«ГАМАНЕЦЬ» КРЕМЛЯ
Ще зовсім недавно Олексій Міллер самовпевнено обіцяв, що у 2009 році за барель нафти треба буде платити понад 500 дол., а ринкова вартість «Газпрому», найважливішого російського концерну, перевищить трильйон доларів. Однак нині треба все порахувати по-новому, поділити і відкласти на невизначене майбутнє. Ціна нафти знизилася до менш як 50 дол., газпромівські акції коштують не більше 90 млрд дол. (хоча у травні 2008 року за них можна було виручити 370 млрд), а увесь концерн має борги у 1,5 трлн руб. (приблизно 60 млрд дол.) і переживає значні труднощі. Та, попри все, пан Міллер може говорити про особистий успіх. Коли у 2001-му він прийшов у «Газпром», ніхто не прогнозував йому тривалої кар’єри. Санкт-Петербург Людина, якій доручено керівництво найпотужнішим концерном Росії, довгий час вважалась однією з найбільш «сірих» постатей в команді Путіна. Олексій Міллер, 1962 р. народження, випускник Ленінградського фінансово-економічного інституту, там же захистив докторську дисертацію. У 80-х роках він став членом клубу молодих економістів «Синтез», познайомившись із його засновниками — Анатолієм Чубайсом, Андрієм Іларіоновим, Олексієм Кудріним і Михайлом Маневичем. Тут велися дискусії про шляхи реформування радянської економіки. Нічим особливим Міллер тоді не вирізнявся, але опинився в групі тих, хто пізніше, за правління Єльцина, а потім Путіна потрапив на найвищі державні посади. Чубайс став одним із авторів стратегії приватизації російської економіки, Іларіонов — економічним радником Путіна, а Кудрін нині керує російськими фінансами (Маневича вбили у 1997 році, коли він був віце-губернатором Санкт-Петербурга). Чубайс першим узяв Міллера із собою, коли у 1990-му приєднався до команди Анатолія Собчака (мера Петербурга) і став заступником голови міськвиконкому. Міллера призначили у комітет з питань міжнародних контактів, яким керував Володимир Путін. Спочатку майбутній керівник «Газпрому» займався створенням у Петербурзі вільних економічних зон, а у 1992 р. став заступником Путіна. На цій посаді, як стверджують його давні колеги, Олексій Борисович виявив дві найважливіші риси свого характеру: щодо підлеглих і прохачів він поводився зверхньо і часто безпідставно їх ображав. Крім цього, намагався будь-якою ціною не приймати самостійних рішень. Як зазначав один із петербурзьких колег, він був ідеальним заступником і лише заступником. Жив, як тінь, і служив, як тінь. Коли влітку 1996-го після програних виборів Анатолій Собчак був змушений піти у відставку, відійшов і Путін, а з ним Міллер. Посадка була м’якою. Спочатку він потрапив до правління морського порту Петербурга, а у 1999 р., коли Путін став прем’єром, Міллер одразу став генеральним директором фірми під назвою «Балтійська система нафтопроводів» (БТС). Москва Тому не було великою несподіванкою, коли невдовзі після приходу на президентську посаду Путін викликав Міллера до Москви. Він призначив його заступником міністра з питань палива і енергетики, хоча той не мав тоді жодного поняття про цю галузь. Коли через неповний рік рада директорів (за дорученням Путіна) призначила Міллера на посаду голови «Газпрому», небагато спостерігачів серйозно це сприйняли. Сенсацією було те, що подати у відставку мусив попередній «газовий імператор» Рем Вяхірєв. Перед новим головою «Газпрому» поставили конкретні завдання. Кремль за правління Рема Вяхірєва практично втратив контроль за концерном. Його активи «розчинились» у мережі дочірніх фірм. Міллер мусив це змінити і впорядкувати структуру концерну, «оздоровити» фінанси, а також забезпечити Путіну невичерпне джерело доходів на потреби Кремля. Спочатку Міллер очистив концерн від людей Вяхірєва, що було не таким легким завданням. По-перше, проти нього стояла сильна і згуртована команда, роками об’єднана спільними інтересами, котра чудово знала всі секрети, по-друге, йому бракувало людей, на яких можна було покластись і які протягом короткого часу могли змінити старих керівників. Найважливіше, що Міллер міг розраховувати на підтримку Кремля, а також прокуратури. Так було з Юрієм Вяхірєвим, керівником газпромівської фірми «Газекспорт». Як тільки з посади керівника «Газпрому» усунули його батька, генеральний прокурор публічно проголосив, що неабияк цікавиться діяльністю «Газекспорту». Цього було достатньо, щоб Юрій подав у відставку. Наприкінці 2003 року Міллер зміг рапортувати: пане президенте, завдання виконане! Повертаючи під своє керівництво дочірні фірми і викуповуючи акції на ринку, йому вдалося повернути керівництво держави над концерном, і нині у його руках перебуває понад 38% акцій і ще 12% через дочірні фірми. Міллер пройшов перевірку, як «головний касир» Кремля. Коли звідти надійшла команда, щоб узяти під контроль телеканал НТВ, опонент Кремля, гроші у «Газпрому» тут же знайшлись. Світ 2005 року Олексій Міллер поставив перед концерном чергові завдання: перетворити «Газпром» на фірму міжнародного масштабу. Це збігалось зі стратегічною концепцією Путіна, який від самого початку другої каденції зрозумів, що газ і нафта можуть стати значно ефективнішою зброєю, ніж танки. Порівняно швидко «Газпром» почав інвестувати у російську електроенергетику, купив «Сібнєфть», розштовхавши всіх на нафтовому ринку. Викуповуючи «газові» активи у конкурентів або змушуючи західних інвесторів передавати російському концерну контрольні пакети акцій, концерн зміцнював своє становище газового монополіста. Відповідно до завдань, поставлених кремлівськими стратегами, «Газпром» шантажував українців і білорусів закручуванням кранів, а також розпочав програму диверсифікації шляхів транспортування газу до Європи. Досі Олексій Міллер міг вважатися людиною під щасливою зіркою. Усе або майже все йому вдавалось. Цьому сприяла виняткова кон’юнктура на газових і нафтових ринках. Він став упевненішим, ніж був на початку кар’єри. У 45 років Міллер став однією з найпомітніших постатей у російському бізнесі, надзвичайно заможною людиною. Щоправда, йому важко змагатися з російськими олігархами, але посада найбільш високооплачуваного російського менеджера також варта уваги. Проте коли ціни на нафту знижуються, можна сподіватися на зменшення ціни газу. Ведучи, за дорученням Кремля, «холодну війну» за допомогою газопроводів, Міллер занедбав інвестиції для освоєння нових родовищ. У результаті у певний момент може забракнути газу, особливо, якщо партнери із Туркменістану і Казахстану, чий експорт Росія скупила оптом, вимагатимуть підвищення цін. Отже, в умовах можливого дефіциту газу треба буде ухвалювати рішення: продавати газ за кордон (що є головним джерелом доходів концерну) чи лишити його на російському ринку, на якому він у кілька разів дешевший. Тож Міллеру доведеться сподіватися на зміну ринкової кон’юнктури, але чи вдасться дочекатись? Петро ПЕТРІВ також у паперовій версії читайте:
|