцію, начинену новітнім обладнанням. Бажання доносити свою творчість людям вилилась нещодавно у співпрацю з театром.
— Пане Романе, по-перше, дуже приємно зустріти тебе в новому статусі — народного артиста України. Останнім часом твоє життя було наповнене не так радощами, як прикрощами і проблемами. Це, напевно, тому, що ти безкомпромісно йдеш до своєї мети-мрії — піднести бандуру на належну висоту. Ми уже звикли, що високі звання дістаються здебільшого напівоголеним дівчатам або артистам на кшталт Вірки Сердючки і Поплавського, а тут раптом надали бандуристові — популяризаторові українського мистецтва. Які ж то звірі, перепрошую, здохли в лісі, аби ти міг отримати звання народного?
— Я напевно не відаю, які саме звірі, бо насправді до останнього моменту не знав, з якої милості це відбулося. Не буду кривити душею, зізнаюсь, що це звання мені потрібне для зміцнення духу. Останні два роки були для мене періодом надтяжкого гартування. Я зрозумів: тільки-но перестав грати і почав майструвати бандури, бандурна тема в моєму серці почала в'янути. Я не міг допетрати, що Бог мені дав талант для того, щоб я грав на бандурі, а не стругав завзято інструменти для початківців. Чому замислив експериментальне виробництво бандур? Якою керувався філософією? Я вважав, що це кардинально оздоровить ситуацію. Удосконалені моделі інструментів мали б бути професійними, тому я навіть назвав: професійна дитяча бандура, професійна юнацька, професійна доросла. Отже, це не іграшки для дітей, юнаків, а професійний інструмент, на якому навіть дитина може себе проявити повноцінно, як творець. Досконалих піаністів і скрипалів є багато, а серед бандуристів їх обмаль тільки через те, що немає інструментів. На поганому інструменті дитини не навчиш як слід, а на дорослому це неможливо фізично: руки не дістають до тих струн, що треба. Я почав виготовляти бандури власної конструкції, доводив необхідність державної підтримки їхнього виробництва, нарікав на ганебну ситуацію — усе дарма. Життя мене змусило схаменутися, аби я сам не перестав грати.
Я зрозумів, що можу замкнути на собі багато речей: експерименти-майстрування плюс виконавство, плюс новітні музичні проекти, пов'язані з сучасною бандурою. Це потребує колективу, не випадає вже одному бути вундеркіндом, захищеним рожевими барвами захвату публіки.
«Годі ілюзій!» — сказав я і вирішив втілити проект, який придушував в собі чимало років, під назвою «Бандура PRO» (від слова «професіонал», що є не тільки латинським, англійським, а й старослов'янським). Я давно виношував ідею виготовити сценічну конструкцію за спеціальним дизайном, щоб вона була модульна, щоб в неї було вмонтовано все необхідне обладнання, котре обробляє звук найкращим чином: музика має огорнути зал найтоншими нюансами. Тобто бандурист отримує можливість на великій сцені продемонструвати слухачеві, як звучить бандура на відстані подиху, ізсередини, навіть якщо він сидить у 25-му чи 18-му ряду.
Ця перспектива вивела мене зі стану боротьби з вітряками. За час випроб я вдавався до різної тактики популяризації творчості — тепер уже, як то кажуть, за наукою, за піарними технологіями, зокрема за допомогою спільного виступу з якоюсь світовою зіркою, щоб її сяйво допомогло розбурхати цікавість до бандури. Я заохотив приїхати до України гітариста Ал Ді Меолу, з яким концертував колись за кордоном. У Києві наш спільний виступ мав успіх (до речі, ми отримали замовлення на компакт-диск, який підготували раніше). Але, вважаю, бандура була представлена недостатньо. Я хотів виконати ще й свою нову авторську музику разом з Меолою. Та зробити цього не вдалося через суто різдвяну (збірну) програму.
— Де саме це відбулося?
— Позаторік у Палаці спорту. Відбувся розкішний концерт високого рівня, але тематика зумовила те, що ми були як прикраса на ялинці, а хотілося окремого дійства, щоб якнайповніше розкрити можливості саме бандури, бо заради цього я все й затіяв. Я запросив Ал Ді Меолу вдруге в Україну для того, щоб презентувати повноцінну спільну програму. Зробив оркестрові епізоди, підключив оркестр «Київська камерата» під орудою народного артиста України Валерія Матюхіна. Ми підготували окремі номери, щоб, скажімо, Ал Ді Меола вийшов зі своєю групою, а Гриньків — зі своїм оркестром і щоб два колективи зрослися на одній великій сцені в Палаці «Україна». Але не здійснилося, наш шоу-бізнес не готовий до таких проектів, він хоче заробляти сам і максимально; через дуже вузьке горло однієї великої пляшки треба просковзнути, а я «не форматний». Меола форматний — тому що він приносить гроші шоу-бізнесменам, а бандури їм не треба, достатньо, щоб Роман Гриньків підсів до Ал Ді Меоли в його оркестрик. А щоб поділитися славою, щоб роздмухати тему бандури — у них чомусь духу не вистачило. Організатори цього концерту зробили все, щоб не було мого колективу, а сам-один я не захотів вийти пограти імпровізації, як ми з Меолою вже робили це в інших концертах, бо це означало відрізати той матеріал, який так тяжко готувався. Ось і вийшло, що я не грав в тому концерті. Коментувати більше не буду.
— І ти вирішив не залежати від примх долі і ділків у шоу-бізнесі?
— Я ще раз осмислив ситуацію і — зробив сценічну конструкцію, що функціонує, є музичний матеріал, який і без Ал Ді Меоли звучатиме. Чому я «зачепився» з ним? Бо це, повторю, був гарний піарний хід, він чудовий музикант, тож з ним можна було б все зробити яскраво. А тепер я повірив у людей, з якими працюю, з нашими музикантами збираюсь не гірше, а, може, і краще донести задумане, викохане. Я не «обламався» після всіх колотнеч, хоча фінансово втратив багато, бо своїми грошима здійснив усі передплати, аби концерт Ал Ді Меоли в Палаці «Україна» відбувся, мені грошей ніхто не повернув, краще б я їх витратив на репетиційний період. Буде наука на майбутнє, тепер знаю, що і як, я вже битий вовк.
— Яким чином виник альянс з театром імені Франка й у що він «вилився»?
— Ця співпраця — втілення моїх творчих ідей. На щастя, не довелось довго переконувати, що це потрібно не тільки мені — пропагувати бандуру, театрали розуміють її значення, знаються на сценічних конструкціях, використовують сучасну техніку, хоча музиканти є в цьому піонерами.
— Припускаю, що передусім подав руку Богдан Ступка.
— Я домовився з ним про зустріч, показав йому з ноутбука свої сценічні розробки, продемонстрував музику. Богдану Сильвестровичу одразу стало зрозумілим, що в цьому закладено театральність, він сказав: «Я запропоную режисерам, можливо, хтось зацікавиться тим музичним супроводом». Так і сталося з легкої руки Богдана Сильвестровича: на пропозиції звернув увагу режисер Володимир Кочевенко, який ставить «Назара Стодолю» більш епічно, як козацьку баладу, якщо порівнювати з постановками, які я пам'ятаю ще з юності. Це, власне, трактування нове, на мій погляд, значно глибше, і музика, відповідно, повинна бути глибокою і чутливою.
Музика має стати частиною сценічного дійства, ми зробили аж вісімнадцять музичних епізодів, це багато, коли йдеться не про мюзикл, а традиційну постановку, у якій завдяки трактуванню музика стала повноцінною частиною образного ряду, вона зливається з дійством.
— Який музичний матеріал використано?
— Підбір музичного матеріалу здійснив звукорежисер театру Олексій Кітель — під «кадри» дійства. Я все перелопатив, переосмислив і використав для того, щоб більш тонко відчути і вживу все це зіграти — вийшло розкішне полотно. Я по вінця занурився в композиторську і виконавську роботу, щасливий, що вже нарешті творчістю займаюся, а не тільки виробництвом (приміром, зварюванням сцени) й опануванням електронної техніки, що стало тепер у пригоді. Отже, я до свого, авторського, долучаю музику, яку хтось десь колись написав, а поставники вибрали на власний розсуд. Відеокамерою відзняв репетиційний період — кожну сцену в процесі «зрощування» вистави, потім працював з відеоматеріалом, аби точніше відтворити атмосферу на сцені.
Музика грає роль голосу за кадром, тим вона й цікава. За кадром також дев'ять музикантів, яких я привів з собою в театр на цей спектакль. Звісно, долучив якомога більше виконавців з театрального оркестру: струнний квартет плюс контрабас, мідні духові інструменти, електронні барабани, які відтворюють різні синтезовані звуки, заодно й класичні литаврові та камерні — як у симфонічному оркестрі.
— А чи є суто народні інструменти?
— Сопілка, гудок, най, зозуля, трембіта, дримба, всілякі дзвоники, адже у виставі «прихоплена» різдвяна тема, вона забарвлена живими перкусійними інструментами. І як цариці — дві бандури. Отже, я не зрадив своєї концепції «Бандура ПРО»: головна партія тримається на бандурах, барабани додають ритміки-динаміки, бас урізноманітнює гармонію і збалансовує ритміку, в підсумку звучання не джазове, не естрадне, а академічне, до якого сучасні інструменти додають своєрідної свіжості.
Актори співають сольно і колективно, колядують, є цілі хорові епізоди. Але в цій досить традиційній музично-драматичній виставі нема естрадного співу, тобто на сцену не вибігає дівчина з мікрофоном і не співає пісеньки під фонограму.
— Тобто буква і дух Шевченка збережені?
— Аякже, ніякого перелицювання, оскільки режисер Володимир Кочевенко — людина з класичною освітою, смаком, визнаний і знаний, багато ставив, кажуть, що в нього не було невдалих вистав. Жодної букви не викинули з тексту п'єси, Кочевенко розуміє, з яким твором працює. З Шевченка похідні речі роблять невдахи з низькою естетичною планкою, вони переробляють довершені, геніальні твори, тобто з кращого роблять гірше і тим знущаються над шедеврами. Навіщо? Для самозамилування? Якби з такої позиції був підхід до «Назара Стодолі», я б не брався за цю роботу.
— А не було думки про мистецький прорив, хітовий спектакль? Чи не керувались постановники надзавданням — публіку «порвати на шматки», влаштувати фурор?
— Особисто я про це мріяв замолоду, думав: зроблю сцену, всіма електронними цяцьками нашпигую, тоді і життя налагодиться, відбою не буде від гастролей, ще вибиратиму, яка поїздка краща. Насправді прийшов до колективної праці: один займається режисурою, другий — сценографією, третій напевно знає, куди це понести і як запропонувати, а ми будемо добросовісно і якісно готувати музичну частину.
— А публіці подавай віртуоза, люди йдуть на ім'я. Меломанам важливо, щоб Роман Гриньків не розучився грати і показав такий клас, щоб іскри летіли...
— Нічого, ще покажу клас та іскри. А поки що хочу забратися в оркестрову яму, щоб ніхто не бачив і не знав, що це Роман Гриньків, але не від того, що я боюся публіки чи скромний. Ні, я не скромний, язикатий, можу ущипнути нафталінних кобзарів, це для мене не проблема.
Я хочу творчий бар'єр подолати, сидячи в затемненій оркестровій ямі у фраку з метеликом, щоб люди чули бандуру і шукали її очима, а потім уже наприкінці вистави зазирнули, кому цікаво, в яму, а я дивитимуся, скільки людей заглядає. Я напружувався не для того, щоб на афішах великим червоними буквами було написане моє ім'я, це буде не об'єктивно. Важливіше дізнатися, чи музика зачаровує, наскільки ця праця виправдана. Я ж ускладнив всім роботу, передусім режисерові, який орієнтувався на певний підбір музики, а я все перекапустив.
— Театрали вже, напевно, і не раді...
— Раді, бо всі захопились. Я з музикантами, Олексієм Кітелем до півночі усе переробляли, вдосконалювали, замість того, щоб іти до родин, бо все ускладнилось не тільки тому, що бандуру додали,— повністю змінилась концепція, темпоритм вистави, уявлення про те, яким має бути живе звучання. До мене ніхто не чубився з приводу донесення звуку. Скрипалі, приміром, не дуже переживали, чи буде їхня скрипка підзвучена, всі покладалися на смак і нерви режисерів та диригентів.
— А що кажуть режисер вистави Володимир Кочевенко і художній керівник театру Богдан Ступка?
— Володимира Кочевенка привабила можливість використати нові барви. Богдан Ступка часто приходив на репетиції, спостерігав, контролював, у музикантську репетиційну навідувався щодня, бо все нове зацікавлює, захоплює. Якось Богдан Сильвестрович наспівав колядку, я її вирішив додати. Бачите, скільки я книжок понатягав, але в жодній з них нема цієї колядки (де він її почув, не знаю), добре, що я спів Богдана Сильвестровича відеокамерою записав, потім зафіксував нотами. Отже, у виставі звучить колядка, наспівана Ступкою.
— Якби перед тобою постало завдання переконати, що цю виставу потрібно подивитися, що б ти сказав?
— По-перше, це класика — «Назар Стодоля» Шевченка, це треба знати кожній українській людині, бо вона почує-побачить нагальні, актуальні речі в геніальному викладі. По-друге, це дещо таке, чого люди ніколи не бачили і не чули, ми й самі ще не знаємо, у що це «виллється». По-третє, усі ми старалися, і не як ентузіасти-студенти, які шукають навпомацки, а як биті вовки чи стріляні горобці. Особисто я вже не є воїном-одинаком, яким був раніше, я вже це пережив. По-четверте, все вийшло емоційно, переконливо і за останнім словом техніки.