ДМИТРО АЛЕКСАНДРОВ: «МУЗИКА — ЦЕ СПОСІБ ЧУТИ СВІТЛО І РАДІСТЬ»
Нашу післяноворічну творчу вітальню відвідав саксофоніст Дмитро Александров, якого можна відрекомендувати так: киянин харківського походження, успішний джазмен із консерваторською освітою, лідер відомих джазових колективів «Схід-Side», «Кактус Фреш», «Kyiv Salsa Kings», «UpSide3», учасник безлічі музичних проектів, концертів, фестивалів, на яких грав з плеядою вітчизняних і зарубіжних зірок.
Дмитро також має навички менеджера: працював арт-директором київського клуба «Jazz Do It», ініціював організацію ексклюзивних концертів. Він брав участь у записах альбомів відомої української хіп-хоп команди «Танок на майдані Конго», а також багатьох популярних виконавців. Є офіційним представником виробника саксофонів «Yamaha» в Україні. Концертну діяльність здійснював у Росії, Великій Британії, Іспанії, Польщі, Литві, Німеччині тощо. Що ще? Пише і аранжує музику, викладає: його так званий робочий зошит «Перші кроки саксофоніста» набуває дедалі більшого розповсюдження й визнання, як вельми корисний посібник для початківців-саксофоністів, а також виконавців на інших духових інструментах.
Мені цікаво було дізнатися, яким є Дмитро Александров як людина у безпосередньому спілкуванні. Завдяки його щирості-відвертості я побачив, що він не полюбляє понти, панібратство, водночас простий і не зірковий. А ще саркастичний, делікатний, веселий, сумний, тобто мінливий за настроєм, може врізати правду-матку в очі й через п’ять хвилин бути ліричним.
Чимало Дмитра Александрова характеризують його відповіді на бліц-запитання. Приміром, про улюблених композиторів він каже так: «Їх багато. Особливо Рахманінов, Скрябін, Глазунов». Про улюблений колір — «У різні пори року — різні». Про улюблений напій — «Чай, хоча я кавоман, але тепер каву пити не можна». Про улюблену страву — «Українська кухня і суші». Про улюблене дерево — «Клен, дуб». Про те, що він відчуває, коли у нього стоять над душею, каже: «Якщо дружина — приємність, якщо сторонній — роздратування». Що воліє дарувати друзям? — «Те, що нагадає про мене через час». Як відреагує на присвоєння звання народного артиста України? — «Замовлю свій портрет маслом у костюмі, як член Політбюро».
У цих відповідях знову ж таки іронічний, ранимий, ніжний і наполегливо-мужній музикант Дмитро Александров, який має статус найкращого саксофоніста України.
— Дмитре, до яких стилів і напрямків Ви себе зараховуєте?
— Сам про себе не можу говорити об’єктивно, хоча чую думки, що Дмитро Александров виконує практично всі різновиди джазу і поп-музику. Важливо, що я ніколи не берусь за роботу, яку не можу зробити. Мені телефонують і кажуть: «Дмитре, прийди, пограй популярчик». Якщо я знаю, що треба буде виконувати до такої міри популярну музику, що мені там краще не з’являтися, відмовляюся. Так відбувається постійно, я полишаю чимало команд або груп, тому що мені там не подобається, дискомфортно. Хоча в перші роки, коли я переїхав до Києва і виживав, то грав з кількома популярними виконавцями. Треба було утримувати сім’ю, тому «ставав на горло» власній пісні, грав таку музичку, що страшно казати, і таким людям, яких людьми назвати важко. Усяке було.
Узагалі-то люблю різну музику: від архаїчних маршів і регтаймів, які виникли на зорі джазу, до модерних зразків, що не схожі на джаз, це радше сучасна академічна музика. Часто «зависаю» на телеканалі «Меццо», він з’явився в нашій квартирі влітку. Дружина дивується: адже я слухав іншу музику, яка у мене є на різних дисках, у комп’ютері, а тут раптом «Кармен» Бізе чи «Весна священна» Стравінського. Мене цікавлять африканські групи, які грають народну музику, симфонічні оркестри, джазові біг-бенди, етно-виконавці.
— Якими свіжими проектами порадували публіку?
— Нарешті вийшов спільний диск із американським піаністом Марком Соскіним «Одна ніч у Києві», що був нами зіграний і записаний в клубі «А 7». Найсвіжіший альбом «Восьминіг» записаний інструментальним тріо «UpSide3», де я граю з барабанщиком Олегом Марковим і контрабасистом Денисом Дудком. Відбувається чимало цікавого, наприклад, у межах концертного проекту «JazzКоло» вийшов ряд дисків, у тому числі DVD. Одне слово, як усі порядні люди, б’ємось, мов риба об лід.
— А до Штатів поїхати проблематично?
— Якби я жив у Нью-Йорку, мені треба було б з’їсти не один пуд лайна, щоб досягти рівня, скажімо, москвича-трубача Алекса Сіпягіна. От він справді світова мега-зірка, і не факт, що я витримав би подібний шлях, не пішов би кудись праворуч чи ліворуч. А перебуваючи у Києві, я неухильно роблю свою справу, час від часу виступаю з концертами, зокрема і з Алексом Сіпягіним, Мишком Цигановим. Я грав із видатним тромбоністом Кертісом Фуллером, це ж фантастика, він мені здавався недосяжною людиною, я молився на альбоми Колтрейна, у яких він грав. Де гарантія, що хлопець зі Східної Європи, приїхавши до Америки, досягне подібної висоти, з якої, до речі, падати боляче?
На жаль, в усьому світі, особливо в Європі, з приводу України існує «синдром великої дірки», тому що у нас конкурентоспроможних груп і виконавців раз, два та й годі, приміром, «Менсаунд», Енвер Ізмайлов, інших не називатиму, щоб нікого не кривдити.
— «Діру», тим часом, заповнюють досвідчені гастролери з-за кордону...
— Слава Богові, нехай наші вчаться. Міжнародні фестивалі організовують на благо, людям завжди цікаво, що відбувається у США, Росії, Казахстані, у Туві... Точно так у Парижі безтурботний француз, який щодня п’є вино, їсть устриці й булочки, має стабільну зарплату, цікавиться джазовою музикою, зокрема українською.
Звісно, діру ми самі можемо заповнити. Для цього треба докласти багато зусиль і фінансів.
У нас, по честі кажучи, навіть у Києві, Донецьку, Харкові, Одесі немає якісного конвеєра, такого, як, скажімо, у американських коледжах типу Берклі чи «Нью School». Немає конкуренції, зрідка хтось талановитий і правильно навчений пробивається, стає зіркою, його боготворять. Це — не вихід, насправді потрібна система, налагоджений конвеєр. Немає чого вигадувати велосипед, треба просто взяти майже під копірку той же коледж Берклі, який є одним із найкращих у світі, й впровадити у нас. А поки що джазові зірки, котрі до нас приїжджають, той же Лешек Можар, Марк Соскін і Кармен Ланді із задоволенням проведуть майстер-класи за невеликі гроші.
Рух потрібно створювати, а його ніхто не створює, бо у нас така ментальність, кожен тягне ковдру на себе. Надто мало фестивалів «дружать» один з одним і діляться між собою артистами.
— Це факт, у нас фестивалі навіть ворогують.
— Авжеж, працюють, як уміють. Хоча, якщо вистачає грошей запрошувати мега-зірок, чому б не відправити кількох українських представників у різні місця вчитися, повернуться професіонали. З ними треба попередньо підписати контракти, щоб вони не «зістрибнули» десь, освоївши ноу-хау.
— Ви маєте на увазі навчити грамотного менеджменту?
— Не тільки. Звукорежисурі, та й музикантам потрібно вчитися. У нас немає, повторюю, системи. Я два роки викладав в училищі імені Глієра, якщо тепер там на джазовій кафедрі є чотири кваліфікованих викладачі, то це добре. Давайте порахуємо інструменти: барабани, бас, соло-гітара, фортепіано, труба, тромбон, саксофон. І вокал. Разом вісім, а викладачів — заячий хвіст, нестача. І вони рутинно роблять свою справу, вважаючи, що правильно викладають. Насправді один одного хвалять, як у байці: «Зозуля вихваляє півня за те, що хвалить він зозулю». Усе будується на особистих стосунках, але ж гарний хлопець — це не професія, це просто гарний хлопець, а працювати треба чесно, якщо ти одержуєш за це хоча б копійку.
Тому так багато в нас проблемного, спірного. Візьмемо молоду трійцю, яка у Києві з’явилася: трубача Дениса Аду (21 рік), барабанщика Олега Маркова (18 років) і гітариста Дмитра Коваленка. Вони своєю грою неймовірно дивують, їм не можна тут перебувати, атмосфера їх псує, вони стають «совками». Адже вони з нового покоління «кока-коли», не п’ють, не курять, поводяться інакше, у них інші завдання й пріоритети. Виходячи на сцену, вони не думають когось вразити, просто грають, думають про музику. Не зациклюються на тому, щоб зіграти швидше, ефектніше, це не спорт, бути ненав’язливо віртуозним теж треба вміти, техніка — не самоціль, мета — естетика. У спорті естетика яка? — Перемогти. А в джазі перемогти — делікатно огорнути красою.
— А в попсі?
— Напевно, зазомбувати публіку примітивами, щоб полегшити її гаманці.
— Один мій знайомий, відомий джазовий музикант із Пітера, бачив виступ «Океану Ельзи» у Канаді. Вони його вельми здивували.
— Чим?
— Говорить, що це жовтенята, які грати не вміють: драйву і грува нема, вони «косі»: грають нерівно, імпровізувати не вміють. А Святослав Вакарчук запам’ятався йому борідкою і гаркавим сипінням, яке важко назвати співом.
— Слава Вакарчук — це депутато-людина.
— Узагалі Вакарчука в джазових кулуарах називають комсомольським ватажком із минулого, а його рок-гурт — агітбригадою, оскільки музикою там не пахне, усе це тонка компіляція закордонних хітів минулих років.
— У мене немає доводів для заперечень. Крім того, що в «Океані Ельзи» вміє грати лише бас-гітарист Денис Дудко, який тримає свою думку в кишені, щоб не втратити грошову роботу.
Свою думку я теж повинен тримати при собі, бо не маю права про колег говорити погано, це не коректно. Щоправда, вони мені не колеги.
Більшість поп-зірок тримаються за бренд і за продюсера, вони бояться «загубитися». Подивіться на людей, які пішли з «Океану Ельзи». Де Гудімов? Хто він? Гітарист? Не знаю такого гітариста. Йому треба тарілки барабанщику підносити.
Музикант будь-якого кольору шкіри з Нью-Йорка виглядатиме білою вороною в наших поп-колективах, бо переграє усіх на голову.
У нашої публіки поки що «совкове» ставлення до вітчизняних доморослих зірок, котрі виглядають романтиками-агітаторами. Які ідея й мета рухають «агітаторами»? Не вибиватися з русла добре поставленого бізнесу.
— Чому джазмени не можуть добре налагодити бізнес?
— Річ у тім, що естрада створювалася як машина для заробляння грошей, її десятиліттями вдосконалювали в напрямі суперрентабельності. Хоча джазовий альбом коштує записати у сорок разів дешевше, ніж роковий.
— Чому?
— Тому що люди грати вміють і швидко все роблять. Чому мене на студії запрошують? Я розумію з півслова. Замовник, буває, не може пояснити фразами, він за допомогою тра-ля-ля показує і я розумію, чого хоче. Попсовик свою партію барабанів дві-три доби прописує в студії! Це яким же треба бути музикантом? Відстійним! Або марудяться над клавішною партією три доби. Скільки соло звучить, якщо формат пісні три з половиною хвилини? Максимум хвилину. Так навіщо три доби витрачати? Це не розумно і не професійно. Але дотепер ще правлять бал на нашій естраді агітбригади з комсомольськими ватажками.
Жодний журналіст не сказав поганого слова на адресу «метрів», бо якщо хтось відкриє рота і скаже, що вони такі-сякі, його поставлять на місце, скажуть: «Це ти лайно, нам такий журналіст не потрібен». Тому що думка уже «історично» сформувалася. Ми тут з вами міркуємо і нагадуємо мосьок, які гавкають на слона, котрий йде по своїх справах.
— Даремно Ви так на журналістів «наїжджаєте», є серед них сміливі й принципові. Та й серед музикантів знаходяться такі. Автор успішних мюзиклів і рок-опер Сергій Бедусенко у своїй статті чесно «роздовбав» наших поп-зірок, особливо дісталося Олегові Скрипці.
— Скрипка теж з тієї серії дутих зірок, а гонорари має солідні. Але той, хто має вуха, чує.
— У молоді відомі авторитетні музиканти завжди викликають цікавість, є прикладом. Це важливо, особливо у світлі того, що чимало юнаків і дівчат гинуть в алкогольно-наркотичному чаду, покинуті суспільством на сваволю обставин.
— Я їх чудово розумію, тому що сьорбнув усякого, особливо в лиховісні дев’яності. Навіть вживав важкі наркотики, не систематично, але вживав.
— Яка вирішальна мотивація кардинально вивела Вас на шлях здорового способу життя? Тепер виховуєте двох синів, цінуєте і бережете сім’ю, займаєтесь творчістю.
— Дітей виховує переважно дружина, це на її тендітних плечах. Я намагаюсь роздобути для цієї гвардії фінанси, їжу, одяг і все інше. Що стосується наркотиків, то кожна людина сама коваль свого щастя. У нас чомусь розвинене утриманство, мовляв, суспільство має зі мною панькатися, блага на блюдечку підносити. А без праці, як відомо, не виловиш рибку зі ставка. Адже що таке алкоголізм, наркоманія й інші шкідливі звички? Це спосіб піти від реальності. Люди йдуть за грань, не хочуть бачити проблем і виразок дійсності. Причому йдуть жорстоко, до стану «немає мене». Кожна нова доза — це падіння в безодню, у смерть. Оскільки до зілля звикають, то реальний світ з усіма його барвами і прекрасними моментами безповоротно зникає. Це все неймовірно страшно, потрібна колосальна альтернатива, якісь важливі речі, які б зацікавили людину так, щоб вона їх полюбила.
Мене спочатку струсонуло те, що люди гинуть від цього. Народилася донька від першого шлюбу і це теж сколихнуло. Але потім виник період алкогольної залежності, я добряче пив, чесно скажу.
— Чому? Яка сила змушувала?
— Відчуття безперспективності, коли здається, що попереду нічого немає. Хоча я жив у Харкові, яке начебто не повітове місто, півтора мільйона людей, іноді навіть освічених. Але твоя музика задарма нікому не потрібна, тобі платять копійки, вважають останнім блазнем. У Києві ситуація світліша.
Важко не зламатися психологічно. Потрібен адреналін, хтось ганяє на картингах, хтось стрибає з парашутом, мій знайомий басист Віталік Савенко з групи «Юніті» навчається водити літак, йому це подобається. Кожному — своє, у людини повинен бути інтерес, який би її тримав тут, а не десь у потойбічних світах, наблизитися до яких допомагають алкоголь, наркотики та інші допінги.
Сенс життя — у самому житті, у відчутті прекрасного світу, у якому нам призначено вдосконалюватися, вибачте за патетику.
Мене тримають на плаву музика і моя чудова сім’я. Заробляю достатньо, іноді навіть дозволяю собі певні розкоші. Якось розмовляв з однією молодою кубинкою, вона — професійний фотограф, прийшла з чоловіком на одну з вечірок у «Прем’єр-палас». Я, природно, почав розпитувати про Кубу, сказав, що там по дорогах їздять допотопні машини — «Шевроле», Форди», «Б’юіки» шістдесятих років, народ бідний, навіть бовкнув: «У вас там поганенько». А вона говорить: «Ні, це у вас добре. Просто ви не знаєте, що є Африка, Північна Корея, Латинська Америка... Ви не розумієте цього, тому що звикли до свого рівня. Втім, буває набагато гірше. Хоча може бути і набагато краще».
От я і намагаюсь тепер бачити гарне.
Першого січня минуло п’ять років, як я «поставив хрест» на сигаретах і алкоголі (у новорічну ніч 2004-го після роботи наклюкався віскі — й крапка). У душі щось перевернулося, я неймовірно змінився, у мене тепер є чудові інструменти, відіграв багато концертів із фантастичними музикантами, мені це цікаво, цим живу. Я обожнюю Київ більше від інших міст на світі. Хіба цього мало?