ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
МІЖНАРОДНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ ОБАМИ
Барак Обама виграв вибори, обіцяючи американцям зміни. Здається, що для 44-го президента США існують майже ідеальні умови для переведення закордонної політики на нову колію — Обама може розраховувати на підтримку Конгресу, де демократам удалось отримати перевагу над республіканцями.

Ірак: у пошуках найменшого зла
Найбільш очевидною проблемою є Ірак. Обама не підтримував введення військ до Іраку, а під час виборчої кампанії виступав за швидке виведення військ і передислокацію їх в Афганістан.
Проте якщо навіть рішення про інтервенцію в Іраку було помилковим, це не означає, що рішення про виведення військ автоматично стає правильним. Головна поразка Буша — невдача у створенні нової рівноваги сил у регіоні. Термін «баланс сил» останнім часом майже не вживали у Білому домі, оскільки він неоконсервативними аналітиками асоціювався із надто м’якою, на їхню думку, політикою класичного республіканського «реаліста» Генрі Кіссінджера.
Очікується повернення до мислення категоріями рівноваги сил, а план виведення військ (особливо з чітко зазначеним терміном) не може забезпечити її. Відомо, що негайне виведення військ призведе не до встановлення нового порядку, а до хаосу.
Варіантів дій у Обами небагато. Одним із них може стати конференція держав регіону, в межах якої буде спроба домовитися про стабілізацію в Іраку, але такі переговори позбавлені сенсу без участі Ірану й Сирії. Перед дипломатами Сполучених Штатів стоїть важке завдання: переконати всіх зацікавлених, що дестабілізація для них шкідлива, а компроміс принесе всім користь. Реалізувати цю тактику важко, навіть враховуючи, що посаду держсекретаря обійматиме Гілларі Клінтон.
Цікавими є й пропозиції майбутнього віце-президента Джо Байдена: розподілити Ірак на зони, у яких етнічні групи користуватимуться незалежністю. Центральний уряд матиме обмежені повноваження, а американці поступово виводитимуть війська. Проте така стратегія потребуватиме майстерності у поєднанні твердої й м’якої сил: з одного боку, належить боротися з терористами, а з іншого — зробити іракську владу здатною до боротьби з ними без зовнішньої підтримки. Для такої домовленості потрібно мати підтримку держав регіону.
Обама мусить запропонувати якийсь план для Іраку. Він хоче відійти від «демократичного месіанізму», і це добре, бо перетворення Близького Сходу на сім’ю демократичних держав — це міраж. Та проста зміна стратегії й виведення військ з Іраку не дасть ефекту — тут йдеться не про престиж, а про відсутність політичної рівноваги, яка унеможливить дії для Сполучених Штатів в інших місцях регіону. Політичне рішення для Іраку мусить спиратися на аналіз втрат і здобутків, а не на бажання закінчити непотрібну війну.

Афганістан: амбіції й реальність
Ірак — не єдиний складний виклик. У боротьбі за політичну стабілізацію на Близькому Сході таким же важливим фронтом є Афганістан. Після перемоги над талібами у 2001 році ситуація нині для США, НАТО і афганського уряду погіршилась. Таліби ведуть ефективну партизанську війну з військами союзників. Символічним прикладом є звільнення арештантів із в’язниці у Кандагарі.
Політичне вирішення афганського питання виглядає справою майбутнього. У Кабулі уряд надто слабкий і нездатний до утримання порядку навіть на порівняно невеликій території. Додатковою проблемою є існування території племен у прикордонних регіонах Пакистану, звідки ведуть свою дестабілізуючу діяльність ісламські фундаменталісти. Десь там, на гірських територіях, якщо вірити американській розвідці, переховується Усама бен Ладен, міфологічний лідер «Аль-Каїди». Внаслідок цього Афганістан вважається «державою, яка не відбулась».
Якщо серйозно ставитися до передвиборних обіцянок Обами, то в Афганістані він покаже, що зовсім не «голуб». У липні у Берліні Барак Обама сказав: «Неприпустимо, що майже сім років після того, як три тисячі американців загинули на нашій землі, терористи, котрі напали 11 вересня, залишаються на свободі. Усама бен Ладен і Айман аль Завахірі записують повідомлення для своїх поплічників і продовжують «сіяти» терор. Таліби контролюють значну частину території Афганістану».
Американські військові наголошують, що повторення в умовах Афганістану іракської стратегії малоймовірне. Сполучені Штати не дуже можуть розраховувати на підтримку європейських союзників.

Іран: добрий і поганий слідчий
Віра Обами у можливість порозуміння з Тегераном у нинішніх умовах видається наївною. Особливо, якщо врахувати ворожість Ірану до Вашингтона не лише через розбіжність у геополітичних інтересах, а й через ідеологічні суперечності. Якщо декларації Барака Обами виявляться блефом, то він вступає у ризиковану гру з Тегераном. Ця тактика виглядає спритною: запросимо Іран до розмов на його умовах, а коли не погодиться, то отримаємо доказ, що можливість діалогу ілюзорна. Логічним наслідком будуть інші дії. Таким блефом Обама хоче спростувати звинувачення в імперських намірах США в регіоні, й де-факто реалізовувати цілі, сформульовані Маккейном.
Одначе проблема може виникнути, коли Тегеран погодиться на перемови. У такому разі США можуть багато віддати за нікчемну ціну, закривши, принаймні, на певний час можливість застосування політичного або економічного тиску. Тегеран зможе «тягнути» час, як це наразі здійснює нині та зробити невеликі поступки, водночас не змінюючи політику.
Іран лишається ключем до вирішення складної ситуації на Близькому Сході, й був зацікавлений в усуненні Саддама Хусейна з Іраку. Під час виборчої кампанії Обама і Маккейн були згодні щодо одного: не можна допустити створення Іраном ядерного потенціалу. Різниця в поглядах полягала у способах досягнення мети: Маккейн пропонував посилення тиску на Іран встановленням економічних санкцій і закликав бути готовим до застосування сили (самостійне або спільне з Ізраїлем бомбардування центрів атомної програми). Барак Обама віддав перевагу дипломатичним зусиллям і навіть наголошував, що готовий безпосередньо вести перемови з Ахмадінежадом без попередніх умов.
Немає сумніву, що США мають розпочати діалог з Іраном. Проте він у погодженні з партнерами муситиме вести політику «палиці й пряника». Без тиску з боку регіональних сил і впливових держав (передовсім Росії й Китаю) Іран не вестиме реальний діалог. А вести безплідні переговори американці не можуть собі дозволити.

Росія: геополітичні пазли
Черговий ключовий пункт у плані нагальних проблем президента — це Росія. Під час кампанії Обама і Маккейн не стримували гострих слів на адресу Кремля за агресію в Грузії, але їхнє бачення російської проблеми різниться. Маккейн бачить У РФ неоімперську силу, що дестабілізує Центральну і Східну Європу, прагнучи узалежнити країни регіону від постачання енергії, ведучи «геополітику за допомогою нафти».
Барак Обама дивиться на Росію стриманіше. Москва не становить проблему саму в собі, вона є елементом геополітичних розкладів. На користь цього підходу є певні аргументи: політика Росії може турбувати східноєвропейських партнерів, але її ослаблення суперечить американським інтересам. Адже слабка РФ зменшує можливість гальмування Китаю. Співпраця з Москвою також необхідна для реалізації планів Обами на Близькому Сході. Розрахунок зрозумілий: чим амбітнішими є плани щодо цього регіону, тим амбітнішими мають бути плани стосовно Росії.
Парадокс у тому, що плани Маккейна щодо політики Іраку були б для України кориснішими, ніж реалістична програма Обами. Адже Маккейн, вірячи у можливість перемоги в Іраку, менше мусив би покладатись на РФ у цьому аспекті своєї політики, ніж Обама, який прагне вивести війська з Іраку.
Президент Барак Обама муситиме покладатися на співпрацю з Росією — чи то він захоче вивести війська з Іраку (без його політичної дестабілізації), чи в переговорах з Іраном, чи у близькосхідній політиці.

Кредит довіри до Європи
Проблема Росії тісно пов’язана з Європою. Хоча більшість еліт Старого світу зустріла вибір Обами з ентузіазмом, це не означає, що настала пора співпраці й троянд без шипів.
По-перше, європейці дещо ідеалізують сенатора з Іллінойсу, побачивши в ньому антипод Буша. Варто звернути увагу, що Обама поділяє кілька переконань Буша, особливо чутливих для європейців, зокрема, готовність до дій без згоди ООН, коли цього потребує безпека США. Європейські еліти після початкового захоплення можуть розчаруватись у політиці Обами. Раптом може виявитися, що його план складається не лише із «м’яких» елементів, а він сам не «голуб» у міжнародних справах.
По-друге, Обаму менше цікавить Євросоюз як цілісність, а більше його провідні держави. Тому він бачитиме головних партнерів у міжнародних справах у Берліні, Парижі й Лондоні. Тим часом ці держави «старого Євросоюзу» чинитимуть найбільший опір щодо підтримки в деяких, надзвичайно важливих для Обами, проблемах міжнародної політики, як додаткові війська в Афганістані. Незважаючи на це, можна сподіватися на потепління у трансатлантичних відносинах. Під час економічної кризи спільні інтереси Європи й Америки стають більш очевидними, ніж розбіжності.

Змін не буде?
Барак Обама «приречений» на реагування, а його поле маневру — невелике. Наразі інакше, ніж вважалося після 1989 року, світ знову переповнений загрозами, а час геополітичного домінування США минає. Повертаємось до «багатовекторної» політики та її законів. Обама має знайти своє місце в конкретній ситуації, а палітра проблем Вашингтона надто розлога, щоб можна було говорити про переорієнтацію у закордонній політиці. Коли Обамі пощастить їх вирішити чи хоча б стабілізувати ситуацію в деяких регіонах, політика Сполучених Штатів стане гнучкою, а це так потрібно для ефективної діяльності у світі. Це може бути великим успіхом Обами. Проте його президентство почнеться, певніше за все, змінами без змін».

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЗАГРОЗА НОВОЇ ВІЙНИ

назад »»»