РУКУ ДОПОМОГИ
ПРОСТЯГАЄ КОЛИШНІМ ВОЇНАМ-«АФГАНЦЯМ» УКРАЇНСЬКА СПІЛКА ВЕТЕРАНІВ АФГАНІСТАНУ
15 ЛЮТОГО — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ
УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ
НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ КРАЇН
Візитна картка співрозмовника. Сергій Червонописький народився 1957 року на Черкащині. Зі шкільної лави вступив до Мінського суворовського училища, а після його закінчення — до Рязанського вищого військово-десантного училища. Від перших днів афганської війни у складі 350-го полку 103-ї Вітебської дивізії брав участь у бойових діях. Командував взводом, розвідувальною ротою, був першим військовим комендантом Кабулського аеропорту.
У 1989–1991 роках — народний депутат СРСР. Із 2000-го — голова Державного комітету України у справах ветеранів. Нині Сергій Васильович очолює Українську спілку ветеранів Афганістану, заступник голови Координаційної ради комітету у справах ветеранів-інтернаціоналістів при Раді голів урядів держав — учасниць СНД. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, а також орденами Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і Данила Галицького, іменною вогнепальною зброєю та багатьма медалями.
Серед тисяч громадських організацій, що діють в нашій державі, Українська спілка ветеранів Афганістану давно посіла чільне місце, активно обстоюючи права співвітчизників, котрим довелося воювати як у Афганістані, так і в інших «гарячих точках» світу. Тож напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших країн та 20-ї річниці виведення радянських військ із ДРА наш кореспондент зустрівся з головою УСВА генерал-майором Сергієм Червонопиським і попросив його розповісти про діяльність очолюваної ним структури, як її члени вшановують пам’ять полеглих бойових побратимів, захищають соціальні права однополчан, яким поталанило вижити у тій страшній війні.
— Витоки нашої спілки сягають 80-х років минулого століття, коли почали стихійно утворюватись об’єднання воїнів, що повернулися з Афганістану,— розповідає Сергій Васильович.— Влада не дуже, як мовиться, вітала це, але й особливих перешкод не чинила. «Афганці» об’єднувались у військово-спортивні, патріотичні клуби. У 1985-му — з початком так званої перебудови — вони гуртувалися у міські, районні, обласні громадські організації воїнів запасу. А в червні 1990 року утворилася Українська спілка ветеранів Афганістану, яка, на відміну від багатьох інших громадських організацій, утворених за часів колишнього Союзу, досі не припинила своєї діяльності.
— Як Вам удалося вижити і після розпаду держави, яка відправила вас на війну? Адже чимало громадських організацій, що виникли в ті часи, припинили своє існування на початку 90-х років...
— Створення первинних осередків, про які я говорив, було не даниною тодішній моді об’єднуватись у різні неформальні структури, а необхідністю, то була вимога часу. Адже багато моїх побратимів, повернувшись із війни на батьківщину, зіткнулися з реаліями, про які не здогадувались, проливаючи кров у горах Афганістану.
«Ми вас туди не посилали» — так або приблизно так часто відповідали чиновники, коли вони зверталися до них по допомогу у вирішенні певних проблем. Більше того, ми побачили відверту неповагу, нахабство деяких можновладців, які ігнорували наші інтереси.
— Може, у Ваших товаришів були непомірні запроси?
— Про що ви кажете! Хлопці просили посприяти у вшануванні пам’яті полеглих товаришів, надати медичну допомогу після важких поранень, отриманих у боях із повстанцями. Не скажу, що всі й скрізь нас ігнорували, але подібних випадків вистачало. Тому вирішили об’єднуватись, бо, як відомо, гуртом і батька легше бити (сміється).
— Розкажіть, будь ласка, про сьогодення Спілки, про ті проблеми, які найбільше дошкуляють «афганцям» і як Ви намагаєтесь їх вирішувати.
— Нагадаю, що учасниками афганської війни були понад 160 тисяч вихідців із України, з яких 3432 не повернулися до рідних домівок, а 72 зникли безвісти або потрапили в полон. 2729 матерів втратили своїх синів, 505 молодих жінок стали вдовами, а сиротами — 711 дітей. Понад вісім тисяч військовослужбовців отримали на війні важкі поранення, а 3560 стали інвалідами. З виведенням у лютому 1989 року 40-ї армії з Афганістану життя українців, які там воювали, безхмарним не стало. Після закінчення в Афганістані бойових дій від ран і захворювань померло уп’ятеро більше людей, ніж загинуло, а кількість інвалідів зросла втричі. Та, незважаючи на сумну статистику, ми не «загубилися» в непростому житті: ми є однією з небагатьох громадських організацій, якій вдалося об’єднати в своїх лавах практично усіх, хто пройшов через горнило афганської війни, а також учасників бойових дій на території інших країн.
Зараз у кожному районі живе в середньому 100–150 «афганців», в областях — від 2 до 10 тисяч залежно від чисельності населення. Організації ветеранів Афганістану, створені в усіх регіонах, містах і майже в 600 районах, поєднують близько 600 тисяч осіб як із числа «афганців», так і учасників інших військових конфліктів.
Ми, кого оминули кулі на тій війні, робимо все можливе для вшанування пам’яті бойових побратимів, які навічно залишилися молодими. Сьогодні діє Храм — пам’ятник жертвам афганської війни — Церква Воскресіння Христового у Києві, ми створили єдиний на просторах СНД Центральний державний музей воїнів-інтернаціоналістів, відкрили 359 пам’ятників загиблим, функціонують десятки музеїв-експозицій пам’яті, видано Книги пам’яті. З нагоди 10-річчя виведення радянських військ із Афганістану відкрито єдиний на теренах колишнього Союзу пам’ятник-меморіал, на гранітних плитах якого викарбувані імена загиблих, побачив світ перший випуск афганського мартирологу України «Чорний тюльпан», а в Харкові відкрито першу діораму про афганську війну.
— «Афганці» — принаймні переважна більшість з них — не можуть похвалитись ні своїми статками, ні здоров’ям. Чи спроможна Українська спілка ветеранів Афганістану допомогти їм у вирішенні соціальних проблем, особливо тепер, коли фінансово-економічна криза зачепила практично кожного українця?
— У нашій державі, до речі, в одній з перших на пострадянському просторі, ухвалено Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і ще у 1992 році при Президентові України було утворено Комітет у справах ветеранів війни в Афганістані і військових конфліктів в інших зарубіжних країнах, який згодом, у 1997-му, трансформувався у Державний комітет України у справах ветеранів, який я тривалий час очолював. Словом, держава не відвернулася від проблем «афганців». Проте їх усе ж вистачає. Чимало соціальних гарантій, виписаних у згаданому вище законі, існують здебільшого на папері, а в реальному житті їх немає. Причина проста — відсутність у держави коштів на його виконання. Але ми не звикли ховатись від труднощів. Тому робимо все можливе, щоб хоч якось сприяти у вирішенні проблем «афганців», особливо тих, хто є найменш соціально захищеним у житті. Ми не цураємось й політичної діяльності: у Верховній Раді України минулого скликання мали своїх представників, які всіляко відстоювали права й інтереси не лише «афганців», а й учасників бойових дій на теренах інших країн світу. На жаль, нам не вдалося втілити в життя чимало планів. Наші представники є депутатами багатьох рад усіх рівнів. Близько 30 «афганців» очолюють міські та районні ради, а Сергій Куніцин, який проходив строкову службу у складі обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані, тривалий час очолював Раду міністрів Криму. Незважаючи на те, що обіймав високу посаду, він завжди був відкритий для людей і сприяв у вирішенні їхніх соціальних проблем. Наразі Сергій Володимирович очолює не лише виконавчу владу Севастополя, а й Кримську організацію УСВА і намагається допомагати своїм колишнім однополчанам.
Колишнього «афганця» Олександра Соколова удруге — за нашої підтримки — обрали міським головою Чернігова. Попри солідну посаду, великий обсяг роботи, він завжди допомагає колишнім бойовим побратимам. Найбільше їм дошкуляють проблеми, пов’язані зі станом здоров’я: рани, отримані в боях, хвороби, перенесені під час служби, з віком усе частіше нагадують про себе. А лікування зараз є надто дорогою справою, оскільки зобов’язання, які держава взяла на себе щодо соціального захисту, прописавши їх у законі, не завжди виконуються.
На щастя, свого часу був створений Український госпіталь для воїнів-інтернаціоналістів «Лісова галявина», який розміщений в одному з наймальовничіших куточків Київщини. Ми допомагаємо його адміністрації у вирішенні різних проблем, оскільки фінансування цього закладу бажає кращого. Наприклад, свого часу за сприяння нашої Спілки відремонтовано чимало палат, поліпшено умови перебування хворих. Судячи із відгуків пацієнтів госпіталю, вони задоволені умовами перебування в ньому. Ми не маємо спонсорів з числа олігархів чи впливових політиків, тому наші фінансові можливості є обмеженими. Та, незважаючи на це, намагаємось допомагати не лише «афганцям», а й їхнім родичам, передовсім з числа тих, чиї рідні загинули. Приміром, Раїса Калабухова та Світлана Шевчук, сини яких не повернулися до рідних домівок, звернулися до голови Мелітопольського осередку Української спілки ветеранів Афганістану Віктора Коваленка з проханням посприяти у лікуванні. Віктор Анатолійович відгукнувся на їхні прохання: Раїса Андріївна і Світлана Яківна побували у «Лісовій галявині» й залишилися задоволеними якістю медичних послуг. Подібних випадків міг би навести багато.
— Я знаю, що однією з найгостріших проблем сьогодення, що дошкуляють «афганцям», є житлова...
— Так, вона існує й нині, хоча відтоді, як останній солдат перетнув міст через Амудар’ю, минуло два десятиліття: в чергах на отримання житла перебувають десятки тисяч осіб, а чимало людей так і не дочекались власного даху над головою...
Наша Спілка докладає чимало зусиль для того, щоб ці люди отримали помешкання.
— Сергію Васильовичу, поділіться своїми планами на майбутнє.
— Головна мета діяльності Української спілки ветеранів Афганістану, як я казав, вшанування пам’яті полеглих товаришів, соціальний захист «афганців». У цих напрямах і працюватимемо: вони для нас є пріоритетними.