УШАНУВАЛИ ТРУПУ ПОДВИЖНИКІВ
«У цьому приміщенні на початку ХІХ століття була гримерна кімната видатної української актриси, першої народної артистки Української республіки Марії Костянтинівни Заньковецької».

Меморіальну дошку такого змісту, а над нею портрет легенди української сцени з фондів меморіального музею актриси відтепер можна побачити на другому поверсі Київського академічного театру оперети. Акція, без перебільшення історичного масштабу, відбулася в межах святкування 100-ліття першого стаціонарного українського театру.
Якщо подивитись на цю подію з прискіпливою точністю, можна зауважити, що видатний актор і режисер Микола Садовський заснував новий театр у приміщенні Троїцького народного дому 1907 року. Ювілей відзначають з невеликим запізненням із прозової — фінансової причини. Річ у тім, що скільки не прагнув художній керівник — директор Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський вчасно пошанувати трупу корифеїв, усі його зусилля наштовхувалися на стіну чиновницької байдужості.
«Починаючи з 2006 року я планував цикл заходів, присвячених цій події,— розповідає Богдан Струтинський,— але ми не отримали фінансування, тому перенесли заходи на 2008 рік і проводимо їх коштом Театру оперети. Вважаємо пам’ять про минуле своїм обов’язком, адже нація, яка не пам’ятає власного минулого, ризикує стати нацією манкуртів. Я вдячний долі за те, що опинився в театрі, який працює в такому славетному приміщенні. Щодня ходити в тих стінах, де творили визначні митці, то велика відповідальність перед собою й історією. Українські корифеї одвіку мріяли мати свою хату, і зараз ми раді до цієї хати запрошувати глядачів».
Мрія світочів нашого мистецтва пройшла немилосердно тернистий шлях. У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. діяли Валуєвський циркуляр і Емський указ, які виштовхували українську мову на периферію суспільного життя. В тих умовах українські театри були мандрівними. «Український театр був у стані кочового цигана — місяць-два пограв на одному місці, переїздить до другого...» — з гіркотою констатував М. Садовський. За таких несприятливих обставин сталося диво. У квітні 1906-го, повернувшись із Галичини, Микола Садовський власним коштом винайняв приміщення Троїцького народного дому і без будь-якого дозволу влади в 1907 році заснував тут перший стаціонарний український театр. Його метою було ствердження духовних і національних цінностей, розвиток українського театрального мистецтва. Сучасники згадували, як від перших днів роботи новоствореного колективу сюди активно потяглися кияни не лише з центральних районів, а й з тогочасних околиць — Деміївки, Солом’янки. Ціни на квитки були доступними і для незаможних верств. Так, писали, що за п’ять копійок у театрі можна було й виставу подивитися, і бублика з’їсти, чаю випити, та ще й... поспати.
А яке мистецьке життя вирувало в цих стінах! Вистави, ролі, котрі ставали ЯВИЩЕМ в українській культурі, знайшли відображення у виставці до 100-річчя Театру під орудою Миколи Садовського, що експонується тут у фойє. Документи для неї надали кілька київських музеїв — театрального, музичного та кіномистецтва; видатних діячів української культури і Марії Заньковецької. Роки діяльності Театру Садовського у приміщенні Троїцького народного дому (1907–1917) були періодом розквіту таланту Марії Костянтинівни, тут вона зіграла свої найкращі ролі. З-поміж них — Софія, Харитина («Безталанна», «Наймичка» І. Карпенка-Карого), Аза («Циганка Аза» М. Старицького), Цвіркунка в опереті «Чорноморці» М. Лисенка. На цій сцені актриса відзначала 25-ліття, а пізніше й 40-річчя творчого шляху. На неї вона вийшла востаннє перед тим, як у 68-річному віці залишити театр.
У першому українському стаціонарному театрі працювала плеяда митців-велетнів. На стендах експозиції бачимо світлини з образами, створеними Миколою Садовським, Іваном Мар’яненком, Ганною Борисоглібською, Марією Литвиненко-Вольгемут, на цій сцені вперше поставлено опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Різдвяна ніч». Завлітом у Театрі Садовського деякий час працював Симон Петлюра, а за диригентським пультом упродовж чотирьох років стояв Олександр Кошиць.
Богдан Струтинський наголосив, що відкриття меморіальної дошки біля гримувальної кімнати Марії Заньковецької й проведення виставки є лише початком звернення до нашої театральної історії. Він сподівається, що після реконструкції й технічного переоснащення Театру оперети, яке має завершитись у 2012 році, вдасться відкрити музей першого стаціонарного українського театру. «Я вважаю, що треба мріяти,— сказав Богдан Дмитрович.— Чим більше мрієш, тим більше твоя енергія вібрує у просторі й притягує позитив».
Він має рацію. Адже й корифеї українського мистецтва були невиправними мрійниками...

Тетяна КРОП

також у паперовій версії читайте:

---