ЕНЦИКЛОПЕДИСТ З МАЯЧКИ
Історик, правознавець, археограф, архівіст, етнограф, белетрист Орест Левицький народився 25 грудня 1848 року в містечку Маячка. Походив з духовного стану, був сином диякона. Думка стати священиком Ореста захопила з дитячих літ. Батьки теж бачили в ньому майбутнього архієрея. Їм здавалося, що особливий перст Божий для цього береже і скеровує життя сина — не раз він тонув у річці, якось його привалило в повітці, але, на щастя, все обходилось.
160 РОКІВ ТОМУ
НАРОДИВСЯ
ОРЕСТ ЛЕВИЦЬКИЙ Закінчивши богословські класи в Полтавській семінарії, Орест, найкращий учень, був призначений до духовної академії, але... став студентом Київського університету. Посприяв цьому сам ректор семінарії, який, дізнавшись, що Орест хоче заробити трохи грошей, порадив йому поїхати до Веприка і попрацювати там репетитором дітей місцевого священика. У тому Веприку зустрівся з університетським приват-доцентом Неметті. «Я не знаю, як би склалася моя подальша доля, аби, не приведи Господи, трапилось так, що тоді, якимось чином, не поїхав у Веприк. Страшно про це навіть подумати». Так пізніше писав Орест. Можливо, ще й тому, що у Веприку зустрівся він із своєю любов'ю — майбутньою дружиною. Ось що писала Софія своїм батькам буквально за кілька місяців після одруження: «Мов цілий вік уже вмісті, і немислимо становиться, як би осталась я тепер одна, хоть на один тільки день без Орестика, здається, була б як сама без себе».
Захоплено вивчав джерела історії України. Уже перша наукова праця студента Левицького відзначалась глибиною дослідження. Це були «Очерки внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века». Взявши за основу архівні документи, опрацювавши їх, він зумів донести до сучасників живу мову предків. Ті «Очерки...» — неповторна картина життя тогочасної Полтавщини. Левицький був одним з перших учнів В. Антоновича в університеті, здружився з ним, найближче підійшов до його наукових та архівних зацікавлень. Та через негативну налаштованість реакційних університетських професорів проти Антоновича Орест не був залишений професорським стипендіатом. Щоб відслужити отриману казенну стипендію, змушений був обійняти посаду діловода «Тимчасової комісії для видання древніх актів при генерал-губернаторі» і вчителя латини у гімназії. Археографічну діяльність у згаданій комісії почав з видання важливого історичного джерела XVII ст. — «Літопису Самовидця» з ґрунтовним його аналізом. А ще він плідно працював у Київській археографічній комісії, в Російському імператорському географічному товаристві, в історичному товаристві Нестора-Літописця, в юридичному, правничому, науковому товариствах.
У 1870 році Ореста Левицького призначили секретарем комітету із спорудження в Києві пам'ятника Богдану Хмельницькому. Глибоке вивчення історії України, активна пропаганда українства викликала цікавість царської охранки. Коли в 1885 році через Київ мав проїздити цар Олександр III, Орестові наказали на час імператорського візиту виїхати з міста. До речі, нагляд поліції був скасований лише 1893 року. Левицький змушений був припинити активну громадську діяльність. А в науці не відступав ні на крок — «Киевская старина» рясніла його публікаціями. Він їздив на Волинь, ознайомлювався з місцевими старожитностями, збирав документальні матеріали з історії краю. З-під його пера з'явилися «Нариси старовинного побуту Волині й України».
Згодом Орест Іванович сконцентрував всі зусилля на науковій діяльності. Після закриття «Киевской старины» разом з Михайлом Грушевським брав активну участь у створенні й виданні часопису «Україна». У 1911 році його обрали дійсним членом наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, праці ученого почали з'являтись у «Правнику», «Літературно-науковому віснику».
Коли за законом, підписаним гетьманом Павлом Скоропадським, 14 листопада 1918 року була створена Українська академія наук, першим її президентом став Володимир Вернадський. Орест Левицький, один з найактивніших її організаторів, очолив кафедру звичаєвого права, був головою правничого товариства. Спільним зібранням АН його обрали заступником президента, а 27 березня 1922 року — головою-президентом Академії наук. Але, на жаль, життєвий годинник Ореста Івановича відраховував останні його місяці...
Наприкінці життя Орест Левицький записався до української парафії Софійського собору. 21 вересня 1921 року він був на престольному святі у Святій Софії. До нього поставилися шанобливо, посадовили на почесне місце. Орест Іванович був з цього дуже задоволений, а головне— з церковної відправи українською мовою і того настрою, який він бачив і в церкві, і навколо себе. «Співав він дуже гарно, як соловейко»,— казали парафіяни, що слухали його ще в Маячці, у Михайлівській церкві.
Гадаємо, що фрагменти з листів Ореста Івановича до своїх синів доповнять розповідь про людську і духовну постать Левицького. «Мої дорогі синочки, Воля і Льова! Уже ж тепер минуло Боже літечко, не можна в садочку часто гуляти, то треба за діло братися». І пізніше — до тестя: «Діти обіцяли мені частіше писать, в крайньому разі на перших порах. Нагадуйте їм про це. Хай акуратно ходять до церкви. Окрім виконання християнського обов'язку, їм це необхідно для практичного ознайомлення з богослужінням...».