ДІМ, ДЕ ВОСКРЕШАЮТЬ СЕРЦЯ
Минулої осені я місяць провів у палаті 212 Вільнюського кардіохірургічного центру «Кардіоліта». Моє щоденне оточення — вдумливі лікарі, дбайливі сестри, дружина, яка супроводжувала мене, крапельниці, підвішені, немов ялинкові прикраси, і підбадьорлива усмішка професора Гедрюса Уждавініса.
А навпроти намуленого ліжка майже на всю стіну вікно, за яким мінливі, від жовтого до густочервоного, осінні кольори дерев, із яких нечутно опадає листок за листком. Поруч із скрайньою берізкою щоранку злітає на гойдалці дівча у світлій курточці. Вгору, вниз і знову вгору. Вгору — разом з моєю надією на одужання.
...Сазан стукав у вікно За примирливим словом «провів» я заретушував свій справжній палатний стан у «Кардіоліті». Насправді моє видужання було важким, сутужним й перемінливим, як це буває після операції на серці. Особливо в мій далеко запенсійний вік і за болючих зашпор у серцевих судинах від щоденних «сюрпризів» нашого життя.
Мовою медицини ця операція має назву, від якої щулишся: шунтування коронарних артерій. Та коли коронарографічне зондування серця показало, що полегшений варіант допомоги наболеному серцю, а саме «стентування», я давно проминув, то без вагань поїхав до агенції брати квиток на авіарейс Київ — Вільнюс.
Чому обрав цей маршрут? Медичний авторитет настійливо порадив: «Твоє серце кваліфіковано прошунтують і в Україні, а от гарантовано виходять, поставлять на ноги в литовському «Кардіоліті».
Захопив із собою в дорогу, в клініку книжечку близького мені по духу російського філософа Лева Шестова «Апофеоз безґрунтовності», з якої запам’ятав слова: «Але якщо є Бог, якщо всі люди — діти Бога, то, значить, можна нічого не боятися». Тому сама операція, надійно затуманена наркозом, видалася мені миттєвим пострілом із гармати, з якої барон Мюнхгаузен полетів на Місяць.
Однак примісячення виявилося вкрай важким. Після повернення з наркозної невагомості мені розповіли, що «операційна миттєвість» розтяглася на кілька годин, затим тиждень штучного дихання, а взагалі дванадцять діб «реанімаційної голгофи», де життя трималося на срібній ниточці до Бога і під щохвилинним наглядом богині реанімації Сігуте Богушаускене та її невсипущих помічниць-медсестер. Якраз на тринадцятий день почався місячний відлік часу в палаті, де мене охопила ніколи незнана, прямо-таки на молекулярному рівні, слабкість.
З операційної на реанімаційний берег доплив у коловороті наркотичних видінь, що й досі перед очима. Такі вони неповторно фантастичні, сліпуче яскраві. Й водночас дотичні реальності.
...Коли в прояснілій свідомості відкрився зоровий екранчик, то побачив, що літак наш розпластався на посадковій смузі, його ліве, яскраво-срібне крило невимовно придавило мої груди. Але ж стійте, якщо літак розбився, то чому ж біля нього ходить неушкоджений пілот у синьому, наді мною схилилась дружина, мерехтять білі халати?.. Поступово здогадуюсь: не крило впало на груди, а проопероване серце вибухнуло нестерпним болем.
Далі замиготіли картини, ніби у німому кіно: лежу в сніжної білизни палаті на... студії Довженка, усипаний червоними яблуками, раптом перелітаю в затишний індійський ашрам, де з-під стелі мовчки повчає доброю усмішкою гуру, а дві довгі смоляні косиці спадають з його голови майже додолу, ще через хвилину біжу степом до гоголівського козацького хутора, де в дерев’яній церковці чую підземний голос Вія: «Підніміть мені повіки: не бачу!» Не піддався, як Хома Брут, не глянув в очі страховиська. Залишився живий... Коли б хотів, правдивіше не вигадаєш. А фантастична химерія триває. На міцних циркових канатах піднімаюсь вздовж високого, не менш ніж десятиповерхового будинку, скляного ліфта, заповненого водою. Серед широколисних водоростей плавають риби, а великий золотистий сазан тичиться товстими губами в скло, зовсім як у Багрицького: «сазан стучал в мое окно», хоч руками бери... Та в мене інше бажання: будь-що торкнутися язиком льодяної бурульки на склі, бо мене палить нестерпна спрага.
Від неї я й отямився. Отже, я в «Кардіоліті». Захотів дізнатись про неї більше, докладніше. У Радянському Союзі діяло кілька потужних кардіологічних організацій, серед них найвідоміші — кардіоцентр Чазова в Москві та Інститут Амосова в Києві. Коли політичні шви, здавалося б, міцнозшитої країни розійшлися, ці лікувальні заклади виявилися по різний бік кордону. Прибалтійські держави, які першими стали під прапори незалежності, опинилися наодинці зі складними проблемами охорони здоров’я, організацією профільних медичних фундацій.
Поетичне ім’я «Кардіоліта» Маленька Литва не розгубилася: оновлювала медичне обладнання, готувала кваліфіковані кадри. У 1998 році відомі кардіохірурги, академік Вітаутас Іонас Сірвідіс, який згодом обійматиме посаду президента Всесвітнього товариства хірургів серця і грудної клітки, і академік, професор Гедрюс Уждавініс заснували Вільнюський кардіохірургічний центр «Кардіоліта». З року в рік центр обростав новітньою технологічною плоттю, подвоював і потроював інтелектуальний потенціал і нині є найбільшим приватним медичним закладом у країнах Балтії.
Так Вільнюський центр виріс у медичний заклад широкого профілю. Крім складних операцій на серці — аортокоронарного шунтування, протезування клапанів, корекції уроджених і набутих пороків, відновлення повноцінності лівого шлуночка, лікування грудної аорти і магістральних судин, порушень серцевого ритму,— центр успішно освоїв широкий медичний спектр: ортопедія, алергологія, гастроентерологія, ендокринологія, неврологія, нефрологія, урологія, гінекологія, пульмонологія, ревматологія та багато інших лікувальних напрямів. У діагностичній поліклініці центру працюють 140 найкращих лікарів Литви.
Результати операційного лікування не поступаються кращим клінікам Західної Європи і США, що засвідчує і відсоток виживання (незважаючи на те, що центр не відмовляється, не полишає в біді найтяжчих пацієнтів) — 98%. Звичайно, наші товстосуми летять за здоров’ям до Німеччини, Великої Британії, Сполучених Штатів, а от моїм співвітчизникам середнього достатку доступніший повний курс лікування у Вільнюському кардіоцентрі, бо вартість медичних послуг тут значно нижча, ніж у клініках Західної Європи і США. Лише однієї «послуги», на диво й на щастя, не знайде пацієнт у «Кардіоліті» — це корупції, великої чи дрібної, але все одно аморальної, принизливої.
Пацієнтів Східної Європи приваблює також відсутність мовного бар’єра. Лікарі й хворі чудово розуміють одне одного, бо всі толерантні до російської мови. Людське здоров’я справді найбільш інтернаціональне поняття. Воно не має стримуючого політичного забарвлення: здоровими хочуть бути всі. У «Кардіоліті» охоче приймають пацієнтів із Росії, навіть з далекого Сибіру, з Білорусі, України. Досвідчений менеджер центру Добровольскіте Рената без затримки надасть всі лікувальні послуги, подбає про транспорт, звільнить від турбот про квитки додому. У Києві її надійно підстраховує представник «Кардіоліти», обов’язковий у всьому Міндаугас Победінскас.
Із не меншою відповідальністю й увагою ставиться персонал клініки до реабілітаційного лікування хворих у післяопераційний період. Я з вдячністю згадую свого палатного лікаря Юлюса Трейдеріса, який не дозволяв мені пропустити жодної з безкінечних крапельниць, по годиннику стежив за прийомом пігулок. Що вже казати про вмілих і чуйних медсестер, які протягом доби передають недужого з рук у руки, котрі навіть вночі, за притушеного нічного світла навшпиньках двічі-тричі зайдуть до палати, прислухаються, чи рівно дихає пацієнт, чи не потрібно поправити, перемінити постіль. Дякую їм — кожній і всім разом!
...Мені поталанило: мій ангел-охоронитель попросив рятувати моє серце хірурга Уждавініса, майстра з твердою рукою і дитячою душею.
За клятвою Гіппократа Які добрі чи зависокі слова я б не сказав про Уждавініса, вони не будуть журналістським перебільшенням. Можливо, згодом, поздоровілий серцем і сповнений щирої вдячності, напишу книгу про людину з ласкавими очима, пальцями піаніста і світлим німбом зачіски. А зараз коротко, про що встиг дізнатись у вечірніх розмовах з ювелірної вправності хірургом...
Народився Уждавініс на півдні Литви, на межі з мрійливою Білоруссю. Чи не тому в характері лікаря переплівся сталевий блиск балтійської хвилі з весняною прозорістю лісової пущі? Підростав хлопець, ставав на крило у зеленому шумі лісу, дзюрчанні блакитних річечок, ще й у пахощах красної деревини, складеної під сонцем на подвір’ї, густо наструганої в домі. Батько був меблярем, виготовлені ним власноруч гарнітури цінувалися по всій окрузі. Батьківська меблева обстава служить і досі, зберігся й повний набір інструментів. У пам’ять батька Уждавініс збирається створити домашній музей інструментів, від давніх до сучасних, напевно, додасть до них і свої витончені — хірургічні.
Уждавініс на кілька років молодший від автора статті, але все одно він з того покоління, яке не бачило іншого шляху в життя, як через навчання і ще раз навчання. У 1957-му вступив на медичний факультет Вільнюського державного університету і вже з третього курсу захопився експериментальною хірургією.
На рік закінчення навчального закладу припадає організація в університеті проблемної лабораторії судинної хірургії. Сповнений енергії і надій випускник відчув, зрозумів, що його робоче місце тут, у лабораторії, де молоді експериментатори почали підбиратися до найтоншого, найчутливішого органу людини — трепетного серця.
Добрим словом згадує Уждавініс професора Євгена Миколайовича Мєшалкіна із Новосибірського академічного містечка, який допоміг молодим ентузіастам запустити в практику судинну хірургію. Під його керівництвом у 1964 році у Вільнюсі була проведена перша операція на людському серці. А далі щоденна практика, намножувальний досвід і віра в нову справу.
Кожна професія складається з двох частин, наміцно з’єднаних, як китайські символи інь-ян. Перша професійна половинка — це щоденна праця, яка повністю уярмлює людину. Сам Уждавініс підтверджує: «Кардіохірургія — це робота по-чорному, що вимотує до кінця, аж до самозречення від звичайного людського розслаблення». Хіба не так? У першій половині дня Уждавініс оперує в університетській клініці, а вже о третій пополудні мружиться від яскравого світла в операційній «Кардіоліти».
Так за рік набігає 200 складних операцій на серці. Такий же річний рахунок ведуть і його колеги-кардіохірурги Гедімінас Норкунас і Гінтарас Калінаускас, а їхній старший наставник Вітаутас Іонас Сірвідіс бере на себе ще більше: виконує понад 200 операцій на рік, причому всі найскладніші види судинного ремонту — аж до пересадки серця.
При цьому Уждавініс не фетишизує свою професію. Несподівано говорить: «Поки що ми боремося з непереможеним ворогом — людською смертю. Але крок за кроком відвойовуємо у неї позиції: відкриття Пастера і Коха збільшили вік людини до 70 років, тепер нове завдання — розгадати таємницю засмічення, закупорювання серцевих судин. Той, хто відкриє спосіб боротьби з атеросклерозом, продовжить людське життя ще на 50 років. Зникне необхідність складних і важких операцій з шунтування серця. Тільки зітхнемо з полегкістю, але без роботи не залишимося. Бо серце справді божественний витвір, і ми будемо допомагати Богу доводити його до повної досконалості».
Це вже друга половина професії кардіохірурга. Боже благословення, вражаюча віра, одухотворене серце. Після завершення операції Уждавініс неодмінно скаже пацієнтові: «Я свою справу зробив, тепер передаю Вас Божому промислу, одужуйте твердою вірою». Сам Уждавініс глибоко віруюча людина, багато сил віддав відродженню Литовської католицької академії, заснованої в 1923-му і закритої в 1940 р. радянською владою. Разом із однодумцями Уждавініс домігся відкриття академії в 1990 році й сім літ очолював її як одноголосно обраний церковною громадою президент. Стараннями Уждавініса в клініці «Кардіоліта» облаштована кімната-каплиця, і віднині перед операцією до неї зайде навіть той, хто жодного разу в житті до цього не перехрестився. Я теж розмовляв з Уждавінісом тут, серед намолених ікон і священних книг.
Нині школа литовської кардіохірургії здобула світове визнання, користується великим авторитетом. У 2008-му хірурги Іонас Сірвідіс і Уждавініс узяли участь у 18-му всесвітньому з’їзді хірургів, що відбувся на грецькому острові Кос, де народився Гіппократ і де стоїть досі дерево, під яким він написав свою знамениту клятву. Дві з половиною тисячі учасників з’їзду на горі біля бронзової скульптури Гіппократа виголосили грецькою мовою клятву, і кожен з них посадив кипарисове деревце. Цілий священний гай на честь великого Вчителя! На постаменті заслужено вибиті імена й литовських академіків Вітаутаса Іонаса Сірвідіса та Гедрюса Уждавініса.
Ім’я Уждавініса викарбуване в граніті. А його добра, світла душа назавжди загніздилася, мов ластівка, в моєму воскреслому серці. Прокинувшись уранці, я дивився у вікно і бачив, що вже гойдається дівчинка в білій курточці. Радів: надія на одужання справджується. Та ось настав ранок, коли останній кленовий листок, кружляючи в повітрі, впав на землю. Отже, час додому, до життя, до солодкої журналістської праці.
Володимир СТАДНИЧЕНКО,
лауреат журналістської премії«Лицарське перо»