«ВСЕОБІЙМАЮЧЕ ОКО»
Почувши його ім’я, мимоволі згадуєш хрестоматійні твори — «Кайдашева сім’я» і «Микола Джеря», «Дві московки». Однак широкий загал майже нічого не знав про нього як про автора романів на історичну тему «Єремія Вишневецький» та «Іван Виговський». І багатьом він не відомий як історик і етнограф, літературознавець і мовознавець.
ТАК НАЗИВАВ ІВАН ФРАНКО ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
Душа козацька Майбутній літератор з’явився на світ у містечку Стеблів на Черкащині. Любов’ю до літератури Іван Семенович завдячував батькові. За переказами, той був освіченою людиною, проповіді читав українською, збирав народні пісні й обряди. Цікаво, що перші книжки, якими захопився Іван, були написані французькою мовою. Першу з них — «Кривий біс» Лесажа — прочитав зі словником. А потім, зібравши гроші, купував цікаві книжки. Так бібліотека майбутнього письменника поповнилася творами Сервантеса, Шатобріана, Данте...
Батько вбачав у синові свого наступника. Іван навчався у духовному училищі при Богуславському монастирі, потім у Києві — у духовній семінарії, духовній академії, яку закінчив із званням магістра богослов’я. Але продовжувачем родинної традиції він не став: задовольнився скромною посадою вчителя-словесника.
Педагогічну діяльність розпочав у Полтавській духовній семінарії. Попри те, що умови для написання творів були несприятливими (діяв жорсткий циркуляр Валуєва про заборону української мови), Левицький береться за перо. Щоправда, друкувати твори довелося за межами царської Росії, у Галичині. Перша повість «Дві московки» була вміщена 1868 року у львівському журналі «Правда», де пізніше з’явилися й інші твори Нечуя. До речі, про його псевдонім. Письменник прибрав собі прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», яку дуже любив.
Хоча полтавський період життя був плідним для письменника, матеріальні нестатки змусили його шукати ліпших умов. Аби займатися літературною творчістю, він переїздить до Польщі. Вчителює у гімназіях. У 1885 році вийшов у відставку, оселився в Києві.
Знавець
характерів Уже у перших повістях Нечуй-Левицький виявив глибоке знання українського народного характеру, виразно малює побутові картини. Відомо, що після виходу у світ оповідань «Не можна бабі Парасці вдержатись в селі» та «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», до письменника приходила одна така «баба» зі... скаргою. «Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? — дорікала вона.— Тепер мені проходу на вулиці не дають». У повісті «Кайдашева сім’я» гумор стає засобом реалістичного відтворення суперечливого селянського буття. Нечуй-Левицький майстерно змальовує селянські характери, ворожнечу між членами родини за клапоть землі, за садибу, грушу на межі.
Складні процеси на селі відображено в пізніших творах Нечуя-Левицького — повісті «Не той став», оповіданнях «Старі гультяї», «Сільська старшина бенкетує». Заглиблюючись у народний побут, аналізуючи український характер, письменник звертається до духовних запитів людей освічених. Роман «Хмари» — це хроніка ідейних пошуків, суперечок і особистого життя української інтелігенції. Назва твору символічна: «хмари» — це і гнобительська національна політика царизму, й консерватизм у різних сферах соціального буття.
У повісті-хроніці «Старосвітські батюшки і матушки» авторська оповідь досить часто переривається жвавими діалогами та кумедними сценками — анекдотами.
З глибин історії Письменник багато зробив для популяризації історичних знань серед народу. Героїчне минуле він висвітлив у романі «Князь Єремія Вишневецький», повісті «Гетьман Іван Виговський». У його доробку є й фантастичні твори — казки «Запорожці», «Скривджені й не скривджені», «Бідний думкою багатіє». У них автор протиставляє славне минуле часів Запорозької Січі добі поневолення українців. Нечуй-Левицький не раз згадував про покатоличених нащадків колишніх українських родів, які вміють «тільки дбати про свої достатки й знають... тільки культуру розкоші та блиску великопанського світового життя, та й годі».
Перу Івана Нечуя-Левицького належать численні науково-популярні нариси: «Унія і Петро Могила, київський митрополит», «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і Святий Володимир і його потомки», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький», «Князь Олег, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий», «Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович». У львівській «Правді» друкувалася його стаття «Сьогочасне літературне прямування», що викликала полемічну відповідь Івана Франка, хоча пізніше саме Франко назвав Нечуя-Левицького «всеобіймаючим оком України». Справді, мовою письменника — багатою й яскраво, яка своїм корінням сягала в український фольклор та живу розмовну мову, неможливо було не захопитися. І хоча його стилю притаманні лірична теплота і м’який співчутливий гумор, його перо може бути безжальним і гострим. На думку Івана Франка, письменник виділяється в українській літературі «як по красоті і плавності складу, так і по силі і живості картин, вірності рисунка та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначує поміж російськими списателями Тургенєва та Пом’яловського».
Мабуть, не багатьом відомий той факт, що Нечуй-Левицький є «батьком» славетних персонажів — Проні Прокопівни і Голохвастова. Адже Михайло Старицький, автор знаменитої комедії «За двома зайцями», вдало скористався готовим сюжетом драматичного твору «На Кожум’яках» Нечуя-Левицького... Тривалий час над багатьма працями Івана Семеновича тяжіла сувора і несправедлива оцінка. Із тавром «буржуазно-націоналістичної обмеженості» ці роботи замовчували, їх не друкували.
Ще і науковець Подібна доля, зокрема, спіткала етнографічно-фольклорну розвідку «Світогляд українського народу».
Протягом тривалого часу названа робота лишалася не поміченою. Чим же так завинив класик, що його унікальна праця побачила світ лише на початку 90-х років XX ст.? Привид «українського буржуазного націоналізму», виявляється, навис недаремно, бо, як пише доктор філологічних наук Олекса Мишанич, «автор виводив українську міфологію ще з дохристиянських часів, розглядав українську культуру в її історичному розвитку серед інших слов’янських і неслов’янських культур від її найдавніших витоків як питомо національну. Нечуєві-Левицькому безпідставно... приписували «упереджений підхід» до народної творчості, перебільшення «релігійного світогляду» українського народу». Насправді, Нечуй-Левицький не мав сумнівів у тому, що «український народ належить до сім’ї індоєвропейських народів й основа його міфології та сама, що в інших арійських народів, тому давні дохристиянські її джерела треба шукати в старих книгах східних народів. Така постановка проблеми може одразу викликати заперечення, проте цим вона не знімається, новіша література підтверджує її і дає прецікаві дані про східні корені української дохристиянської міфології, зокрема індійські»,— стверджує Олекса Мишанич. Аналізуючи українську міфологію, Нечуй-Левицький виходив із засад, що основою її були небесні явища, які люди інтерпретували відповідно до своїх потреб. «Олюднення» богів було характерною прикметою української міфології.
Письменник постає як науковець, розкриваючи перед читачем широку панораму давньої української народної культури. Нечуй-Левицький був першим, хто подав системний огляд української міфології.
Самітник
із книжкою Про Нечуй-Левицького ще за життя ходили легенди. Розповідали, що в старшому віці він віддалився від людської суєти, перетворившись на самітника. У його помешканні на вулиці Ярославів Вал була страшна тіснява. Письменник ледь пересувався між книжками, які лежали всюди. Розповідали, що сусіди перевіряли по ньому годинник. Щодня, за будь-якої погоди, він виходив зі свого помешкання, йшов на вулицю Фундуклеївську (нині — Богдана Хмельницького), поволі піднімався до Театрального майдану, потім повертав праворуч на Володимирську. Не поспішаючи, опинявся на Володимирській гірці. Там сидів, милувався Дніпром, аж до шостої години. Тоді спускався вниз на Хрещатик і повертався додому. Хоча б що сталося, о дев’ятій вечора лягав спати.
Одного разу знайомий поет запросив його на зустріч Нового року. Левицький відповів, що, по-перше, завжди рано лягає спати, а по-друге, із ніяким Новим роком не знайомий і зустрічати його не збирається. Навіть на власному ювілеї, саме тоді, коли виголошували доповідь про життя і творчість письменника, він несподівано підвівся з місця в президії й рушив до виходу... На годиннику була дев’ята година вечора...
Другого квітня 1918 року у Києві скінчився його життєвий шлях.