КИНУВ ВИКЛИК РЕЖИМУ
Ще не так давно як різновид українського буржуазного націоналізму вживали термін «хвильовизм» — на означення поглядів письменника, котрий одним із перших зрозумів політику імперського центру, перспективу переродження більшовицької партії в диктатуру, який у колі своїх друзів говорив, що живуть вони у державній в’язниці.
115 РОКІВ
ТОМУ
НАРОДИВСЯ
МИКОЛА
ХВИЛЬОВИЙ
Коли Хвильовий, зрозумівши сутність комуністичної партії, розпочав проти неї боротьбу, то Сергій Єфремов у своєму щоденнику (1927) написав: «Перечитав у рукопису заборонену статтю М. Хвильового «Україна чи Малоросія» — полеміку проти більшовицьких публіцистів Юринця та Хвилі. Автор — теж більшовик, але здорово сипле своїм колегам за «малоросіянство». Тому-то й статтю заборонено... А в офіційній пресі ходу Хвильовому, певно, надовго вже не буде...».
Справді, ці слова виявилися пророчими, передбачили трагедію життя письменника-громадянина Миколи Хвильового. «Тоді я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці»,— писав письменник у передмові до збірки своїх памфлетів у 1926 році. Соціальна революція захопила його і закрутила у своєму вирі.
Народився Микола Хвильовий (Микола Фітільов) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині у родині вчителів. Його батьки розлучилися, тому Миколу з братом і трьома сестрами виховувала мати — Єлизавета Тарасенко. Вона мала великий вплив на формування світогляду і творчих зацікавлень майбутнього письменника. Микола закінчив початкову школу, навчався у Богодухівській гімназії, потім працював на різних посадах у селах. А з 1916 року — на фронтах Першої світової війни. З 1917-го воює «за свободу, рівність і братерство» проти військ УНР у лавах Червоної армії проти Денікіна. Двічі потрапляв у полон і опинявся перед загрозою розстрілу. З 1919-го він стає членом партії більшовиків. Проживаючи в Харкові, Хвильовий бере активну участь у літературному житті.
У літературу Микола Григорович увійшов як поет. Самобутній голос автора поетичних збірок «В електричний вік», «Молодість», «Досвітні симфонії» не губиться у поетичному розмаїтті перших післяреволюційних років. Однак за творчим покликанням він був прозаїком. У 1922 році вийшла його перша збірка прозових творів «Сині етюди», яку академік О. Білецький назвав такою, що визначає коло проблем нашої белетристики, а Хвильового — «основоположником справжньої української прози».
Поступово романтичний пафос поезій заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну гімнам революції приходив аналіз реальної дійсності. Вагомою заявкою письменника на оволодіння жанрами великої прози була «Повість про санаторійну зону». У ній постає галерея «зайвих» людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому їм тепер немає місця. І сама «санаторійна зона», відокремлена від світу, стає уособленням останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя, героїв.
У короткій біографії, що його завжди мучило питання, чи має він право носити партквиток, бо в нього, романтика і мрійника, завжди відчувалася внутрішня боротьба. Та найближче він був до тих, хто вірив у вільну і незалежну Україну. Це найповніше виявилося в його публіцистиці, в якій віддзеркалились соціально-політичні погляди письменника і естетична платформа. Наш сучасник після ознайомлення з двотомником творів Миколи Хвильового та матеріалів літературної дискусії 1925–1928 років, у якій він був центральною постаттю, матиме уявлення про погляди письменника на літературний процес. Його статті й памфлети, які склали дві книги «Камо грядеши», «Думки проти течії», упродовж десятиліть спотворено трактувалися щодо ставлення письменника до Москви та орієнтації на Європу. Саме це послужило для звинувачення Хвильового, який кинув гасло «Геть від Москви!», тобто від диктату, який нищив національні культури.
На творчість поета, прозаїка, публіциста критика дивилася крізь призму незакінченого роману «Вальдшнепи» і забороненої статті «Україна чи Малоросія», які були названі контрреволюційними. Звичайно, йому нічого не залишалося, як визнати свої «політичні помилки». Та в його каяття не вірили ні прихильники, ні вороги.
Микола Хвильовий був тоді щирим і правдивим, коли у своїх творах писав про Україну як суверенну державу, вітаючи прекрасне сонце українського відродження. Наприкінці квітня 1933-го, довідавшись про арешт найближчого товариша Михайла Ялового, письменник вирішив принести себе в жертву за нього і власним життям урятувати тих, що на черзі. Протестуючи проти сталінщини, несправедливих звинувачень в українському буржуазному націоналізмі та фашизмі, 13 травня 1933 року він вистрілив собі у скроню. Щоб через десятки років повернутися письменником і громадянином, в особі якого Україна втратила одного з полум’яних борців за свою незалежність.