УМІЛЬЦІ З ВИЖНИЦІ
Сто три роки виповнилося Вижницькому коледжу прикладного мистецтва імені В. Шкрібляка. Нині заклад є знаним мистецьким осередком. Тут у мене відбулася зустріч з його директором — заслуженим працівником освіти України, членом Спілки дизайнерів України Дмитром Козубовським.
— Дмитре Онуфрійовичу, як виник ваш навчальний заклад? Упали могутні колись імперії, відгриміли світові війни... На наших очах змінилася соціально-економічна формація... А вижницьке училище як робило, так і робить свою справу.
— Навчальний заклад був створений 1905-року завдяки діяльності буковинської інтелігенції, зокрема нашого земляка, депутата віденського парламенту, буковинського ландтагу Миколи Василька, який у роки УНР був дипломатом. Ця людина згодом багато зробила для української культури. Заклад був відкритий для відродження народного мистецтва, яке внаслідок певних обставин почало занепадати. Багато народних майстрів поїхало до Канади, Америки... Це була перша хвиля української еміграції. Ось тоді і почалося створення нашого навчального закладу. Набрали 20 хлопців 17-річного віку. Вони повинні були мати закінчену школу. Це були вже сформовані люди, і на них робилася ставка. Вижницькій школі мистецтв відразу ж пощастило на викладачів. Їх знали не лише в Україні, а й в Австро-Угорщині, Канаді, Російській імперії... Це насамперед Василь Дев’юк. У новостворену мистецьку школу на викладацьку роботу прийшов працювати Василь Шкрібляк — видатний майстер. Тепер коледж народного мистецтва названо його ім’ям. З перших кроків був взятий напрям на суто українське мистецтво. Учні, викладачі виборювали призові місця на міжнародних виставках, їх нагороджували срібними і золотими медалями. Про школу заговорили... У роки Першої світової війни навчальний процес був призупинений, більшість студентів поповнила лави українських січових стрільців... Мобілізували їх і до війська Австро-Угорської імперії. У 1918-му Буковина, згідно з Версальським договором, була передана Румунії, тож до 1940 року школа функціонувала як середній спеціальний навчальний заклад у системі освіти цієї країни.
— Як це позначилося на долі закладу?
— Дуже негативно! Якщо говорити поро австро-угорський період, то це був час розквіту українського мистецтва, до честі Габсбургів, вони дбали про національні окраїни... Саме тоді були побудовані корпуси, у яких ми тепер розміщуємося. А за часів Румунії заклад з 1927-року працював як нижча школа ремесла. Пізніше почалася румунізація, і у 1940-му все українське було відкинуте, натомість завезені зразки румунського народного мистецтва. Фактично Румунія готувала спеціалістів середньої ланки для своїх потреб...
— Якою мовою на той час велося викладання?
— До 1927 року предмети викладали русинською — тобто українською мовою, а з 1927-го — тільки румунською. У той період з-поміж 200 студентів лише шестеро були українці, решта — румуни. У 1940-му Північна Буковина відійшла до складу УРСР, і відразу ж за рішенням Чернівецького облвиконкому, був утворений середній спеціальний навчальний заклад під назвою «Вижницьке художньо-промислове училище». Воно готувало кадри для потреб народного господарства. Під час війни школа не працювала. Але з перших мирних днів навчальний заклад відроджується, повертаються ті юнаки (їм уже було по 20–23 роки), які не закінчили заклад до війни. У радянський період училище додержувалося своєї лінії на розвиток українського мистецтва. Партійні органи намагалися тиснути, але колектив закладу не відступався. Справжній розквіт народного українсько-буковинського мистецтва починається в роки незалежної України, коли немає шорів ідеологічних.
— Коли училище стало коледжем?
— У 1994 році, до речі, першим в Україні. Почали готувати молодих спеціалістів і бакалаврів. Була напрацьована методична база. І коли постало питання подальшого розвитку навчального закладу і, особливо, працевлаштування випускників, ми підписали угоду з Чернівецьким національним університетом імені Федьковича. На базі коледжу — за рішенням Міністерства освіти і науки — був утворений факультет образотворчого декоративного мистецтва Чернівецького національного університету. Коледж є самостійною юридичною особою — виконує завдання відповідно до статусу коледжу. Тобто це початковий період підготовки фахівців з базовою вищою освітою для потреб народного господарства України.
— Будь ласка, трохи детальніше про відносини з Чернівецьким національним університетом.
— У коледжі майбутній фахівець навчається чотири роки. Отримує освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста. Відтак на конкурсній основі та за рейтингом дипломів зараховується на факультет Чернівецького університету. Звідти він виходить бакалавром.
— А ті, хто конкурсу не витримує?
— Університет — вища ланка, той, хто тягнув на «трійки», туди не потрапить. А ті, хто навчається в університеті, отримують ступінь бакалавра. Хоче людина йти далі — ще рік навчається, витримавши конкурс дипломів. Спеціаліст таким чином здобуває повну вищу освіту.
— Яких спеціалістів ви готуєте?
— Ми готуємо фахівців за трьома спеціальностями: декоративно-прикладне мистецтво, образотворче мистецтво, дизайн. Ці спеціальності мають сім спеціалізацій, наприклад, художня обробка металу — ювелірна справа, художнє ковальство (воно в Україні відроджується. Ви ж знаєте, яка в нас була архітектура — непотрібні прикраси із заліза тощо...
Навчальний заклад розвивається на основі народного мистецтва України, тому в коледжі вчаться студенти з різних куточків держави: Київщини, Одещини, Черкащини, Миколаївщини. Так що ми вивчаємо народне мистецтво всієї України. Та оскільки наш заклад на Буковині, акцент робиться на самобутньому буковинському народному мистецтві.
Ви бачили на території коледжу сучасного дизайну ковані огорожу, ворота, паркові лавочки. Студенти, викладачі, які займаються художньою ковкою, беруть участь у республіканських і міжнародних конкурсах, здобувають нагороди. Таким чином відділ динамічно розвивається — створена достатня матеріальна база. Будемо пропонувати свої послуги.
— А щодо ювелірної справи?
— Наші студенти завойовують перші місця всюди, де проходять відповідні конкурси. Рішенням Асоціації ювелірів України коледж — єдиний навчальний заклад І– ІV рівнів акредитації — прийнятий дійсним членом цієї організації.
Крім названих спеціалізацій, згадаю і про такі, як художня вишивка, моделювання та конструювання одягу — це сучасний дизайн верхнього одягу з використанням української вишивки. Наші колекції — надзвичайно популярні. Нещодавно ми брали участь у міжнародному конкурсі «Букова віть» і були відзначені міжнародним журі. Традиційною для нас є і художня обробка дерева — з цього, власне, і починалося все у Вижниці. Роботи студентів і викладачів цього відділу знаходяться у музеях, колекціях вітчизняних і зарубіжних прихильників цього виду народного мистецтва. А ще художнє ткацтво. Це найбільш традиційний вид рукоділля українців. Особливо у розробці гобеленів. У мистецтвознавчій літературі навіть є термін «Вижницький гобелен». Відновлено також роботу відділу дизайну. Він починався у Вижниці ще у 60-х роках. Та цей напрям комуністичними ідеологами був визнаний як буржуазний, ворожий, і відділ був ліквідований. Тепер він успішно розвивається в коледжі.
— Розкажіть, будь ласка, про викладацький склад.
— Наш педагогічний колектив надзвичайно кваліфікований. Близько 60 відсотків його — викладачі вищої категорії. Серед них — заслужений працівник культури України, заслужений працівник освіти, працюють двоє членів Національної спілки художників, семеро членів Спілки дизайнерів, чимало лауреатів різних премій. Є викладачі, які займаються ще і науковою роботою.
Наша викладачка Віра Андрич разом зі студентами брала участь у вишиванні великого рушника української єдності і була одним з авторів рушника буковинської єдності.
— Яким чином здійснюється працевлаштування випускників?
— Ми готуємо фахівців насамперед для народного господарства України. Проблем з працевлаштуванням наших випускників майже немає. Вони працюють не лише в державному секторі, а й у приватному, і не тільки на Буковині, а й у багатьох регіонах України. Вони швидко адаптуються до сучасних умов. Приклад — наша студентка Роксолана Прокопчук була запрошена дирекцією Київського ювелірного заводу. Там стала одним з провідних дизайнерів-ювелірів, серед професіоналів вона на перших місцях. Київський ювелірний завод переказує нам кошти: на них ми закуповуємо обладнання для навчального процесу. Цей завод також є базою для проходження практики нашими студентами. Зазвичай наші випускники отримують достойну платню.
— Чи є задуми на майбутнє?
— Нині ми працюємо відповідно концепції подальшого розвитку нашого навчального закладу. Постійно приділятимемо увагу якості підготовки фахівців, їхній адаптації до умов ринку. Колектив коледжу запроваджує Болонську систему, дипломи наших випускників цінуються у світі. Наші вихованці працюють також у Росії, Канаді, Італії, Португалії...
Перспектива не відривна від історії. При нашому коледжі є музей декоративно-прикладного мистецтва, який має звання народного. Щороку музей відвідують понад двадцять тисяч екскурсантів. У фондах — понад сімнадцять тисяч експонатів. Музей — власність коледжу, ми самі його утримуємо. Це не лише експозиція для огляду, а й методична база. Сюди приходять працівники вузів, на матеріалах музею захищено кілька кандидатських дисертацій.
— Дмитре Онуфрійовичу, скільки років Ви керуєте цим навчальним закладом?
— Двадцять один рік. Кілька разів переобирався за конкурсом...