НЕ МАРНА СПРАВА
Виповнюється 50 років від дня, коли почав працювати Європейський суд з прав людини. Про його значення для наших співвітчизників та одну з резонансних справ розповів голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини харківський адвокат Аркадій Бущенко.

ЗВЕРТАЮЧИСЬ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ, УКРАЇНЦІ ДОПОМАГАЮТЬ СВОЇЙ ДЕРЖАВІ СТАВАТИ ЛЮДЯНІШОЮ
Чому хвору тримали під вартою?
У справі «Кац та інші проти України» потерпілу Ольгу Біляк, яка померла в слідчому ізоляторі, в страсбурзькому суді представляли її батьки та неповнолітня дитина. Ольга була наркоманкою і з перемінним успіхом намагалася позбутися цієї залежності. Її затримали за підозрою в пограбуванні, яке вона нібито скоїла разом із її знайомою. Як стверджує обвинувачення, вони вихопили в іншої жінки мобілку. В Ольги була інша версія. Вона казала, що працівники міліції хотіли, аби вона стала їхнім інформатором у середовищі наркоманів. Погрожували: якщо не співпрацюватиме з міліцією, її запроторять до в'язниці.
За сфабрикованою (за словами Ольги) справою її заарештували й помістили до Київського слідчого ізолятора № 13, що на Лук'янівці. Жінка була ВІЛ-інфікованою, але не повідомила про це.
За кілька місяців стан здоров'я Ольги різко погіршився. У неї виникли проблеми з диханням, значні стрибки температури, вона почала дуже швидко втрачати вагу. Повідомляла про це персонал СІЗО, але адекватної допомоги не отримувала, натомість їй давали лише протизапальні або жарознижувальні медикаменти, хоча згідно з правилами хвору мали обстежити, визначити, в чому проблема, і розпочати належне лікування. Восени батько Ольги написав листа до адміністрації ізолятора, у якому повідомив, що його донька є ВІЛ-інфікованою. Лікарі мали б на це зважити, адже такий стан є підґрунтям для будь-яких захворювань.
Ользі ставало все гірше. Адвокати постійно зверталися до правоохоронних органів, до слідчого з вимогою, щоб її через це звільнили з-під варти. Їм відмовляли без будь-якої мотивації. Те, що стан здоров'я жінки погіршувався, у відповідях навіть не згадували. Товаришки по камері намагалися її доглядати, але суттєво нічим допомогти не могли. До слова, згідно із законом карну справу належить розслідувати протягом двох місяців. У складних випадках суд може продовжити термін перебування підозрюваного під вартою. Однак щоб розслідувати пограбування, яке начебто скоїла Біляк, не потрібно бути Шерлоком Холмсом. Тому ще однією проблемою в цій справі є те, що служителі Феміди легко давали санкцію на продовження терміну тримання Ольги під вартою, незважаючи на те, що тяжко хвора особа не становить загрози для суспільства і навряд чи кудись зникне, бо їй потрібно лікуватися.

Фатальні три дні
Обставини смерті Ольги є дуже суперечливими. Є підозра, що вона померла в СІЗО, а після цього слідчий заднім числом виніс постанову про її звільнення. Це одна з версій, але в Євросуді вона не була підтверджена. За іншою версією, 29 січня слідчий виніс постанову про звільнення Біляк з-під варти і надіслав цей документ до слідчого ізолятора, але з невідомих причин постанова була зареєстрована лише 31 січня і потрапила до начальника СІЗО із запізненням. Поки вирішувалося питання про звільнення, Ольги не стало. Як з'ясувалося, першого лютого вона померла від туберкульозу, ускладненого наявністю ВІЛ-інфекції та інших захворювань. Під вартою жінка перебувала майже десять місяців. У медичній картці, у якій зазначають результати флюорографії (її проходять всі, хто потрапляє до ізолятора), немає відомостей про те, що Ольга була хвора на туберкульоз до того часу, як потрапила до Лук'янівки, тобто вона заразилася, перебуваючи в СІЗО. А держава несе відповідальність за будь-яку особу, котру позбавлено волі.
Кримінальну справу проти Ольги припинили у зв'язку зі смертю підслідної, але батьки наполягли, щоб її передали до суду. Вони сподівалися, що доб'ються реабілітації доньки. Суд виніс обвинувальний вирок, його підтвердила апеляційна інстанція.
Згодом батьки звернулися до суду з позовом про компенсацію шкоди, завданої слідчим ізолятором (мається на увазі неналежне лікування, ненадання медичної допомоги і запізніле звільнення з-під варти, внаслідок якого Ольга померла). Суд підтвердив, що Біляк не надавали адекватної медичної допомоги, але не вважав, що є причинний зв'язок між бездіяльністю адміністрації ізолятора і смертю жінки. Судові перипетії, під час яких інтереси батьків Ольги представляла адвокат Зоя Шевченко, тривали майже два роки. Одночасно, не чекаючи рішення національних судових інстанцій, була подана скарга до Європейського суду. Її визнали прийнятною, адже якщо йдеться про смерть особи, то держава має провести ефективне розслідування і покарати винних, котрі допустили порушення її права на життя. У цьому випадку розслідування було поверховим (згодом Євросуд визнав його неефективним).
У районному суді позов батьків був частково задоволений. Вони навіть отримали відшкодування, суму якого потім зменшила апеляційна інстанція.
А в рішенні, яке ухвалив Європейський суд у справі «Кац та інші проти України», зазначено: держава порушила відповідні статті Європейської конвенції, зокрема, ст. 2 — право на життя. Було визнано, що прокуратура не провела належного розслідування обставин смерті Ольги, не допитала як слід свідків і покладалася лише на пояснення, надані адміністрацією СІЗО. Євросуд також визнав, що Біляк незаконно тримали в ізоляторі протягом трьох днів (з 29 січня до першого лютого).

Лікар мав написати чесний діагноз
— Аркадію Петровичу, чого ця справа має навчити нашу державу?
— Вона має навчити органи влади того, що до будь-якої особи, незалежно від того, чи то злочинець, чи ні, слід ставитися людяно. Якщо вона потрапила в СІЗО і захворіла, а тамтешня адміністрація спокійно споглядає, як людина помирає, то це — порушення права на життя. У цьому випадку винні лікарі, начальник ізолятора, керівник Державного департаменту з питань виконання покарань. Усі вони мають нести відповідальність. Одні за те, що безпосередньо вчинили: лікар, який бачив, що людина згасає і нічого не робив, начальник СІЗО, якщо він знав про це і теж нічого не вдіяв. Начальник департаменту — за те, що можливою є така ситуація, коли лікар може не надавати допомогу хворому, а начальник слідчого ізолятора — не звертати на це уваги. Усі вони заслуговують на покарання. Винні й працівники прокуратури, які не хочуть або не вміють провадити розслідування належним чином. Їм не можна довіряти людські долі. Судді, котрі не звертали увагу на те, що людина помирає, а вони тримають її під вартою, теж мають нести відповідальність. Мають покарати слідчого, що відмовляв у звільненні і нічого не робив для того, аби дати людині шанс вижити. Майже десяток людей є відповідальними за смерть Біляк. Я думаю, коли їх покарають, багато чого зміниться.
У цьому випадку я знаходжу дуже мало виправдань для лікаря. Припускаю, що в тюрмі може не бути медикаментів, але він мав написати свій чесний діагноз, вказати, що ця особа потребує певного лікування, і то вже не його клопіт, як адміністрація СІЗО впорається з цим завданням. У начальника цієї установи є для цього достатньо повноважень. Він міг перевести Біляк до медичної частини ізолятора чи до звичайної лікарні.
— Як Ви вважаєте, є сенс звертатися до Європейського суду? Чи сприяють його рішення позитивним змінам у суспільстві?
— Безперечно, хоча це відбувається не швидко. Порівняно з тим, що було десять років тому, зміни є, хоча, можливо, не такі відчутні, як нам би хотілося. Питання, що стосуються прав людини, нині серйозно обговорюють на державному рівні. Європейський суд — це дуже потужний інструмент. Зустрічаючись з політиками, посадовцями, я пояснюю, чого робити не можна. Вони знають: якщо не будуть до мене дослухатися, доведеться за кілька місяців дослухатися до рішень страсбурзького суду, який скаже, чого таки не можна робити.
Водночас я не можу сказати, що ось ухвалив Євросуд рішення — і на ранок все зміниться, але згодом ефект буде помітний. Якщо десять років тому дотримання прав людини було на задвірках свідомості наших державних посадовців, то тепер вони розуміють, що на це теж необхідно виділяти достатні кошти. Поясню на прикладі справи Ольги Біляк: гроші потрібні для того, щоб у будь-якому слідчому ізоляторі було достатньо необхідних ліків, не бракувало місця, аби ті, хто перебуває під вартою, не інфікувалися туберкульозом від хворих на цю недугу. Люди, які звертаються до Європейського суду, інших міжнародних правозахисних інституцій, роблять дуже корисну для держави справу. Вони допомагають їй ставати кращою, цивілізованішою, людянішою. Це не марна праця.

Ніна КЛИМКОВСЬКА

також у паперовій версії читайте:

---