ОКСАНА
ПУШЕНКО:«КРАСУ РОЗУМІЄ ТОЙ, ХТО ЇЇ БЕРЕЖЕ»
Про таку, як Оксана Пушенко колись би сказали: комсомолка, студентка, красуня. Хоча часи і звичаї докорінно змінилися, вона, мов комсомолка, цілеспрямована, завзята і життєлюбна; студентство позаду, але дух пізнання ще більше посилився; красунею вона була, є і буде, причому з присмаком (вибачте за гастрономічність) терпкої екзотики.
Художниця Оксана Пушенко вельми універсальна: вміє малювати живопис, графіку, ікони, ліпити кераміку в діапазоні виробів від інтер'єру до екстер'єру. А ще має неординарні захоплення: опановує тонкощі східного єдиноборства айкідо й танці з вогнем. Натура в неї вогненна, тому і на картинах вогненність, але це категорично не той вогонь, що руйнує-спалює, це вогонь врівноважених думок, почуттів і бажань. Це вогонь сили й очищення, під яким зеленіє життя-надія.
Творчість мисткині має два русла: реалістичне і містично-магічно-фентезійне (в сенсі пізнання глибин людського єства), навіть в газетному чорно-білому зображенні відчуваємо в її творах радісне зачарування буттям. А сповідувати радість — це неабияка чеснота.
— Оксано, усі ми нерідко метаємось між мрією і дійсністю. У твоїй пам'яті ще свіжі студентські роки, які відзначені печаткою певної стабільності, регламентованості. Зараз — вільне плавання, притирання, пошук. Які в тебе ілюзії були, й з якою дійсністю зіштовхнулася?
— Узагалі ніяких захмарних ілюзій не було, тому що я знала: з неба нічого не падає і попереду вдосталь труднощів. Нині, з одного боку, багато свободи, немає якихось утисків, ти можеш робити усе, що хочеш, і цілком віддатися улюбленій творчості, а з іншого боку, її треба «пробивати» в маси.
— Що вимагає ринок?
— На Андріївському узвозі та й у багатьох галереях воліють купувати щось простеньке: реалістичні пейзажі, квіти, натюрморти, тобто те, що на стінці квартири чи офісу задовольнить більшість. Цінителів «інтелектуальних» картин, складних сюжетно, змістовно, притчево, обмаль.
Відповідно на цьому етапі моя праця має поділ: пейзажі, реалістичні сюжети для заробляння грошей (для естетичного задоволення також), а творчо складні роботи — у запасник. Рано чи пізно, я гадаю, вони користуватимуться попитом, тому що людям із тонким смаком вони подобаються.
— Чим?
— У них відчувається рух, мінливість, стиль, стильність.
Як я себе намагаюсь вписати у горезвісну нішу? Відверто кажучи, не дуже намагаюсь, живу у своєму світі, він для мене насичений, цікавий, немає часу думати про те, як себе кудись вписати,— я просто працюю, живу. Звісно, намагаюсь робити виставки, десь «світитися», а далі буде те, що має статися.
Моє життя не замикається на живопису, я, наприклад, танцюю з вогнем.
— Напевно, це щось неординарне?
— Танці з вогнем треба бачити, красиво виглядають. Є спеціальні інструменти — віяла, на яких ґноти запалюють, пої — це ланцюг, що палає на кінці. Нині розвивається рух фаєрщиків. Я навчаюсь.
У світі все взаємозалежно. Іноді мені хочеться написати вогненну картину, іноді станцювати з вогнем. Я дивлюся на дівчат і хлопців, котрі танцюють з вогнем, і вражена витонченими, віртуозними, красивими рухами. Такою самою красою хочеться наділити картини.
— Де навчають танців з вогнем?
— У Києві з'явилася своя школа. Уперше я побачила ці диво-танці на Андріївському узвозі, підійшла і запитала: «Навчите?». Хтось погодився, показав деякі рухи, а далі вдосконалююсь здебільшого самотужки. Є чимало відеоуроків.
Вогонь — річ унікальна: спалює негатив, очищає, заряджає енергією.
— Більше ніяких екстремальних захоплень не приховуєш?
— Насправді екстремальні речі мене не приваблюють, не маю потреби в адреналіні. Боротьбою айкідо, наприклад, займаюся для внутрішнього спокою, давно ходжу в секцію.
— Тобто себе, чоловіка і друзів ти зможеш захистити?
— У мене чоловік теж айкідо займається, мені легше за нього сховатися. Я саме в секції його і зустріла. Виник роман, розпочалась сімейна історія.
— Ти сказала, що відразу не було особливих ілюзій щодо професії. Звідкіля ти знала про труднощі?
— У мене не було підтримки з боку батьків-художників, як у багатьох однокурсників. Я відчувала себе воїном-одинаком у полі. Мама — економіст, тато — виконроб, вони не мають відношення до художнього світу.
— А чого подалась до цієї сфери?
— Тя-а-гне. З п'яти років обожнювала малювати. Одначе примудрилася не в той технікум вступити, а потім не в той інститут. Полишила.
— Ого. Про це докладніше.
— За всієї любові до малювання не думала зробити це професією. Батьки намагалися мене в студію віддати, але не любила копіювати глечики-квіточки-кружечки. Тоді вони мою молодшу сестру туди відвели, а потім і мене відправили як підтримку (щоб сестричка швидше адаптувалася). У підсумку сестра звідти пішла, а я залишилась.
— Проте вступила не в той технікум і не в той вищий навчальний заклад.
— У студію я пішла вже дорослою. До того вступила в технікум на модельєра взуття, хотіла робити щось красиве, але незабаром зрозуміла, що нас готують не до творчості, а до виробництва: навчали технології, ми копирсалися в рутинних кресленнях. А мені хотілося вигадувати щось феєричне на полотнах, якісь світи...
Через півтора року залишила технікум, природно, у сім'ї почались сварки. І я вступила до медичного інституту.
— А в медицину чого пішла?
— Родичі наполягли. У батька брат і його дружина — стоматологи, усі діти — також. Вирішили мене прилаштувати. Проте через півроку я звідтіля дременула, це не моє. У сім'ї на мене махнули рукою, сказали: «Роби, що хочеш, ми умиваємо руки». А я прикипіла раптом до художньої студії, ходила туди, ходила, поки не виходила Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, який успішно закінчила.
— Люди мистецтва завжди прагнуть знайти свій почерк, свою манеру, свою тему. Проте навколо стільки схожого, серіального, пейзажі одного художника неможливо відрізнити від пейзажів іншого.
— Гадаю, що моя «родзинка» в тому, що графіку поєдную з живописом, свій стиль уже є, але я, природно, у пошуку: і те хочеться, і так хочеться. Тягне малювати не зовнішні ефекти, а прояви внутрішнього світу людини, так просто очам невидимого: відчуття, настрої, не обов'язково мої, а також те, що, можливо, здається. «Тема» невидимого світу розлита навколо. Мене відрізняє від інших казково-притчева тематика.
Починаю роботу й раптом із квітки розвивається щось несподіване. Іноді шкода, що полотна не вистачає, бо ще б навантажила, наповнила його багатьма речами, а вони не вміщаються. Мої картини найчастіше починаються з однієї якоїсь деталі, а потім самі вибудовуються по ходу справи, тобто тема цілком не задумується, я її долаю, як той, хто йде дорогою, є якась «крапелька», точка відліку, точка відштовхування — думка заповітна, навколо неї потім усе вибудовується.
Деякі картини написані суто за сновидіннями. Якось мені приснився куб, на якому танцювало якесь божество. Враження і відчуття були приголомшливі, снився спокій, велич, краса танцю. Божество, танцюючи, ніби досягало кінця грані, потім ішла наступна площина, потім, виявлялося, що там немає ні верха, ні низу... Захотілося це перетікання-вислизання передати, що я потім і зробила.
Іншого разу наснився храм із дивними розписами. Коли прокинулася, зрозуміла: такої краси в звичайному житті немає, а там усе неймовірно яскраве, соковите, прозоре... Іноді, звісно, сумно від того, що не можеш цього передати.
— Терези схильні до містики? Звідки це в тобі?
— Від пращурів, певно, з книг, сновидінь, подорожей. Якось мене вразило озеро в Криму. Воно від моря порівняно далеко, знаходиться біля Мангупа — печерного міста, поруч селище Нова Ульянівка. Місцина дивовижна. Тиша. Встаєш зі сходом сонця, озеро прозоре, а по ньому туман клубочеться. Мені надзвичайно подобалося за ним спостерігати, здавалося, там витають озерні духи. Цікаво все це в якісь образи огортати, додумувати. Обожнюю все, що має казковий відтінок.
— У великого містифікатора Сальвадора Далі прочитав про те, що фантазія художника має живитися його величезним кругозором, знаннями, він зобов'язаний багато читати, слухати музику, подорожувати. Як у тебе з цим?
— Подорожувати, звісно, обожнюю, але не завжди дозволяють кошти. Музику слухаю різноманітну, насамперед етнічну, фольклорну, медитативну, споглядальну, спокійну. Іноді під час праці вмикаю мантри або молитви. Мантри (тибетські, індійські, у виконанні великих подвижників-просвітителів, зокрема Шрі Чінмоя, Ауробіндо) допомагають писати картини в стилі фентезі. Коли ікони пишу, слухаю співи старослов'янською мовою ченців Валаамського монастиря. Мозок ніби відключається, рука сама діє.
Люблю з чоловіком прогулянки, наприклад, у районі київських Позняків (там за будинками збереглися озера), у Ботанічному саду на Печерську, у Феофанії. Ходимо на концерти. Найчастіше в Будинок органної музики, мене бабуся Галя з дитинства привчила туди ходити. Ця пречудова людина живе в маленькому містечку Хмельнику Вінницької області, що оточений лісами. Коли бабуся приїжджала до Києва, обов'язково відвідувала всілякі концерти і виставки, брала мене за руку, водила у музеї й театри — на оперу, балет, у Будинок органної музики, філармонію.
— Чи телебачення не відволікає?
— Ні. Іноді «Діскавері» захоплює. Але краще почитати: фентезі, пізнавальну і духовну літературу, зокрема східні вчення, теософію, притчі — християнські, юдейські, суфійські, дзен-буддійські тощо.
Обожнюю замітки-спостереження мандрівників. Наприклад, книгу Олени Блаватської «З печер і нетрів Індостану», цікавий аналіз країни і людей. Вразила книжка Олександри Давид про Тибет, вона в XIX столітті фактично зробила подвиг, оскільки подорожувала в грізний час, знайомилася з ламами, ченцями, звичайними трудівниками часто в екстремальних ситуаціях.
Із класики подобається «Гра в бісер» Германа Гесса, де герой постійно навчається. Ця книга чудово показує, як усі мистецтва унікально взаємозалежні: з вірша можна написати картину, по картині — симфонічну поему, на її основі танець чи балет поставити, з танцю — пісню створити або намалювати ту ж картину. От і виходить, що взаємозв'язок мистецтв — це як бісер, який змінює свій малюнок.
— Дехто неординарності досягає через епатаж. Чортів, монстрів малює. Людина подивилася на картину і захотілося машини підпалювати, вікна бити.
— Ні, борони Боже, таке малювати. Я люблю світлі образи (але не солоденькі, рожеві й інфантильні), вони надзвичайно різноманітні, викликають колосальну гаму почуттів. Через свою неоднозначність, до речі, не усіма приймаються.
— Що може не сподобатися?
— У мене, наприклад, є велика картина, яка у деяких глядачів викликає опір. У перспективу іде храм, наприкінці клубочеться мрячне світло, з нього ніби виростають квіти і перед ними вдалині — людина маленьким темним силуетом на світлому тлі. Цю картину я назвала «Коли приходить тиша» — у кожного бувають моменти, коли треба залишитися наодинці із собою й подумати. Люблю тишу, не мертву, звісно, а передранкову... Але тиша самотності бентежить деяких людей.
— У тебе на шляху пошуків були якісь крайнощі, шарахання?
— Я відвідувала багато духовних центрів, їх батько сектами називав.
— Що спонукало шукати там відповіді?
— Напевно, було порожньо в душі. Хотілося зрозуміти важливі речі. Одна людина порадила прочитати книги Шрі Ауробіндо і «Подорож свідомості» Сатпрема, вони ґрунтовно «перевернули» мене. Далі були книги, книги. Потім я потрапила до послідовників Шрі Чінмоя, які винаймали приміщення, проводили медитації, я з ними спілкувалася кілька років. Ми і до кришнаїтів набіги робили. Потім з'явився психолог, котрий проводив психопрактики. Заняття були специфічні, неоднозначні, багато в чому корисні (приміром, він навчив відчувати музику і танець — до цього моє тіло було скуте), але деякі речі, передовсім навіювання, маніпулювання особистістю, викликали, крім інтересу, неприйняття щодо застосування їх у житті. Виходить, що мною теж можна маніпулювати, як і будь-якою іншою людиною, але ж нікому не хочеться бути маріонеткою. Потім я потрапила до групи, де навчали адвайта-лайя йозі. Потім ще щось... Я звідусіль пішла.
— Чому?
— У систему влазити не хочеться. Скрізь ти ґвинтик. Немає довіри до вчителів, таке враження, що вони не уявляють наслідків того, чого навчають, причому немає довіри в тому аспекті, що всі вони люди, котрі теж іноді помиляються. Справжній духовний Учитель має бути вищим від особистих настроїв, свого его... Втім, учитися можна в кожної людини, та й саме життя — найкращий вчитель.
— Які несподіванки траплялися з твоїми роботами?
— Якось малювала складну графічну картину, вона вже була фактично довершена, і раптом у мене проливається туш на її край. Що робити? Хоч викидай. Довелося облагороджувати подібними плямами по всьому контуру. У результаті вийшло нове цікаве рішення.
Час від часу трапляється, коли роботу трохи псуєш, а потім рятуєш, і раптом приходиш до відкриттів, від чого картина виграє.
— Нерідко художники (особливо такі, як Сальвадор Далі, Пікассо, нині Нікас Сафронов) це, з одного боку, артисти, люди-феєрверки, з іншого — прагматики, які своїм приватним життям колосально підігрівають цікавість до своїх творів.
— Волію не епатувати, а жити в єдності зі світом, тобто відгукуватися на вібрації гармонії, а не конфліктів. Якось із подругою поїхала на море з етюдниками. Дивовижна поїздка вийшла. Пригадую, ми сиділи на пристані, перед нами розстелялися море і зоряне небо, місяць був повний, від нього бігла доріжка, а ми просто сиділи, мовчали і дивилися на цю заворожливу красу. Хвилі билися об пристань, відкочували, напливали, хотілося з ними злитися. Було відчуття, що це — єдиний живий організм. Чимало думок з цього приводу тоді виникло, це був інший цілісний світ, і народжувався смуток — чому він інший, адже ти і він повинні бути заодно. Пізніше виникла робота «Рукописи моря», мені хотілося показати, скільки світ у собі зберігає такого, про що ми ще не знаємо, і чого, може, ніколи не осягнемо, якщо не будемо берегти цей скарб.