АНАТОЛІЙ КРИМ:«ДОБРЕ СМІЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО БАЖАЄ ЛЮДЯМ ДОБРА»
Іноді здається, що наш час — суцільне попсове шоу: політичне, мистецьке, суспільно-політичне, побутове і так далі. Його складовими є забруднене повітря, вуличні пробки, наполовину вимерлі села... Страшно? Та, напевно, страшно було в усі часи і завжди виникали настрої апокаліпсису. Але! Песимісти програвали, і гору брали оптимісти. Кожна нормальна людина віддавала перевагу вірі, надії, любові. А віра, надія, любов — це радість. Радість — всепереможна. Доброзичлива, іронічна, саркастична, дитинна. Радість — це чисте повітря і джерельна вода, а зло — це отруєні річки і смог. Кожен тягнеться до свого: хтось до шоу, а хтось до класики.
Ось такі роздуми викликають книжки Анатолія Крима. Творчість цього письменника породжує радісний подив: ой, як приємно у вирі попси зануритись в справжнє! Анатолій Крим — це чудова мова, іронія, сарказм, ненав'язлива мудра життєва філософія, фарс, трагізм, віра, надія, любов в одному, так би мовити, флаконі. Можна було б назвати його Бабелем, Булгаковим і Войновичем нашого часу, але він знає таке, про що не відали його великі колеги. Крим має своє обличчя, він просотаний колізіями, психологією українського сьогодення і вміє ці знання піднести на високий рівень художнього осмислення й узагальнення. Він прозаїк, драматург у класичному розумінні цих слів, тобто сповідує «розумне, добре, вічне», і водночас — свіжий, сучасний, актуальний і неймовірно дотепний.
У його доробку — три романи, три збірки п'єс і чотири збірки оповідань, шістдесят прем'єр на сценах театрів.
За творами А. Крима знято чимало популярних телефільмів, зокрема «Повернення блудного чоловіка», «Жага екстрему», «Квартет для двох». Готуються зйомки фільму «Євангеліє від Івана».
Анатолій Крим — секретар Національної спілки письменників, заслужений діяч мистецтв України, консультант комітету з питань культури й духовності Верховної Ради.
— Пане Анатолію, у Вас пречудове прізвище. В уяві більшості людей Крим — це щось сонячне, очисне, оптимістичне, колоритне. А в якому стані-настрої нині перебуває материк на ймення Анатолій Крим?
— На початку скажу, що Крим — це моє справжнє прізвище, не псевдонім. На Вінниччині, звідки я родом, воно рідкісне, а от на півострові Крим було досить поширеним, його мали, зокрема, мореплавці, меценати, політики. Не так давно я отримав листа зі Східної України від своєї однофамільниці, вона теж з'ясовувала генеалогію, написала, що має німецьке коріння. Дуже складно дізнатися про витоки, мені прикро, що за живих батьків я цим мало цікавився, а тепер нема вже кого запитати.
Чим живу сьогодні? Як і всі співвітчизники, переймаюся проблемами в нашій державі. Нині головна з них — це «газова війна» з Росією. Вона як грип, що традиційно виникає зимою. Хіба в цій суперечці винна тільки Росія? А чи не винні наші можновладці? У своїй хаті — про це треба пам'ятати — письменник завжди має бути в опозиції до влади, у цьому його місія, він має робити так, щоб влада не спала, боялась його. З другого боку, я згадую слова Олександра Пушкіна: «Я, конечно, презираю отечество моё с головы до ног, но мне досадно, если иностранец разделяет со мной это чувство». Мені болісно, що нас мають за другорядну країну, що на Україну чиниться шалений тиск, ллється потік бруду. Хто формує такий імідж України? Хіба пересічні люди — лікарі, хлібороби, шахтарі, інтелігенція?
Нині запитують: що нам дав Майдан? Що втратив Майдан? З одного боку, сталося очищення людей (а не влади), а з другого — ми проґавили момент, коли мали відкритись Європі. Чому так сталося? Тому що ми (народ) знову віддали на відкуп ідеологію, правдиву інформацію про нас маленькій купці людей, яка піарила і піарить себе.
Ми не вміємо розповідати про себе, не доносимо своїх цінностей, своєї історії. Наш президент, національно орієнтована людина, нібито намагається це робити, але через його холуїв усе відбувається дуже незграбно, навіть заходи, спрямовані на відновлення історичної пам'яті, викликають якщо не сміх, то подив. Наприклад, тема Голодомору. Так, це величезна трагедія українського народу. Як людина переживає трагедію? Зазвичай скромно, мовчазно, згадування про неї — це болісний поштовх, щоб переосмислити, перегорнути якусь сторінку. Має бути глибина усвідомлення. А в нас це перетворилось ледь не на карнавал, на ярмарок. У час фінансової кризи хіба обов'язково ставити грандіозні пам'ятники? Хіба в Києві стало краще жити від того, що мер прагнув поставити найвищу у світі ялинку?
— Справді, навіть святі речі перетворюють на шоу.
— Так. Але пам'ять — це не шоу, пам'ять — це не гроші на вітер або ж на помпезний пам'ятник за вісімсот мільйонів гривень (він ніби підкреслює теперішнє вимирання нашого народу від раку, туберкульозу й СНІДу). Пам'ять — це коли передусім друкують правдиві книжки і виховують свідомість: люди мають пам'ятати наріжні речі завжди, а не згадувати про них раз на рік.
— Ви себе вважаєте письменником яких тем?
— Я дуже довго йшов до свого в літературі. Це був непростий шлях пошуків. Знайшов себе, вважаю, в комедіях, трагікомедіях, сатирі.
Щоправда, коли я ще був студентом (а закінчив я московський літературний інститут), мої п'єси йшли в Росії. Потім я повернувся до України, мої твори чотири роки не ставили, тут діяли за принципом: «У Москві стрижуть нігті, а в Києві рубають пальці». Врешті запропонували: «Напиши п'єсу на виробничу тему». Тоді це було модно: «Сталевари» і таке інше. Звісно, як драматургу мені хотілось, щоб п'єси йшли в театрах, я написав виробничий опус, в основі конфлікту якого була боротьба кращого з хорошим. П'єса вийшла погана, я взагалі перестав займатися драматургією на певний час. А в 1982 році написав комедію «Фіктивний шлюб», яка виявилась дивовижно успішною. Я зрозумів, що сатира — це моє. Якось знайшов у Брехта вислів: «Ніщо так не дратує і не принижує владу, як сміх над нею». Можна обурюватися, критикувати, дратуватись, перекреслювати — можновладці це кам'яно сприймають. Та коли їх піднімають на сміх, вони здіймаються ображеними півниками. Я зрозумів, що це мій шлях. Відтоді і почав писати комедії.
Щось схоже відбувалося з моєю прозою. Я писав і пишу серйозні речі, але не втримуюсь від сарказму. Книжка «Оповідання про єврейське щастя» взагалі написана в іронічному дусі. А тепер задумав нову сатиричну повість про Україну, про наше сьогодення, свербить висміяти наших достойників і відправити їх на пенсію, геть усіх.
У відкинутого нині Маркса є слушна фраза: «Людство, сміючись, розлучається зі своїм минулим». Тож нам треба висміяти все, що на це заслуговує, і рухатися далі. А доки будемо стогнати, плакати, нарікати, виправдовуватися, нічого путнього не вийде, ми ходитимемо по зачарованому колу.
— Ви, сміючись над минулим чи над сьогоденням, вкладаєте себе в свої персонажі? Чи абстрагуєтеся?
— Звісно, сміюсь і над собою, нормальна людина постійно змінюється, якщо — ні, то це хвороба. Якби не було цього поступу, ми б дотепер жили в печерах. Я з посмішкою згадую себе молодого, порівнюю з теперішнім, згадую давні ідеали, думаю про теперішні. Точніше, йдеться навіть не про ідеали. Є поняття «світогляд» і «світовідчуття». Це різні речі, світогляд у людини — це основоположні принципи, вони у сформованої особистості майже незмінні, а от світовідчуття повинно весь час змінюватися. Не дарма сказано в Біблії: «Не створи себе кумира», бо завтра він може виявитися лжекумиром. Щоправда, у декого і світогляд гумовий. Є навіть такий анекдот: «Якщо в нашому парламенті поставити на голосування десять Божих заповідей, то депутати внесуть до них 99 поправок (особливо до «Не убий» і «Не вкради»)». Десять Божих заповідей, фундамент світогляду, не можна корегувати спекулятивним світовідчуттям, воно має бути очисним, вести до Божого, а не навпаки.
Світ змінюється, і я з ним, доходжу інших висновків, сміюсь над недоліками і вірю у свою країну, в те, що в неї велике майбутнє. Тільки хочеться потрапити до нього за життя. Хоча мені здається, що в людей мого покоління доля Мойсея. Він вивів ізраїльський народ до землі обітованої, але сам туди не дійшов, помер і був похований на межі цієї землі. Я часто думав над тим, чому Бог не дозволив йому її переступити? Може, місія нашого покоління полягає в тому, щоб довести молодь до землі обітованої і залишитися на цьому рубежі, хай ми не побачимо її, але втішатимемося, що привели наш народ у землю обітовану. Для цього варто старатися.
— Дещо «бухгалтерські» запитання: Ваша улюблена п'єса-постановка? Ваш улюблений роман? Тобто які зі своїх творів Ви вважаєте найбільш вдалими?
— Я вередливий, особливо це стосується власної творчості. Оскільки я дуже критично ставлюся до того, що написав, це дає мені право мати своє критичне судження стосовно інших.
Коли я у своєму робочому кабінеті, розмірковую, що написати, я, бува, зупиняюсь поглядом на книжках (у мене велика бібліотека, майже три тисячі томів) і констатую: ось це імена! Запитую себе: що ж ти пишеш, коли все раніше за тебе написано?.. Перед тобою томи від Софокла до Чехова, від Шекспіра до Булгакова. Але така природа письменницька: доки літератор не сідає за стіл, він мусить весь час думати, що до нього були Лев Толстой, Сервантес, Шевченко, але коли сів за стіл, їх не повинно бути, він — сам, він — Бог і цар перед чистим аркушем.
Щодо вашого запитання. Я не можу сказати, яка з моїх п'єс найсильніше мені подобається, я можу сказати про п'єси, які мали найбільший успіх.
Уже згадана п'єса «Фіктивний шлюб» тільки в Україні тріумфувала в шістнадцятьох театрах (приміром, у Чернівецькому театрі пройшла понад сімсот разів, а в інших перекрила хіти на зразок «Циганки Ази»). Чому? Я був розкутий, відкинув усі перестороги і кон'юнктурні міркування — і писав.
У 2001–2002 роках мене, як то кажуть, прорвало: написав три п'єси, перша з них — «Нелегалка», її чимало театрів в Україні поставили, тепер перекладають для театрів за кордоном, вона про долю наших заробітчан. Я знову-таки дозволив собі не думати: поставлять, не поставлять. Коли вираховуєш, доброго не чекай. Забудь про все, окрім одного: я хочу це написати! Тому улюбленою п'єсою стає та, яку ще пишеш.
У мене є цикл п'єс, які я називаю апокрифічними. Перша — «Заповіт цнотливого бабія» — вже четвертий рік іде з великим успіхом в Національному театрі імені Лесі Українки. Друга п'єса з цього циклу — «Осінь у Вероні»: історія Ромео і Джульєтти (але перевернута, ніби вони дожили до наших часів) про те, що з ними сталося після одруження, йде в театрі Малахова на Подолі. До речі, ці та інші п'єси поставили в багатьох театрах України, а «Сповідь цнотливого бабія» репетирують у Москві, Варшаві і Софії. Пишу третю, останню, п'єсу з цього циклу — про Гуллівера. Мені здається, вона суто про Україну, про те, як Гуллівер повертається в країну ліліпутів. Незалежно від зросту наших політиків, вони всі в моїх очах ліліпути, які намагаються ходити на ходулях.
Щодо прози. Найсвіжіша видана книжка — «Розповіді про єврейське щастя». Я її довго писав, оповідання до оповідання, вийшла вже другим накладом. Для мене стало несподіванкою, що цю книгу почали перекладати за кордоном,— опублікована у Вірменії, Польщі, Болгарії. Очікую на публікацію у Швеції, Ізраїлі, Італії.
— Ви є людиною двох епох, маєте можливість порівнювати. Як Ви оцінюєте стан справ у наших театрах, передусім репертуарне наповнення?
— Стогін, що немає драматургії, не новий. В усі часи кричали, нема, мовляв, що ставити. Насправді є що втілювати. Нині проблема в іншому. Держава не розуміє ролі мистецтва. Не можна будувати ситу, але бездуховну країну. Театри жебракують, навіть академічні і національні. А що вже казати про обласні!
— Припинили навіть зарплати виплачувати.
— Це жахливо. Жодне міністерство культури кардинально не змінює ситуації. Ми мріємо про хорошого міністра, шукаємо його, та хороший міністр культури — це блеф, абсурд. Не може функціонувати сам по собі хороший міністр. Я особисто знаю теперішнього керівника культури Василя Вовкуна. Хороша людина, талановита, гідна, професіонал-режисер, але він нічого не може вдіяти. Тому що треба ламати систему. Ми й досі живемо з радянськими структурами, на яких змінено вивіски, а не суть, функції партапарату успішно виконує президентська вертикаль. Ви знаєте, чого бракує нашим можновладцям? Ніхто не хоче бути камікадзе, ніхто не хоче братися до реформ. Чому? Тому що цим вони викликають вогонь на себе. Будь-яка реформа — це ламання об коліно. Ніхто не бере на себе відповідальності — ні в економіці, ні в бізнесі, ні в політиці, ні в культурі. Усі намагаються покращити хороше або погане. От і живемо не при капіталізмі, а вигадали якийсь незрозумілий гібрид.
Що ми будуємо? Це запитання Кучма колись ставив. Десять років запитував, а робив своє. Прийшла нова влада, ми думали, що ефективно працюватиме. А вона насправді нічого не робить, хіба що покращує попередників і міняє фаворитів на бізнесових напрямах. І все. Реформ ніяких. А вони у сфері культури конче потрібні, в усьому світі мистецькі твори — це захищений продукт.
— Ваші враження від сучасного літературного потоку? Що пишуть, що читають?
— Роздуми над цим викликають відчуття великої проблеми. Я зовсім не ностальгую за радянськими часами, тоді руки викручували, не давали писати правду, всі письменники (за винятком таких, як Василь Стус) певною мірою пристосовувались, але був критерій — пристойний художній рівень, навіть якщо писали про партію, Леніна, Брежнєва. Графомани, звісно, були, але не стільки, як нині. Тепер достатньо знайти доброго друга або гроші, і можна видавати все, що захочеш. Мені іноді несуть таке, що я дивуюсь: як папір це витримує?
Як читачеві зорієнтуватись в тенетах «нової системи»? Більш спритні творці текстів влаштовують собі піари, іноді це відповідає добротному літературному змісту, але здебільшого розкручуються опуси для читання в метро: жіночі романи або детективи жалюгідного рівня. Звісно, Національна спілка письменників України дуже занепокоєна цим, але ми не можемо впливати на процеси розпорядженнями, тільки творчо. Підняли планку прийому в Спілку, не допускаємо в наші ряди графоманів і епігонів. Мені, до речі, не зрозуміло, чому всі так рвуться до НСПУ? Це вже не та Спілка, яка колись була при комуністах, коли давали квартири, машини, шалені гонорари, коли це була ніби перепустка до раю. Нині Спілка нічого не може дати, але членство в ній залишилось престижним. Хтось міркує так: мене друкують в розкішних палітурках, платять гонорари, але «для понту» потрібен ще письменницький квиток. Отут ми ставимо заслін, хоча все одно інколи нездари проникають.
Будь-яке рекламне шумовиння — тимчасове, у літературі залишається вічне, справжнє. За часів Чехова не він був першим драматургом, за часів Пушкіна Кукольник гримів, у радянський час взагалі все вершили літературні «генерали», яких, на щастя, нині ніхто і не згадує. Завжди було сміття. Та коли піна осідає і вода стає прозорою, можна побачити, що залишилось. Тому не треба читачам спішити з висновками, а літераторам всі сили кидати на рекламні акції.