І ЗНОВУ... ПРОВАЛЬНА П’ЄСА
Формально новорічні свята вже минули, та якщо хочеться їх продовжити (бодай уявно), це бажання можна здійснити. Прем’єрна вистава муніципального театру «Київ» переносить глядачів саме в замріяну атмосферу передноворічного вечора. За вікнами — сніжинки й зорі, у кімнаті — ялиночка, скромно накритий стіл і... самотня молода господиня. Так починається п’єса «Трофейна жінка» Михайла Рєзанова.

Неважко здогадатися, що довго ця жінка сама не залишатиметься. Так воно і сталося — незабаром з’явився Дід Мороз, підозріло знайомий та привабливий... Потім, як годиться у більшості стандартних п’єс та фільмів,— процедура з’ясування стосунків на теми, де вони бачилися раніше, чому щастя тоді вислизнуло з рук та чи не пізно почати все спочатку. А далі — хепі-енд. На все сценічне дійство знадобилася... година. Та й декорацій — обмаль. Коротше кажучи, дешево й сердито...
Тим, у кого цей сюжет викличе якісь асоціації та спомини (мовляв, колись ми вже таке бачили), запевню, що вони не помиляються. П’єсу севастопольця Михайла Рєзанова «Трофейна жінка» два роки тому вже ставили на сцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Героїчно протримавшись кілька місяців, вистава зійшла зі сцени, і ніхто не помітив її зникнення... Чимало сказано й написано про тенденцію до колективного й одночасного звернення до тих самих творів, що панує у київських театрах. Якоюсь мірою режисерів можна зрозуміти, якщо йдеться про драматургію, випробувану часом і глядацькою прихильністю. Але навіщо повторювати постановку п’єси, що вже «провалилася» в іншому театрі? Це нагадує анекдот, коли освистаний артист знов і знов виходить на сцену. Акомпаніатор його іронічно запитує: «На біс?» Співак відповідає: «На злість».
«А може, мої невеселі міркування спростує нова постановка? — думала, йдучи на прем’єру театру «Київ»,— усе ж таки інші постановник, виконавці ролей. А раптом, вони знайдуть у творі родзинки і зрештою по-новому його прочитають?» На жаль, надії не справдилися. Спроба оживити п’єсу, дати їй друге дихання, звісно, була. Режисер-постановник Анатолій Тихомиров намагається подати твір як ліричну історію з жартами, розіграшами та непорозуміннями. Кілька дотепних реплік таки звучить протягом вистави. Наприклад, у пролозі голос, записаний на плівку, промовляє: «Життя йде по колу, погано тільки, що ціни — по спіралі». Ця фраза знаходить розуміння в залу, який, однак, з плином часу і сценічної дії все більше розчаровується.
І ніби нормальну, навіть упізнавану життєву історію розігрують. Він колись був бідним студентом, вона — його бригадиром у колгоспі «на моркві». Покохалися, та не одружились, відповідальності студенту не вистачило... Через роки зустрілися, тепер обоє — інженери-конструктори, і син у Олександри Іванівни майже дорослий. Актори відчайдушно намагаються ліпити характери, і часом у них непогано виходить. Олександра Іванівна (Марія Ремезова-Столярчук) — справжня сучасна жінка, сильна, вольова, здатна до самостійних рішень і вчинків. Лактіон Герберович (Іван Каблов) — сучасний чоловік (теж типовий), нерішучий, інертний, та все ж такий, що не розучився закохуватись.
Ось і зустрілися дві самотності, як співається у відомій пісні. Але переконати глядачів, що так швидко розпалили вони багаття, творцям вистави складно. Адже веселі скоромовки й анекдоти, почергові співи під гітару (вочевидь, алюзії до фільму «Іронія долі»), поцілунки після спільної роботи над якимсь кресленням з уживанням термінів «консоль» і «реверс» довіри не додають. Штучно, схематично, нашвидкуруч. Одне слово — не вірю, яке любив у подібних випадках говорити Станіславський.
Судячи з реакцій залу, не вірила не лише я. Більшість робила це тихо, мовчки нудячись і поглядаючи на годинники. Але одна парочка напідпитку виявляла своє ставлення до побаченого доволі емоційно, висловами далекими від дипломатії. Час від часу режисер робив їм зауваження, а потім стомився, змирився... Можливо, й слід було їх вивести за перешкоджання виставі, однак вони були й своєрідним барометром, на показники якого також слід зважати, усвідомлюючи: що у тверезого на думці, те у п’яного на язиці...
Не знаю, скільки часу протримається на сцені театру «Київ» відверто слабка п’єса — без розвитку драматургії, сюжету, рельєфно виписаних характерів. А якщо знов у когось виникне бажання проекспериментувати з її реанімацією, непогано замислитись, чи варто нове вино вливати в старі й безнадійні міхи. Чи не краще звернути увагу на цікаву сучасну драматургію? Вона, повірте, є.

також у паперовій версії читайте:

---