ПАНАС ТИТЕНКО:«ХУДОЖНИК — ЦЕ ПРОЕКТ ЗАВДОВЖКИ В ЖИТТЯ»
Справжній художник увічнює миттєвості минулого, які завжди спрямовані в майбутнє. Яким чином відбувається це диво? Чому нові покоління не перестають дивуватися картинам минувшини, як небувалим відкриттям? Безсумнівно, тому, що краса завжди актуальна, вона вражає новизною, це — поклик майбутнього. Краса, тобто віра, надія, любов, завжди дивиться на нас очима завтрашнього дня, не дає нам зневіритись серед круговерті буденщини.
Наш сучасник — київський художник Панас Титенко, який по праву перебуває в першому ешелоні вітчизняних майстрів, щоразу підносить на своїх полотнах відкриття, хай то будуть обрамлені пейзажі, портрети, натюрморти чи жанрові сценки.
Де ще одержиш таку відчутну можливість побувати не тільки в заповітних куточках України (насамперед Київщини, Криму), а й у Великій Британії, Франції, Голландії, Німеччині, Італії! Панас Титенко — прямо-таки машина часу, в якій немає нічого механічного. Ця машина часу розкодовує ключ до розуміння прекрасного. Адже мистецтво відкривається тому, хто прагне його пізнати. Ця його властивість лишається незмінною за всіх часів — у славетних голландців і ще давніше, в античних майстрів, або в епоху фараонів. От тільки нині, коли в побут образотворчого мистецтва запроваджено чимало чужих нам, штучних, понять, або й відвертого штукарства, справжній живопис уподібнився до скриньки, відкрити яку може хіба що «механік-мудрець».
Отож який він, той ключ, що здатний відкрити цю давно відому річ? Чому стільки кривотлумачень і незгод у сучасному живописі?
Проблеми коріняться в набутому баченні: з одного боку, діє звичка фотографічної ілюзорності, техніки в мистецтві, а з іншого — звичка моди.
Ці ідоли ілюзорності, технічності й моди стоять на дорозі до розуміння образотворчого мистецтва.
Панас Титенко переможно обходить цих ідолів, аби виявляти гнучку силу живопису.
«Малюнок у нього завжди правильний і невимушений, тому здається, що первинно він існує вже сам по собі»,— пише про секрети Титенка його колега Дмитро Корсунь.
Ось він «компроміс» — малюнок правильний і невимушений. Далі діє магія кольору. Бо живопис — це живе письмо. А душа живопису — колір. Як тут не згадати Марка Шагала: «У нашому житті, як у палітрі художника, є тільки один колір, що надає змісту мистецтву і життю,— колір Любові». Тоді вміння, ремесло (а в Панаса Титенка чудова школа: його вчителі — академіки Віктор Шаталін і Михайло Гуйда) розчиняються в магії мистецтва. Техніцизм у мистецтві без самого мистецтва — це механізм неправди, що приховує порожнечу під ілюзією правди і життя. Картини П. Титенка випромінюють ніжно-могутню щирість, чистоту, доброту, радість.
Обдарований справжнім талантом, він має здатність облагороджувати навколишню реальність і відтворює своє бачення світу в картинах.
Художник не вдається до зовні ефектних речей. Його душі більше співзвучні тихі «заповідні» місця, сповнені прихованої принадності. Він тонко відчуває і майстерно передає на своїх картинах найскромніші й прості, на перший погляд, пейзажі, надаючи їм особливої виразності. Звичайні сільські мотиви, будинки, човни, дерева, дахи стають в його полотнах гармонійно цілісними, приваблюють глибокою одухотвореністю. Навіть його «закордон» — це щось по-домашньому близьке, тепле, рідне, і тільки написи під картинами свідчать, що насправді це десь дуже далеко.
Особлива «світлочутливість» художника дає йому змогу з точним і потужним ефектом передавати як денні сюжети, так і вечірнє напівсвітло чи наповнені місячним сяйвом сутінки. Повітря на його картинах насичене тонкою вібрацією пронизуючого світла. Найсильніший бік Панаса Титенка-живописця, на мій погляд,— це його живе повітря і жива вода.
Щоб зрозуміти внутрішній світ людини, треба неодмінно торкнутися її коренів. Глибина, теплота, доброзичливість митця йдуть від його «скромного сільського дитинства», позбавленого приголомшливих подій, але замішаного на чистих, тихих заходах і світанках, на добросерді батьків. Далі усе було типове: художня студія в палаці піонерів, Республіканська художня школа імені Т. Шевченка, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. У підсумку виріс самобутній український художник Панас Титенко, чиї шедеври зберігаються в багатьох музеях і прикрашають картинні галереї різних держав. А кияни мають можливість зануритися в магічний імпресіонізм художника в столичній галереї «ШарМ».
— Пане Панасе, мені здається, що професія художника найнепередбачуваніша, ризикова. Треба бути відчайдухом, щоб наважитись її обрати. За радянських часів випускники художніх закладів були впевнені в завтрашньому дні: мали гарантовану роботу в художніх комбінатах, палацах піонерів, школах, на підприємствах. Тепер художники — це друзки в океані життя, кожен — один у полі воїн, потенційний жебрак. Яким чином Ви тримаєтесь на плаву, та ще й з великим успіхом?
— На мою думку, художник ніколи не був застрахований від проблем, вони його супроводжують незалежно від епох, суспільно-політичного устрою, влади... Якщо хтось обирає професію художника задля комфортного життя в цьому світі, сподівається хліб мазати ще й маслом, то це вже помилка. Краще обирати інші професії, тоді всі фінансові проблеми вирішуватимуться легше.
Зрозуміло, що у будь-якій професії є певний ризик, але якщо б у мене була мета заробити побільше грошей, повірте, я б не вибрав цю доріжку. Переконаний, що людина повинна обирати професію тільки за покликанням. Мені пощастило: до малювання я ще в дитинстві виявив здібності, не ламав голову, як інші, ким бути.
У мене є знайомі бізнесмени, у яких є ніби все, але вони мені заздрять: «Ти щасливчик, в тебе праця і хобі збігаються». Я кажу: «Якщо хочете, я вам теж можу дати пензля і фарби, спробуйте».
Люди творчих професій найвразливіші в епоху потрясінь. А у художників ще є специфіка: зазвичай хліб сіють навесні, а восени збирають урожай, а вони здебільшого збирають врожай наприкінці свого життя. Звісно, є певні етапи, але художник — це проект тривалий. Ось ти в повній силі набираєш висоту польоту і раптом через обставини падаєш на землю, в країні — криза, робота сходить нанівець, картин менше купують або взагалі не купують, а митець повинен працювати постійно; це як спортсмен, музикант — для того щоб утримати свій фах (я вже не кажу про душу), потрібна праця і ще раз праця.
— Невже для художника пауза нищівна?
— Так. Хоч і кажуть, що талант не проп'єш і не прогуляєш, але рік не малював, і це на роки відкидає, бува, що запізнюються на все життя. Адже митець не знає, чи взагалі залишився в нього попереду час (скільки б він міг створити за той рік, що позаду)? От у чому трагізм професії художника.
— Розкажіть про найрадісніше.
— Радісне «розкидане» по всьому життю. По-перше, вступив до художнього інституту з першого разу. Я його сприймав і сприймаю як храм мистецтва. Вступити було важко: п'ятеро осіб на одне місце, перед тим треба було пройти ще відбір. Після закінчення — розподіл у художній комбінат. Не всі туди потрапляли, зазвичай члени Спілки художників. Коли почалась розруха і всіх ніби викинули за борт життя, мене раптом запросили до Великої Британії.
— У якому році, з якого дива?
— Це було в 1998-му, для мене це, справді, як диво було. Британці у Спілці побачили мої картини на виставці, зацікавились. Запросили за кордон працювати. Там мені створили всі умови. Не змушували писати якусь кон'юнктуру, мовляв, малюй тільки це або це. Твори щиро, від душі. Ці поїздки тривали два-три місяці. Британці влаштовували виставки, друкували каталоги, платили певні кошти і, таким чином, українські художники виживали.
— У яких ще країнах були?
— Працював і виставлявся у Франції, Італії, Німеччині, Бельгії. Звісно, ці країни вражали природою, архітектурою, мовою, психологією, іншими запахами, кольорами. Дивувала любов людей до мистецтва. Пригадую такий випадок. У шотландському Единбурзі влаштували мою персональну виставку.
Згодом галерист розповів таку «історію». Прийшла жінка і купила дві невеличких картини українського художника, тобто мої. Це було напередодні трагічних вересневих подій 2001 року в Америці, коли знищили торгові вежі у Нью-Йорку. До речі, я тоді перебував в Англії, аеропорти порожні, ніхто не літає, жахлива обстановка. Через кілька днів та сама жінка прийшла знову і сказала, що хоче повернути дві маленькі роботи і купити велику. Галерист запитав: «Що сталось? Чому ви передумали?» Жінка відповіла, що відразу хотіла придбати велику картину, але та виявилась надто дорогою. Та ось вона дізналася про страшну катастрофу, напередодні якої продала акції компанії, що мала штаб-квартиру в одній з торговий веж. І людина розсудила так: якщо Бог уберіг, тобто зберіг статки, котрі елементарно могли загинути, то вона вирішила: куплю те, що припало до душі, підтримаю українського художника, про існування якого досі не знала й не відала, де ця Україна є. Якщо з грішми сталося таке диво, вона не побігла купувати «Мерседес» чи ще щось раціонально-прагматичне, а придбала твір мистецтва, хоча картина коштувала кілька тисяч фунтів. Звісно, жінка не зіграла на гoрі людей, навпаки, її мислення було спрямоване на духовне. Це мене вразило, я подумав: «А чи так би вчинили наші грошовиті бізнесмени?»
Ось ще один характерний випадок, який ілюструє ставлення до мистецтва. В тій же Шотландії на спільну виставку українських художників прийшла дівчинка років 13–15 із бабусею. Вона вибрала кілька картин, зокрема і мою. Старша мовчки кивала. В розмові з'ясувалося, що дівчинці родичка залишила спадщину (конюшні й таке інше), майно продали і на ці гроші вирішили купити картини. Мене здивувало, що вибирала і купувала дитина.
Узагалі, за кордоном є типовою присутність великої кількості дітей в музеях і галереях. Водночас приходять класи з різних шкіл у формі різних кольорів. Діти поводяться тихо, але розкуто: іноді на підлозі лежать-малюють...
Це вкрай важливо, що вони з дитинства долучаються до мистецтва. Ці враження потім упродовж усього життя про себе нагадуватимуть, притягуватимуть дорослу людину. Як кажуть, душа завжди летить у дитинство, як у вирій. Це — повернення до витоків. Хоч би як там буває, але в дитинстві ми всі, мабуть, найщасливішими були.
— Пленерні поїздки до Італії пов'язані з певним проектом?
— Це пов'язано з тим, що в Україні з'явилися меценати, які почали купувати роботи у художників. Я тепер можу більше часу залишатися вдома і працювати для України, для наших людей. На чужину мене штовхала скрута, хоча, звичайно, як художникові мені цікаво подорожувати іншими державами, це ж чудово, коли весь час змінюється картинка. Але я зараз про те, що і в Україні почали з'являтися поодинокі поціновувачі прекрасного, які почали вкладати гроші в українське мистецтво. Проект «Maestoso Como» спонсорує меценат Олександр Пархоменко із Запоріжжя. Спочатку художникам надали можливість зануритися в атмосферу класичного імпресіонізму на пленері у Франції, безпосередньо у місцях, де отримували наснагу засновники цього дивовижного напрямку живопису. Старовинне містечко Вернон і село Жіверні, де тривалий час жив і працював великий Клод Моне, отримали чергове трактування своєї мальовничої привабливості на полотнах української школи імпресіонізму. Потім контрастні враження митців посилились продовженням пленеру в Італії, на озері Комо, де нас надихало містечко Белладжіо.
До речі, Олександр Пархоменко не торгує картинами, а створює художникам умови для творчої праці: організовує пленери, потім виставки, друкує каталоги, допомагаючи, щоб картини мали хід. Купує також твори, збирає свою колекцію.
У Києві з'явилося чимало провідників мистецтва, тобто галерей. В дев'яностих роках узагалі був нуль, а тепер галереї підтримують, розкручують образотворче мистецтво.
— Ви «сухопутний» киянин, ваші батьки — селяни, а на ваших картинах багато моря, річок, озер. Звідки така любов до водної стихії?
— Крим, Італія спрацювали. Місцини з морем, озерами, річками диктували теми: що бачив, що захоплювало, те і малював. Нічого, мабуть, мінливішого за воду немає. Недарма кажуть: двічі в одну й ту саму річку увійти не можна. На пленері це надзвичайно цікаво — вода вже готовий витвір, бери і перенось на полотно; живопис, певно, найбільше виявляється у воді, через воду. Вона мінлива, жива, тече, вирує, виблискує, сумує, радіє. Мене захоплюють мальовничо-емоційні віддзеркалення, згустки думок у воді. Коли щастить це впіймати, отримуєш неймовірне задоволення.
— Пане Панасе, як Ви себе ідентифікуєте з огляду на всілякі «ізми»?
— Художникові важко себе препарувати. Я проти того, щоб мене в якісь рамки затискали, вони завжди умовні. До того ж, забиратимемо хліб у мистецтвознавців. Але якщо наполягаєте... Те, що я вимагаю від інших, те вимагаю і від себе: вогонь творчості, щирість. В ті ж лихі дев'яності я вів художню студію в місті Буча позакласно, це означало, що діти її відвідували добровільно, отже, мені треба було їх заохотити, інакше відділ освіти не платитиме гроші. Секрет виявився таким: якщо ти з дітьми щирий, вони до тебе тягнуться, як трава до сонця, залюбки малюють, аж язики набік... Якщо ти закладаєш щирі враження в картину, досягнеш найголовнішого — серця ближнього.
Щодо напрямку. Панас Титенко — це суміш реалізму й імпресіонізму. Намагаюсь досягати максимального узагальнення, балансу форми і змісту. Приміром, музика дуже абстрактна і водночас гармонійно вивірена. Так і в живопису, якщо ти основні співвідношення, плями не закомпануєш на полотні, то будь-що намалюй, берізку, вікна, це нікого не чіпатиме. А коли ти основні абстрактні плями вирішиш, потім уже можеш туди вписати конкретику, якщо вона справді потрібна.
При тому треба бути розкутим, вільним, ось такий парадокс. Скутого художника одразу видно з перших дотиків пензля до полотна.
— Який фінальний «дотик» вважаєте за потрібне зробити?
— Часто згадую свої дитячі роки і завдячую батькам за те, що вони виховали в мені ставлення до праці. Що могли, те дали. Можливо, якби найняли мені репетиторів, то це було б краще, але за найскромніших статків їм удавалося так впливати, що це запам'яталось на все життя. У приватній садибі, де є город, садок, худоба, завжди є робота. З іншого боку, не дрімала спокуса приєднатися до ровесників, які ганяли у футбол. А батько, перед тим як піти на роботу, виносив, приміром, відро старих кривих цвяхів, висипав і казав: «Це ваше завдання, зробіть, тоді йдіть гуляти». Я з молодшим братом, крім справ домашніх, рівняв цвяхи. І сердився за «знущання над дитинством». А з роками зрозумів, що так виховували працездатність і працелюбність.
Коли мене запитують: «Що треба для успіху? Натрапити на чудовий краєвид, мати гарні фарби і пензлі, імпортне полотно? Що, що треба?», я відповідаю: тільки праця і ще раз праця. Це — єдиний рецепт. Гарні фарби і пензлі — це, звісно, добре. Я бачив талановитих людей, у яких була майстерня і чудовий реманент. А в підсумку — нічого. А хто затято і творчо працює, той і отримує.