ЗАКОНОДАВЧА ШПАРИНКА
ДЛЯ ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ПРИЗОВНИКІВ
Молодшому сержантові Володимирові Яворському (прізвище з відомих причин змінене) — дев'ятнадцять років, у нього, як мовиться, все життя попереду. Та хлопець у відчаї: торік у нього виявили ВІЛ-інфекцію. Випадково.
— За кілька місяців до призову в армію познайомився з досить симпатичною дівчиною,— розповідає хлопець.— Під час чергової зустрічі вона запросила мене в гості...
Нині він проклинає той день, коли спокусився на вроду білявки і дав волю своїм почуттям: юнак упевнений, що саме тоді, під час «романтичної» зустрічі, він підхопив хворобу. Адже, за його словами, у нього, окрім Наталі, ні з ким в житті не було сексуальних контактів...
Україна, як відомо, є лідером у Європі за кількістю ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД: за інформацією Міністерства охорони здоров'я, на обліку перебуває понад 100 тисяч осіб. На жаль, не обійшло це лихо і Збройні сили України.
— Перший ВІЛ-інфікований військовослужбовець на території України був виявлений ще в 1987 році,— каже головний державний санітарний лікар Міністерства оборони, полковник запасу Валерій Баркевич.— Це був солдат однієї з частин колишнього Київського військового округу. Відтоді кількість вояків, уражених цією страшною недугою, почала невпинно зростати. Як, до речі, і її поширеність серед цивільного населення. Наприклад, протягом 1987–1995 років ми виявили 55 ВІЛ-інфікованих осіб. А у 1996-му стільки ж, скільки за весь попередній період. Пік поширення інфекції припав на 1997-й: тоді цю хворобу діагностували аж у 86 військовиків. Загалом упродовж 1987–2008 років ВІЛ-інфекцію виявили у 444 військовослужбовців.
— Хто найбільше потерпає від неї — солдати-строковики чи, скажімо, офіцери? — цікавлюся у Валерія Анатолійовича.
— І ті, й інші,— відповідає він.—Утім, в усіх 444 випадках захворюваність не пов'язана з проходженням військової служби. Офіцери, військовослужбовці-контрактники постраждали, як вони самі зізнаються, внаслідок так званих «лівих» інтимних контактів, тобто цією хворобою їх «нагородили» випадкові сексуальні партнерки. А щодо солдатів строкової служби, то вони прийшли до війська вже ВІЛ-інфікованими. Як Володимир.
Чому? Як таке могло статись? Куди дивились лікарі призовних комісій?
Ці запитання виникають, коли дізнаєшся про випадки потрапляння до війська хворих на ВІЛ-інфекцію хлопців. Звісно, що я не міг їх не поставити Валерію Баркевичу.
— Члени призовних комісій, зокрема й лікарі, ніяким чином не причетні до цього,— каже Валерій Анатолійович,— тому що відповідних тестів в армії не застосовують. На початку 90-х років минулого століття, правда, юнаки їх проходили, але згодом парламент скасував тестування.
При цьому народні обранці не взяли до уваги специфіки військової служби. Наприклад, тієї обставини, що в одному приміщенні живуть десятки молодих людей і що ці молоді люди, трапляється, користуються лезами товаришів. І якщо один з них є хворим, то його товариш по службі, позичивши лезо для гоління і ненароком порізавшись, теж може захворіти. Є й інші шляхи передавання ВІЛ-інфекції, пов'язані саме з особливостями військової служби. Проте парламентарі не звернули на них уваги. Може, тому що більшість з них знає про ці особливості лише з преси і кінофільмів?..
Хай там як, а призовники не проходять тестування.
Цифри, які відображають захворюваність військовослужбовців на ВІЛ-інфекцію, не є астрономічними, особливо на тлі загальної картини. Але... Доки до армійських лав потраплятимуть ВІЛ-інфіковані юнаки, доти ймовірність зараження загрожуватиме військовослужбовцям.
Як убезпечитись від поширення ВІЛ-інфекції у військових формуваннях країни? З цим запитанням я звернувся до фахівців-медиків, які намагаються розв'язати проблеми, пов'язані із захворюваністю на ВІЛ/СНІД у ЗС і які зі зрозумілих причин не захотіли, аби їхні прізвища з'явилися на шпальтах газети.
— Усіх громадян, яких призивають на строкову військову службу, котрі вступають до вищих навчальних закладів Міністерства оборони, треба піддавати відповідному тестуванню,— кажуть вони.— Якщо поправкам до чинного законодавства, ухваленими в 1990-х роках депутатами, це заборонено, то їх потрібно скасувати. Тим, хто вважає, що обов'язкове тестування є порушенням прав людини, скажу так: а ризик 18–20-річних юнаків стати жертвою ВІЛ-інфекції не є порушенням їхніх прав на безпечну життєдіяльність? У разі ВІЛ-інфікування хлопця під час служби його батьки звинувачуватимуть насамперед армію, а не депутатів, мовляв, це вона, клята, скалічила дитині життя. До речі, для всіх військовослужбовців, що проходили і проходять службу в миротворчих контингентах за межами України, таке тестування є обов'язковим. Чому ж у нас такий двоякий підхід до проблеми, про яку йдеться? Виходить, що ми більше дбаємо про здоров'я іноземних громадян, серед яких перебувають наші військовики, аніж про безпеку співвітчизників. Загроза «підхопити» у війську ВІЛ-інфекцію не зникне доти, доки не буде запроваджене обов'язкове тестування.
У Міністерстві оборони України не можуть впливати на ситуацію, змінити її під силу лише законодавцям, які, схоже, нею не переймаються. Але, зважаючи на актуальність проблеми, відомство самотужки вживає заходів для запобігання ВІЛ-інфікуванню військових. Адже, перебуваючи у війську, юнаки можуть захворіти, оскільки в багатьох з них платонічні стосунки з дівчатами інколи дуже скоро переходять у більш тісні...
Тому вже тривалий час працює комісія МО України, на яку покладено завдання з профілактики та боротьби з поширенням в армії ВІЛ-інфекції та СНІД. Очолює її один із заступників керівника оборонного відомства. Свого часу міністр оборони України затвердив комплексний план заходів, спрямованих проти поширення у ВІЛ/СНІД Збройних силах, яким, зокрема, передбачено проведення у військкоматах, на призовних пунктах інформаційних кампаній для допризовної молоді, пропаганду добровільного консультування і тестування на наявність ВІЛ/СНІД, інформування командирів частин про перебіг епідемії в Україні, формування в них пильності в усьому, що стосується цього захворювання. Планом також передбачено залучення державних, громадських і навіть релігійних організацій, що працюють у сфері профілактики ВІЛ/СНІД, до просвітницької роботи у військах та установах МО, забезпечення військовослужбовців засобами профілактики.
Давно відомо: будь-яку хворобу легше відвернути, ніж її позбутись. СНІД — не виняток. Нині ще в жодній країні світу не винайдено ліків, застосування яких дало б людині змогу одужати. До того ж, лікування є надто дорогим і дозволити його собі можуть лише заможні громадяни. Тому всі зусилля в армії спрямовуються саме на профілактику.
Наприклад, «Міжнародний альянс боротьби з ВІЛ/СНІД в Україні» фінансував і надав технічну підтримку в проведенні досліджень щодо поширення цієї хвороби в ЗС, його фахівці провели у військових частинах семінари, учасниками яких були воїни-строковики, які отримали з їхніх рук пам'ятки щодо запобігання цьому захворюванню.
Департамент оборони США з проблем ВІЛ/СНІД профінансував кілька заходів згідно із згаданим комплексним планом. Зокрема, його представники передали департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України шість комп'ютерів, комплект мультимедійного і чотири комплекти лабораторного обладнання, за допомогою якого наші фахівці діагностуватимуть ВІЛ-інфекцію та інші вірусні захворювання, понад 30 тисяч одноразових систем для вакуумного набору крові, сотні копій фільму «Захисти себе», автори якого зрозумілою мовою пояснюють глядачеві, як не стати жертвою ВІЛ/СНІД. Американці профінансували також ремонт п'ятьох кабінетів для добровільного консультування і тестування на наявність ВІЛ-інфекції, які створено на базі військових госпіталів у Києві, Одесі, Львові, Севастополі та Харкові, а також провели семінари з профілактики ВІЛ-інфекції для 150 офіцерів медичної служби Збройних сил України та викладачів військового ліцею. Загалом фінансова допомога, отримана українським військом для запобігання захворюваності на ВІЛ-інфекцію становить 350 тисяч американських доларів.
Департамент охорони здоров'я МО України співпрацює також і за Програмою розвитку ООН та з Фондом народонаселення ООН, представники яких проводять заняття з офіцерами частин і підрозділів. Добродійний фонд Олени Франчук «Анти-СНІД» подарував військовим колективам понад 200 тисяч примірників плакатів, буклетів, іншої друкованої продукції, покликаних змусити військовослужбовців замислитись над своїм способом життя, зупинити від легковажних кроків. Чимало частин отримали фільм «Зупинимо СНІД, поки він не зупинив нас», знятий працівниками цього фонду. Словом, Міністерство оборони вживає необхідних заходів для запобігання захворюваності на ВІЛ/СНІД серед військовослужбовців.
— А як складається подальша доля тих офіцерів та солдатів строкової служби, у яких діагностували ВІЛ-інфекцію? — запитав я Валерія Баркевича.
— Офіцери, якщо загальний стан їхнього здоров'я є задовільним, залишаються на службі,— розповів Валерій Анатолійович.— Вони перебувають під наглядом лікарів і, за необхідності, час від часу проходять лікування в цивільних медичних закладах, тобто користуються тими ж правами, що й цивільне населення. Жодних винятків, обмежень для них немає. При цьому інформація про їхнє захворювання, згідно з чинним законодавством, розголошенню не підлягає. Ну, а щодо солдатів строкової служби, то вони відразу звільняються з армії, але теж перебувають на обліку за місцем проживання, де й отримують належне лікування.