СМІТТЯ І ЗОЛОТО
Високі будівельні крани в центрі Улан-Батора свідчать про великі зміни в країні. В готелях і пабах монгольську мову можна почути рідше, ніж англійську, корейську чи французьку. У 1990 році Монголія розсталась із «великим північним братом» і почала самостійну ходу крутими стежками вільного ринку. Китайські, канадські, корейські, австралійські, російські та японські фірми протягом кільканадцяти років інвестували 2 мільярди доларів, половину з них у гірничу промисловість. У 2007-му приріст монгольського ВВП становив 9,9 відсотка. Мінеральні багатства країни вражають. На 2006 рік було розвідано і підтверджено 400 родовищ золота, міді, вугілля, срібла і урану. Регіон Ою Тол гой — це світового рівня родовища міді й золота. Канадська фірма «QGX ltd.», яка першою отримала у 1994 р. ліцензію на розвідувальне буріння у Монголії, повідомила, що з точки зору геології держава є закритою і називає її одним з останніх світових бастіонів нерозвіданих родовищ копалин. Монголія зі своїми 1566 тис. км2 у 2,5 раза більша від України, а оскільки вона одна з найменш населених держав (до двох осіб на квадратний кілометр), розподіл прибутків із «підземного торту» може забезпечити народу добробут, якому позаздрять найбагатші країни світу. Проте для бідноти з передмість Улан-Батора — це лише сон про казкове Ельдорадо. За оцінками Світового банку, 36,6% населення живе за межею бідності. Попри безробіття, роботодавці нарікають на відсутність робочої сили, тут також бракує фахівців. На всіх політехнічних факультетах в Улан-Баторі немає стільки випускників, аби забезпечити потреби країни. Тому відповідну робочу силу шукають за кордоном. Парадоксально, але багатьох молодих громадян з освітою легальна праця в Монголії не влаштовує. Їм набагато привабливіше нелегально працювати у Кореї. «Деякі автомеханіки, які здобули професію у нашій школі, замість працювати у Монголії за 200 доларів на місяць воліють мити вікна автомобілів на перехрестях доріг і вулиць у Південній Кореї, заробляючи набагато більше»,— говорить священик Карло де Віллегас, директор школи отців-силезіанців в Улан-Баторі. Соціальна підтримка у державах із слабкою демократією має величезне значення. Влада, за словами опозиції, робить надто мало, своїми квазісоціальними кроками вона хоче врятувати невисоку репутацію серед населення. Про корупцію з-поміж політиків люди говорять голосно і гнівно, а торішні червневі вибори до парламенту відбувались у скандальній атмосфері. Після оголошення попередніх результатів опозиція визнала вибори сфальшованими. Розлючений натовп спалив будинок правлячої Монгольської Народно-революційної партії у центрі міста. Від куль загинуло п’ятеро осіб, було запроваджено надзвичайний стан, на вулицях стояли бронеавтомобілі, а фотографії сутичок розійшлись по світу. Хоча іноземні спостерігачі на виборах не помітили порушень, у звичайних громадян з’явились сумніви: якщо люди при владі могли утриматись завдяки фальшуванням виборів, то, мабуть, так само вони готові продати за безцінь природні багатства у переговорах із закордонними інвесторами для отримання приватної особистої користі? У цьому полягає головна проблема. Монголія має багатства, але не в змозі їх видобути. За підрахунками, потрібно п’ять мільярдів доларів, аби експлуатувати вже відкриті родовища. «Монголія не може самостійно фінансувати видобуток, запроваджувати сучасні технології й забезпечити відповідну кількість експертів. Немає іншого виходу, треба запрошувати інвесторів»,— заявив президент Енбаяр під час осінньої сесії парламенту, намагаючись переконати депутатів відмовитись від націоналізації гірництва (згідно з проектом, держава гарантуватиме собі 51% акцій у кожному підприємстві). Президент переконаний, що країна не може відштовхувати інвесторів. Запроваджений парламентом без попередження у 2006 році 68%-й податок від несподіваних прибутків (доходи внаслідок підвищення світових цін на золото і мідь) попсував інвесторам чимало крові. Виникли думки, що Монголія зі своїм суворим кліматом, відсутністю належної інфраструктури і непередбачуваною податковою системою перестає бути привабливою. Ситуацію стабілізувало запровадження додаткових податкових рішень. Одначе політики отримали урок, що не можна безкарно «гратись» з інвесторами. Та, попри все, монголи радше негативно ставляться до закордонних інвесторів. У гірничій промисловості трудиться лише 4% усіх працюючих, тому решта (96%), не отримуючи практично нічого від видобування, заздрить тим, кому пощастило. Натомість забрудненість довкілля, наслідки якого відчувають на собі пастухи, діє на їхню уяву. Згідно з традиційними віруваннями монголів, перекопування землі вважається ворожою дією щодо матері-природи, руйнує гармонію у світі, стає джерелом нещастя і природних катастроф. Наскільки всі сторони готові «прикрити очі» на традиції й вірування, настільки націоналістичні аргументи зачіпають чутливі струни душі монголів. «Іноземці експлуатують нашу країну, вивозять сировину за кордон, платять низькі податки і працевлаштовують лише іноземців»,— подібні звинувачення є типовими. «У чому в такому разі наш прибуток? Чому ми не чекаємо часу, коли зможемо використовувати власні ресурси і знання?» — запитують монголи. На жаль, західні підприємці не розуміють проблем традиційного суспільства і не віддають належної шани тамтешній культурі. Як приклад, Бамана наводить проблему сміття. Іноземці нарікають на засміченість Улан-Батора, на кучугури пластику і скла, розкиданих по степу і у місті, на недбалість і неохайність громадян, які не мають навичок збирати сміття у контейнери. Але треба зрозуміти, що у юрті ніколи не було сміття і навіть смітника. Все, що не було більше придатне до вжитку, слугувало паливом і разом із дровами зберігалось біля дверей. Не було алюмінієвих банок, пляшок, пластикового пакування і сумок. Сміття і смітники для монголів — це елемент нової зовнішньої культури. Коли у 1990 році країна перейшла до вільноринкової економіки, разом з нею з’явилась армія убогих, як нова соціальна категорія. Це засвідчує, що втручання у суспільство, котре поступово виробило власні способи життя, надто ризиковані. Безконтрольна відкритість до світу породжує нові проблеми. Закордонні підприємці зверхньо дивляться на невміння традиційного суспільства впоратись із ситуаціями, які ніколи не належали до їхнього культурного кола. Подібні сумніви не псують самопочуття ні підприємцям, ні місцевій владі. Інвестори знають, що вони незамінні, незалежно від того, хто виграє вибори. Хоча минулорічні заворушення визнано лише політичним суперництвом, але вони можуть стати важливим сигналом тривоги — так вважає професор Моріс Россаді, експерт з питань Центральної Азії з Колумбійського університету. Якщо уряд не реалізує серйозних заходів для вирішення хоча б частини соціальних і економічних проблем, західні фірми мають бути обачливими. Незважаючи на світлі перспективи Монголії, у країни ще далека дорога до заможності. За матеріалами іноземної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО також у паперовій версії читайте:
|