РЕЄСТРАЦІЯ: ДЖЕРЕЛО ПРОБЛЕМ
ЧИ ЗАПОРУКА ПОРЯДКУ?
Гарантування нашою державою свободи пересування та вільного вибору місця проживання узгоджується з міжнародними стандартами, зокрема протоколом № 4 Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Є певний прогрес у забезпеченні цих прав для безпритульних. Однак система реєстрації обтяжена численними складнощами та незручностями для громадян, наголошують експерти Української Гельсінської спілки з прав людини.
ІНСТИТУТ, ЩО ПРИЙШОВ НА ЗМІНУ ПРОПИСЦІ,
НЕ ПОВИНЕН СТВОРЮВАТИ БЕЗЛІЧ НЕЗРУЧНОСТЕЙ
Бездомного
захистив суд Сім років тому Конституційний Суд оприлюднив довгождане рішення, згідно з яким прописка (дозвільний порядок вибору місця проживання) суперечить Основному закону. Однак стара система діяла до 2004-го, коли набрав чинності закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Через півроку Кабінет Міністрів затвердив форму заяви і талона для реєстрації. Відтоді кріпосна система прописки, здавалося, відійшла в минуле. Однак на практиці не все так гладко. Експерти Української Гельсінської спілки на прикладі продемонстрували, з чим доводиться стикатися людям, які намагаються скористатися своїм законним правом на реєстрацію в рідній країні.
Три роки відстоював його 28-річний Олександр К. П'ять років він працював на посаді інженера першої категорії в одній з відомих столичних будівельних організацій. Звільнився першого січня 2006 року у зв'язку із закінченням трудового договору, тому мусив виселитися з гуртожитку. Не маючи роботи чи інших джерел доходів, не міг придбати чи орендувати житло, тому звернувся по допомогу до соціального готелю (таким є будинок соціального піклування Головного управління соціального захисту Київської міськдержадміністрації, що на вулиці Суздальській). Саме на цей заклад, згідно із законодавством, покладено обов'язки з реєстрації бездомних за його юридичною адресою.
Протягом 2006–2007 років Олександр не раз подавав адміністрації будинку заяви з проханнями зареєструвати його, як це передбачено ст. 8 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Однак вирішення питання постійно затягувалося чи ігнорувалося. Директор будинку почав погрожувати надокучливому постояльцеві, мовляв, будеш наполягати на своєму — виселю. Вважаючи це дискримінацією, Олександр звернувся по захист своїх прав і свобод до Генеральної прокуратури. Адміністрація будинку, певно, аби відзвітувати перед найвищою наглядовою інстанцією, зареєструвала чоловіка, але всього лише на 14 днів. Потім його силоміць виселили і телефонували на мобільний телефон з погрозами. Наступна заява з проханням зареєструвати завершилася відмовою, так само, як і щодо вклеєння нової фотокартки в паспорт по досягненні 25 років, хоча це протизаконно. Восени 2007-го, напередодні дострокових парламентських виборів, новий директор будинку зареєстрував бездомного, але лише на два місяці. У відповідь на наступні неодноразові прохання Олександр діставав відмову, тому з допомогою правозахисників звернувся по захист своїх прав до суду. Той задовольнив позов бездомного та зобов'язав адміністрацію будинку соціального піклування зареєструвати його безстроково. Наполегливість і послідовність колишнього інженера увінчалася успіхом, але багато хто полишає боротьбу за своє законне право, наразившись на першу ж відмову, інші, зневірившись, сходять з дистанції згодом.
Майже третина населення — нелегали? Правозахисники виокремлюють дві проблеми в реалізації конституційного права на свободу вибору місця проживання. Одна з них полягає в тому, що громадяни, котрі не мають власного житла (а їхня чисельність у нашій державі постійно зростає), фактично позбавлені можливості зареєструватися за місцем постійного проживання. На заваді стає надто звужене визначення підстав для реєстрації. Її «прив'язано» до власності (помешкання), у той час як майже третина населення стикається з житловою проблемою. Через те що законодавці не зважили на суспільні відносини, до категорії осіб, які не можуть зареєструватися в тій чи іншій оселі, потрапили мільйони. Це переважно ті, хто має роботу, чиї доходи дають змогу винаймати житло в обласних центрах. Але в більшості випадків договори про оренду не укладені легально.
Інша проблема зумовлена тим, що в законі про вільний вибір місця проживання детально не визначено порядок переходу від системи прописки до реєстрації, тому часткового його норми й нині залишаються декларативними. У цьому документі, зокрема зазначено, що забезпечення тих чи інших прав не може залежати від місця проживання, однак усі соціальні, медичні, комунальні та пенсійні послуги надаються за місцем реєстрації. Лише за ним реалізуються права, визначені в законах «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про зайнятість населення», «Про пенсійне забезпечення», «Про освіту», «Основи законодавства України про охорону здоров'я», «Про захист населення від інфекційних захворювань». Особи без місця проживання та реєстрації не можуть відновити втрачених документів, мати доступ до соціальної або медичної допомоги.
Такі обставини негативно позначаються на правовому статусі бездомних, вони залишаються поза системою державного соціального забезпечення. Щоб вирішити цю гостру проблему, держава ухвалила законодавчі акти, зокрема Закон «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Постановою Кабміну затверджено типове положення про центр обліку бездомних та концепція їхнього соціального захисту, наказами Мінпраці — типові положення про заклади соціального захисту для бездомних та осіб, звільнених з місць позбавлення волі, а також про соціальний готель. Цими документами унормовано створення центрів для реєстрації бездомних і центрів нічного перебування та соціальної реабілітації.
Проте практичне втілення цих нормативних актів в життя могло б бути кращим. У столиці, наприклад, надають цій категорії тимчасову реєстрацію терміном на два місяці (щоб поновити документи), а потім без будь-якого правового обґрунтування відмовляють у ній, і людина знову випадає з мережі державних соціальних програм, зазначає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський.
Про захист державної таємниці та Інтернет У сфері забезпечення свободи пересування потребує врегулювання видача посвідчення особи моряка (для цієї категорії громадян воно виконує функцію закордонного паспорта). Для оформлення і продовження терміну дії такої посвідки капітан порту звертається до регіонального управління СБУ із запитом щодо доступу до державної таємниці та наявності порушеної кримінальної справи стосовно особи, котра потребує посвідчення. Вочевидь, що праця моряка на невійськовому судні не пов'язана з будь-якими державними таємницями, але ця норма залишилася у спадок від радянських часів, коли все, що стосувалося роботи за кордоном, було засекреченим.
Ще один рудимент старих часів — заборона на виїзд за кордон для певних категорій осіб, пов'язана з інтересами національної безпеки. Для того, щоб отримати допуск до певної інформації, такі особи підписують зобов'язання не виїжджати за межі країни. Така практика не передбачена законом і, на переконання правозахисників, не досягає своєї мети — охорони таємниці в ХХІ ст., коли є Інтернет та інші новітні інформаційні технології, які в багатьох аспектах роблять державні кордони умовними.
Безперечно, держава може в інтересах громадського порядку запроваджувати систему реєстрації. Однак у цій сфері, переконані правозахисники, належить запровадити певні зміни. Зокрема, відповідно до висновку ПАРЄ щодо вступу України до Ради Європи необхідно передати функції реєстрації громадян, іноземців та осіб без громадянства до Міністерства юстиції. На часі — завершення реформування законодавства про реєстрацію на основі позитивної міжнародної практики та вітчизняного нормативного акта про свободу пересування. Необхідно скасувати процедуру реєстрації тимчасового місця перебування, оскільки вона, хоча й визначена в законі, на практиці не застосовується. Актуальним є завершення створення автоматизованої системи обліку реєстрації за умови дотримання міжнародних стандартів захисту прав людини (така система не повинна містити інформацію про особу, яку збирають інші органи влади). Вкрай важливо розширити підстави для реєстрації й усунути залежність реалізації тих чи інших прав від її місця. Має бути спрощена процедура скасування реєстрації в приватних помешканнях, а також усунута взаємозалежність між фактом реєстрації та правом на оселю в державному чи комунальному житловому фонді.