«ТИХІ ВІЙНИ» ЗА МУРАМИ ДОМАШНІХ ТВЕРДИНЬ
Органи внутрішніх справ в Україні офіційно зареєстрували 120 тис. «домашніх агресорів». Проте, як вважають фахівці, насправді від сімейного насильства страждає понад два мільйони українців. Отже, про серйозність проблеми свідчить статистика. Саме тому з ініціативи громадських організацій за підтримки Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту та Міністерства внутрішніх справ розпочалася всеукраїнська акція «Стоп насильству», котра триватиме до кінця 2009 року як частина всесвітньої кампанії проти гендерного насильства, оголошеної Генеральним секретарем ООН. Хоча домашнє насильство — один з прихованих видів злочинної діяльності, вважає начальник відділу департаменту громадської безпеки МВС Валерій Брижик, масштаби його вражають. Судіть самі: на обліку в службі дільничних інспекторів міліції перебуває понад 82 тис. осіб, які вчинили насильство в сім’ї, а в поточному році поставлено на облік 40 тис. Оголошено 49 тис. офіційних попереджень та видано 1800 захисних приписів. До адміністративної відповідальності притягнуто понад 61 тис. осіб. Проте виникає багато тяганини. Відповідно до закону справи про адміністративні правопорушення такого роду розглядаються безпосередньо в суді, і тільки суддя має право ухвалювати рішення. На сьогодні розглянуто майже 55 тис. таких справ, за 46 тис. затверджено рішення про накладання штрафу, виправними роботами покарано понад двісті осіб. Як бачимо, і в судах ці матеріали розглядаються не належним чином: процес тривалий, а рішення — не завжди адекватні суспільній небезпеці. Отже, силами тільки органів внутрішніх справ подолати проблему неможливо. Тому міліція співпрацює і з урядовими, і з неурядовими організаціями. Влаштовуються навчання і тренінги для дільничних інспекторів. Основні зусилля спрямовуються на своєчасне виявлення конфліктних родин, здійснення профілактичних заходів, надання інформаційної і юридичної допомоги, зазначає Валерій Брижик. Вважається, що найчастіше причинами прояву насильства в українських сім’ях є матеріальне неблагополуччя. Але це не завжди так. Негативні явища мають місце і в сім’ях із середнім та великим достатком, причому їхня питома вага зростає. Історію, на жаль, досить типову, розповіла потерпіла Ірина М.: «Мій колишній чоловік займається бізнесом, тож подруги моєму фінансовому становищу, відверто кажучи, заздріли. Але сімейне життя не склалося. Постійні пиятики, скандали і знущання травмували і мене, і психіку дитини. Тому я вимушена була покинути цей «рай». Спочатку перебувала з дитиною в притулку. Хоча я вже чотири роки живу з мамою, колишній чоловік не заспокоївся. Доля дитини його не цікавить, проте є бажання задовольнити свої амбіції, відсудивши її в мене. Він відверто заявляє, що багатий, має впливових знайомих, які допоможуть йому вирішити за гроші будь-яке питання в будь-якому суді, а мене спровадити до психіатричної лікарні». Не кращою є доля Ольги Х. Уже понад рік вона не має можливості бачитися зі своїми дітьми. На її думку, значними проблемами є те, що в Україні немає незалежної психологічної експертизи, яка могла б з’ясувати психологічний стан дитини у разі вирішення суперечок у суді, а також недосконала робота виконавчої служби у випадках призначення часу побачення з дитиною. Увійшло «в моду», що хтось з батьків силоміць забирає дітей і намагається не дозволити іншому навіть бачитися з ними. Проте Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини, а відповідні документи є документами прямої дії. Потерпілі про це часто просто не знають. Не поодинокі також випадки, коли постраждала жінка змушена переховуватись від розлюченого чоловіка. А що робити, коли їй немає куди подітись? Повноцінних центрів медико-соціальної реабілітації в Україні всього чотири, а «точок», де таку допомогу можна отримати — 16. Це дуже мало, вважає кандидат медичних наук Юрій Онишко. На його переконання, не сприяє поліпшенню ситуації закон про запобігання насильству в сім’ї, яким передбачено, що фінансування спеціалізованих установ для жертв насильства має відбуватися з місцевих бюджетів, а потреби в таких закладах визначаються в регіоні. Тобто: немає звернень — немає й проблеми. Але люди просто не знають, куди звернутися по допомогу. Тож довести чиновникові необхідність створення такого центру важко, а профінансувати його ще складніше. Друга проблема — необізнаність лікарів. Їм немає часу навіть вислухати потерпілого. І тому ми,— зазначив Юрій Онишко,— почали готувати програму підготовки лікарів, для того, щоб будь-який фахівець міг рекомендувати жертві насильства спеціалізований заклад, де їй нададуть притулок і допомогу. Заввідділу із запобігання насильству в сім’ї та протидії торгівлі людьми Міністерства сім’ї, молоді і спорту Олександр Савенок констатував, що суспільство ще не готове сприймати це зло адекватно. Будь-яке насильство, сімейне зокрема, є прямим порушенням прав людини, а не тільки особистою «сімейною справою», як зазвичай вважають. Започаткувавши кампанію «Стоп насильству», необхідно вести боротьбу не тільки з сімейним насильством, але й з проявами його в будь-якій сфері життя, — зазначив він. Проте, на думку автора цього матеріалу, самі лише адміністративні методи не вирішать питання кардинально. Здолати зло можуть любов і милосердя. А це вже справа особистого виховання. Та коли на нас і наших дітей щоденно з теле- і кіноекранів чиниться шалений пресинг, коли юне покоління виховується на прикладі героїв, для яких насильство є нормою,— перспектива скорого подолання проблеми викликає сумнів. Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ також у паперовій версії читайте:
|