НЕВИЧЕРПНИЙ ГОГОЛЬ
ЮНЕСКО оголосило 2009-ий роком Гоголя — виповнюється 200 літ від дня народження геніального письменника.
Гоголь — дослідник душі, гуманіст, для якого людина, її думи, радощі й страждання завжди лишались понад усе.
Ми сприймаємо твори Гоголя поза часовими вимірами, вони вічно сущі, вічно сучасні.
Гоголь — цікавий за духом і за мисленням. Перечитуючи Гоголя, заглиблюючись в розвідки дослідників, біографів письменника, уява відтворює чимало сторін життя знаменитого земляка.
Дозволю собі передати, що мене особисто найбільше вразило в його житті й творчості.
І. Насамперед працездатність, спостережливість.
Гоголь прожив неповних 43 роки, а проявив себе як прозаїк, драматург; багатою є його епістолярна спадщина. Пам’ятатимемо, що «будь-яке життя, добре прожите, є довгим життям» (Леонардо да Вінчі).
У листі до сестер Вієльгорських Гоголь писав: «Избегаю встреч даже с знакомыми людьми от страху, чтобы как-нибудь не оторваться от работы своей. Выхожу из дому только для прогулки и возвращаюсь сызнова работать». (20 жовтня, 1849).
Гоголю було 22 роки, коли побачила світ його книжка під назвою «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». «Сорочинський ярмарок» — перша повість у ній.
Крім літературних інтересів, Гоголя цікавила архітектура, історія, лінгвістика. Він вивчає ботаніку, грецьку мову, щоб в оригіналі читати книги з історії церкви, зустрічається із знавцями московської старовини, з художниками, композитором (опера «Аскольдова могила») Верстовським. Гоголь цікавиться статистикою, географією; купує карти середньої частини Росії та Сибіру для поповнення знань.
Коло знайомств Гоголя широке. Це — літератори, художники, композитори, артисти, священики, губернатори, купці, опальні дворяни, збирачі старовини, городничі містечок, старці Оптиної пустині, люди військові, торгові, видавці, вчені...
ІІ. Перш ніж стати відомим письменником, Гоголь чимало бідував, часто жив у борг, був серед тих, хто зазнавав принижень, хто змушений був оббивати пороги канцелярій, на собі звідав долю маленької людини.
Цікаві нотатки Гоголя, у яких йдеться про господарські турботи, про уклад його життя холостяка. Ось один запис: «Наменять денег для бедных».
Побут: нічого зайвого, ніяких дорогих речей, дрібниць. В опису гоголівського майна, яке залишилось після нього, не було нічого, що коштувало б дорожче від 15 рублів. Усе, крім годинника, шуби і шинелі, оцінюється в копійки.
Не маючи власного житла, він звик обходитися лише необхідним. Відмовився на користь матері від своєї частини маєтку, посилав гроші сестрам, роздавав селянам у Василівці, допомагав тим, у кого загинула худоба або похилилася хата, хто від хвороб або неврожаю впадав у злидні. При ньому постійно була одна «рухома нерухомість» — його портфель з рукописами, це і було його майно, його багатство. До нього додавався один подорожній чемодан.
ІІІ. 1818 рік. Малий Гоголь і його брат Іван — учні повітового училища в Полтаві. Інтерес до історії з дитячих років був прищеплений Гоголю не лише у Василівці, Диканьці, Сорочинцах, а і в Полтаві, де все нагадувало про минуле (часи козацтва, Полтавську битву 1708 року; І. Котляревського та інших видатних людей).
Брати провчилися в училищі лише рік. Іван тяжко захворів і помер. Батько забрав Миколу додому, а в 1820 році відправив його в Полтаву до приватного вчителя для підготовки сина до вступу в Ніжинську гімназію.
У Ніжині юний Гоголь прожив сім років. Як храм науки сприймався тамтешній ліцей (гімназія вищих наук князя Безбородька), який протистояв укладу життя в глухій провінції. Тут читали і перекладали Шиллера і Гете, писали вірші, переписували по ночах «Євгенія Онєгіна», зачитувались «Московским телеграфом». У гімназії була велика бібліотека. Через відлюдкуватість Гоголя в перші роки життя в Ніжині дали йому прізвисько «таємничий». Він не вирізнявся успіхами в науках, не було помітно його і в іграх, різного роду забавах, які влаштовувались поза гімназією, його літературні вправи теж не викликали захвату. Гоголь любив усамітнюватись у гімназійному саду. Не відкривав нікому своїх планів. А потай мріяв про літературну діяльність. Його усамітнення закінчилося, коли в гімназії відкрився театр. Гоголь розписував ролі для виконавців, малював декорації, споруджував підмостки, робив бутафорські речі, навіть шив костюми і, звісно, виконував ролі.
У роки навчання Гоголя «заварилась» справа про «вільнодумство», зокрема професора Білоусова. Багато хто з гімназистів злякався, зрадив учителя. Гоголь свідчив на його захист. Цей вчинок, природний для чесної людини, був тим важливішим, що тоді від нього могла залежати доля випускників ліцею.
До кінця життя Гоголь підтримував дружні зв’язки з гімназійними друзями.
ІV. Навчаючись у Ніжинському ліцеї, Гоголь мріє про Петербург, сподівається попасти в це місто. Він плекає надію, що там вибудується його доля. Вирушаючи після навчання до столиці, їхав «служити вітчизні», «робити благо». Йому було тоді 19 років.
За легендою, візит Гоголя до Пушкіна відбувся в перші місяці 1829 року. Пушкін був його кумиром, його вірші він знав напам’ять.
Уривок з повісті «Страшний кабан» Гоголя був надрукований в «Литературной газете» Антона Дельвіга (видавець, поет) поряд з віршем Пушкіна. Це була їхня заочна зустріч. Очна відбулася чотири місяці по тому в будинку Петра Плетньова (поета, критика, професора, ректора Петербурзького університету).
Журнальна діяльність Гоголя в «Современнике» не вдалась. Перша ж його стаття — «О движении журнальной литературы в 1834 и 1835 годах» — принесли йому і журналу немало прикрощів.
Петербург був містом не лише невдач Гоголя, його поразок (на службі, на ниві вченого, коли був викладачем в університеті; він не став актором, хоч пробував потрапити на сцену), а й місцем, де невідомий студент Гоголь-Яновський став спочатку Пасічником, який змусив сміятись Росію, а потім Гоголем. На Малій Морській вулиці, в будинку 97, були написані найкращі твори Гоголя, а саме «Записки божевільного», «Невський проспект», «Миргород», «Ревізор», «Ніс», «Коляска», були розпочаті «Мертві душі».
Літо 1831 року вони жили майже поруч — Гоголь в Павловську, Пушкін — у Царському Селі. Це літо було тривожним: у Петербург прийшла холера, запровадили карантин. Гоголь кілька разів бував у Пушкіна в Царському, але зустрічі були нетривалими. (Поет проводив час з молодою дружиною, адже в лютому 1831 року відбулось весілля, і йому, звісно ж, було не до малознайомого провінціала Гоголя). І все ж, коли зняли карантин і Гоголь вирушив до Петербурга, Пушкін передав з ним для Плетньова «посилочку» — «Повісті Бєлкіна». Гоголь почав друкувати «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (першу їхню частину). Це був час визнання і слави. Газети і журнали відгукнулись на «Вечори». Сам Пушкін в «Приложении к «Русскому инвалиду» похвалив їх. «Истинно весёлая книга»,— сказав він про них. Гоголь прожив у Петербурзі сім років. Коли він залишав Петербург, Пушкін мешкав на Гагарінській набережній в будинку Кадашева. Квартира Пушкіна складалася з двадцяти кімнат, з виїздом, поет мав красуню-дружину. У Гоголя було дві кімнати, його дружиною була Муза — їй він віддав усе: любов, здоров’я, години натхнення, але й вона не обділила його своєю увагою. Між іншим, Муза і Пушкін стояли в Гоголя поруч, важко було відділити Музу від Пушкіна, а Пушкіна від Музи.
16(28) березня 1837 р. Гоголь пише з Рима Петру Плетньову, у зв’язку із смертю Пушкіна: «Ничего я не предпринимал без его (Пушкина) совета. Ни одна строка не писалась без того, чтобы я не воображал его пред собою».
V. Коли Гоголь приїхав до Москви, «Вибрані місця з листування з друзями» були вже прочитані і засуджені і в Москві, і в Петербурзі. Одні говорили, що Гоголь оббрехав Росію (тим, що висловив про її життя багато сумних істин), інші образились за ганьбу західної цивілізації, за вихваляння церкви, монарха. Це вразило його серце. Адже — за всіх перебільшень — книжка його закликала до миру, до об’єднання («как русские в 1812 году») не проти зовнішнього ворога, а проти ворога внутрішнього — хабарів, нечесного життя, користолюбства, лінощів. Кожен на своєму місці має робити свою справу чесно. У цьому письменник бачив порятунок Росії.
На жаль, його оточували не тільки доброзичливці. Не забуваймо й того, що розпочав письменник свій творчий шлях і закінчувати його мусив за панування Миколи І — царя, який послав на шибеницю декабристів, засудив до страти петрашевців і «помилував» їх каторгою вже на ешафоті, відправив у заслання Тараса Шевченка «с запрещением писать и рисовать», зацькував Пушкіна й Лермонтова, примусив рятуватися втечею за кордон Герцена...
VІ. Тарас Шевченко високо цінував Гоголя, присвятив йому вірш, який так і називається — «Гоголю». Ти смієшся, а я плачу,
Великий, мій друже. Вірш цей, написаний 1844 року, на жаль, так і не дійшов до свого адресата, оскільки був опублікований лише 1859 року в Лейпцигу в збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», у якому були вміщені заборонені царською цензурою твори обох поетів. І хоча за життя Шевченко і Гоголь так і не зустрілись, зустріч їхня все ж відбулася на інших шляхах, на шляхах вічності.
«О, Гоголь, наш безсмертний Гоголь!» — зазначав Шевченко в «Щоденнику».
Із заслання, в березні 1850-го, Кобзар писав до Варвари Рєпніної: «Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям. Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! И самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним, как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем».
Як свідчить письменник Григорій Данилевський, восени 1851 року в розмові про Шевченка він почув від Гоголя: «...Его личная судьба достойна всякого сожаления... Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы».
VІІ. Гоголь мандрує Європою не бездіяльно, не від надлишку грошей (їх у нього немає), а щоб, як він говорив, понабиратися європейських знань. Вони потрібні йому для порівняння. Зіставивши їх з російськими фактами, він, як йому здається, краще зрозуміє Росію...
Гоголь мандрує Європою, шукаючи заспокоєння своїм нервам, розвіяння самотності. Він приглядається до європейського життя, порівнює його з устроєм російським. Пише повість «Рим» і не закінчує її — це, власне, портрет двох цивілізацій. Рим і Париж — виступають у повісті як символи цих двох світів, і улюбленому своєму місту — Риму Гоголь віддає перевагу. Рим став для нього книгою історії.
Життя в Римі — це роки праці над «Мертвими душами». Тут усе склалось, і ідея була обдумана — ідея гігантського триптихта про Росію, у якому Гоголь вирішив показати і російських грішників, і російських праведників.
Роки в Римі не минули дарма. Він зміцнів фізично, у його душі оселився спокій; робота, що задовольняла дух, привела всі сили в рівновагу. Це був Гоголь найкращої пори свого життя. Гоголь, який ще не пізнав бур майбутніх криз. Гоголь розквітлий, опівденний, сповнений бажання їхати до Єрусалима.
Гоголю потрібна була «очна ставка» з Христом. Ось чому він поїхав до Єрусалима. Саме там, як він вважав, може повірити в себе. Микола Васильович говів і причащався біля гробу Господнього. Що він відчував в той час, залишилося таємницею. Як щирий християнин, Гоголь саме в Єрусалимі хотів попросити для себе право писати. А саме: вказати російському суспільству шлях до морального оновлення.
VIII. Фатальність щодо втрат була однією з рис родини Гоголів. Для Миколи Васильовича смерть брата Івана (12 дітей народила мати Гоголя, які рано повмирали), смерть батька, смерть Пушкіна були ударами, від яких він не оговтався. Вони поклали початок тим недобрим передчуттям, яких Гоголь не зміг позбутися все життя. Чергова смерть близької або навіть знайомої людини неначе нагадувала йому про наближення його власної смерті.
Настав січень 1852-го. Гоголь ще був бадьорим, виїздив з візитами, правив коректуру зібрання творів. «Мертві душі» були готові і переписані. Залишалося віддати їх до цензури, а потім і до друку. Раптом настрій Гоголя змінився. Почуття творчого невдоволення не покидає його. Другий том здається йому недосконалим, і він його спалює. При цілком здоровому глузді і ясній пам’яті працю, котрій віддав близько десяти років життя, Гоголь вкинув у вогонь, але не всі папери, а лише ті, які він прирік на знищення.
Спаливши рукопис, Гоголь заплакав. Він обійняв Семена, хлопця, який йому служив. Він уже не їв, не пив нічого, крім води, розбавленої червоним вином, лежав на постелі обличчям до стіни і чекав смерті. Об одинадцятій годині вечора 20 лютого 1852 року він підвів голову з подушки і чітко вимовив: «Лестницу, скорее лестницу!». О восьмій ранку 21 лютого він закінчив земний шлях. При Гоголі була теща Михайла Погодіна — єдиний свідок його смерті. Вона розповідала: «По-видимому, он не страдал ночью, был тихий, только к утру дыхание сделалось редким, и он как бы уснул».
Висловлено багато різних припущень стосовно смерті Гоголя. Щирі прихильники письменника вважають, що помер він не від хвороби, а від глибокого душевної туги. Бо взяв на себе нездійсненне завдання — знайти світлу сторону російської кріпосної дійсності, створити високі позитивні типи. Задуманого не звершив. Він розумів це і не зміг змиритися.
В офіційному документі про смерть колезького асесора Гоголя зазначено, що він помер «от простуды». Інші вважали, що це тиф. Губились в здогадах і медики, які лікували Гоголя, й ті, що намагались його лікувати.
Душа Гоголя втомилась — втомилась боротися із собою, зі слабкістю тілесних сил, які не дали йому змоги закінчити титанічну роботу. Поки дух був сильним, тіло йому корилося, а коли дух похитнувся — і тіло занепало. Сумнів Гоголя в недосконалості ним створеного вирішив усе. І ніякої іншої хвороби, певне, не було.
ІХ. День і ніч чергували люди біля труни Гоголя в церкві Московського університету. Його, як почесного члена університету (1834 року Гоголя обрали дійсним членом «Товариства любителів російської словесності»), вирішили перенести сюди. На голові його був лавровий вінок, у руках — імортелі.
Скульптор Микола Рамазанов зняв посмертну маску. Обличчя Гоголя було умиротвореним, спокійним.
Нове і старе, «пушкінське», покоління літератури відгукнулось на смерть Гоголя. Не було освіченої людини в державі, кого не вразила б ця звістка. Ховала письменника вся передова Росія.
Віко на труні Гоголя закрив Михайло Щепкін (перший виконавець ролі городничого в «Ревізорі» в Москві 1839 року). Труну Гоголя несли на руках від університетської церкви на Моховій до Данилова монастиря — понад вісім верст. Слідом рухався потік людей.
Похорон відбувся в полудень 24 лютого в огорожі монастиря. Над могилою поставили дерев’яний хрест, пізніше його змінили на мідний. На мармуровій плиті написали: «Здесь погребено тело Николая Васильевича Гоголя». 31 травня 1931 року прах Гоголя був перенесений на кладовище Новодівичого монастиря.
У 1909 році в Москві, на Суворовському бульварі, був відкритий пам’ятник Гоголю. Його поставили з нагоди століття від дня народження Миколи Васильовича (скульптор Микола Андреєв).
І сьогодні цей пам’ятник стоїть на подвір’ї будинку на Нікітському (Суворовському) бульварі і зустрічає кожного, хто проходить у ворота, які ведуть до ґанку, по східцях якого не раз підіймався творець «Мертвых душ».
Численні дослідження про життя і творчість Гоголя, перевидання його творів, втілення його образів на сцені і на екрані, в музиці та живопису, підтверджують незгасний інтерес до письменника в усьому світі. Твори Гоголя перекладено майже всіма європейськими та іншими мовами.
Цікавий погляд на Гоголя і «гоголіану» висловив Олесь Гончар: «Як би ви добре не знали Гоголя, він стане вам ще ближчим при відвідуванні його рідних заповідних місць. Відчутнішим стане, зрозумілішим».
І справді, краще раз побачити... І читати, читати Гоголя...