ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВІКТОР БАРАНОВ:«КУЛЬТ КНИЖКИ — ЦЕ КУЛЬТ НАЙКРАЩОГО В ЛЮДИНІ»
У радянські часи виникло поняття «літературний генерал», яке означало впливового функціонера, котрий обіймав керівну посаду в Спілці письменників. Без Спілки майстрам красного слова ходу не було. А літературним генералам «повна лафа» — друкували свою ідеологічно правильну «порохню» без обмежень.

Нинішній голова Київської організації Національної спілки письменників України й головний редактор журналу «Київ» Віктор Баранов нібито й літературний генерал, але суттєво відрізняється від колись усталеного образу. По-перше, Віктор Федорович не вершить долі братів по перу, не ті, слава Богу, часи, по-друге (і це головне), він гарний поет, прозаїк, перекладач, культуролог, котрий не має абсолютно ніякого відношення до вірнопідданського, ідеологічно правильного словоблуддя. Він пише щиро-болюче, цікаво і незаангажовано.
Нинішня українська художня книжкова продукція розтікається двома основними руслами або течіями: суцільна комерція, попса і власне література (як колись казали — красне письменство). Представники першої течії повністю висмоктують свої «проекти» з пальця (або нафантазовують, або компілюють), а письменники в класичному розумінні цього слова базують свої твори на власній душі, тобто на життєвому досвіді, суспільних реаліях, підсилених уявою.
Віктор Баранов належить до другої категорії. Хто хоче в цьому переконатися, може почитати свіжий том «Не вір, не бійся, не проси», який об'єднав три романи (окрім твору, що дав назву книжці, ще — «Притула» і «Смерть по-білому»). В них — гущина нашого життя, застереження, перестороги і передбачення письменника. Це і крик, і сповідальні видихи небайдужої чесної людини, яка хоче добра співвітчизникам і країні.
До чого тягнеться душа нашого читача? До необхідності видряпатися з неправди, котра піною накрила все довкола, чи до красивої маскультівської казочки з присмаком іноземщини (о, як усім набридла абсурдна дійсність)? На погляд Віктора Баранова, вибір — це питання життя і смерті, майбутнього нації, яка ще досі не усвідомила себе.
— Вікторе Федоровичу, творчість письменника з роками стає неоднозначною, вона ширшає, глибшає, навіть кілька фарватерів з'являється. Ви пишете поезію, прозу (від оповідань до романів). Що для Вас є головним, які болючі моменти найбільше привертають Вашу увагу?
— Головна справа будь-якого письменника, незалежно від міри його таланту, певної політичної заангажованості, це людська душа. У літературі — від Аристотеля до сьогодення — немає якоїсь провідної теми, скажімо, теми боротьби за мир, теми праці чи кохання, а є тільки один предмет досліджень: людина і її душа. Господнє призначення кожного письменника — «за всіх скажу, за всіх переболію» (П. Тичина). Оце вболівання за упосліджену українську душу (оскільки ми — українці і в Україні сущі) повинно бути найголовнішим і ключовим «нервом» творчості, взагалі існування в цьому світі, бо якщо письменник справжній, він мусить писати, незважаючи на те, що немає гонорарів, попри становище книговидання і книгорозповсюдження в Україні, зруйнованих і донищених, я гадаю, зумисне.
Звісно, коли подивитися на те, що я писав раніше, і на те, що пишу останнім часом, то можна сказати, що це речі дещо різні,— замолоду вивергалися вірші, бо це така пора, коли працює переважно емоційне начало людського єства, а нині, коли вже, як то кажуть, сивина в голову, а біль у серце (ні, не біс у ребро), пишеться більше проза. Мої останні романи — «Не вір, не бійся, не проси», «Смерть по-білому» і «Притула», які вийшли окремою книжкою, якраз вмістили біль за все те, що коїться нині з українською людиною і її душею, ці твори — проекція на теперішнє існування нашого суспільства, котре перебуває в стані заціпенілості, задерев'янілості, величезної розгубленості.
Моя душа вболіває за те, що суспільство в Україні морально деградувало. І з тієї також причини, що хтось зумисно, хитро, єзуїтські (а почалося це давно, може, ще за першого президента Кравчука) відторгнув-відрізав письменника від народу — перестали видавати його книжки. Держава не опікується книжкою, тим, щоб люди читали і зверталися до слова тих людей, яких у всі часи називали цвітом, совістю нації. А коли люди не читають книжок, вони морально занепадають, не чують сигналів, які письменник подає суспільству. Власне, є така формула: письменник — це сейсмограф суспільства.
Єзуїтське, цілеспрямоване відторгнення письменника від народу триває. І на цьому зумисне утвореному пустирищі з'явилися люди, які продукують, множать, плодять тексти, у яких ви не знайдете ні почуттів, ні серйозної, глибокої думки, це теж зворотній бік медалі того хитрого процесу, коли розкладають суспільство так, щоб воно відвернулося від традицій, моралі, етики, від духовного і натомість плодило чортополох.
На телеканалі УТ-1, що надає ефірний час для програми про культуру пізно ввечері, я побачив, як ошатна, приємна ведуча сказала: «У нас в гостях письменник». Кого ж вона запросила? Ви думаєте, авторитетного майстра слова, такого як академік Іван Дзюба, або Бориса Олійника, Івана Драча, Дмитра Павличка?.. Ні, вона запросила Ірену Карпу, у якої при зрості, може, в 148 сантиметрів декольте нижче колін. І Карпа хвацько щебетала від імені провідників нації — письменників, навчала людей, що таке духовність, культура, мораль, етика. Це божевілля якесь, я цього не сприймаю і ніколи не сприйму, тому що опуси Ірени Карпи (або ж Подерв'янського) — це суцільна маячня і матючня, які до літератури не мають ніякого відношення, не здатні озватися в душі нормальної людини. І за це душа болить.
Коли я став головою Київської організації Спілки письменників України, я поставив собі за мету повернути поезію на телеекран. Єдине, що вдалося — «пробити» на телеканалі «Культура» десятихвилинну поетичну передачу «Ну що б, здавалося, слова...» (двічі на місяць), радіоваріант якої транслюється на 157 країн світу. Я там роблю маленьке вступне слово на півтори хвилинки (про біографічні віхи, особливості письма), решту часу поет читає свої вірші. На жаль, державний телеканал «Культура» забуто нашою державою, його фінансування — мізерне.
Письменницьке покликання — не тільки бути глашатаєм, а й нести красу людського життя, красу людських взаємин. І коли в нашому розшарпаному дикому капіталізованому суспільстві цього не відчуваєш, то людська душа деформується, висихає, тому що не можна жити тільки на надриві і щодня отримувати погані новини, душа потребує свята-підживлення — добра, ніжності, правдивості, порядності, щедрості, тобто такого щиросердного стану, коли людина може розслабитися, поліфонічно радіти світові.
— Нині не тільки серед обивателів, а й навіть серед людей, які себе вважають інтелектуалами, укорінюється думка, що є успішний книжковий ринок (який уособлює столична Петрівка) і нафталінна Спілка письменників. Водночас з поля зору пересічних читачів зникли наші літературні часописи, котрі друкують не тільки найсвіжіші, а й найвизначніші твори. Літературу поглинає літературщина, попса. Що Ви скажете з цього приводу?
— Так, є певне протиставляння книжкового ринку (зокрема молодих «продвинутих попсарів-текстовиків») і Спілки письменників України. Це нормально, так має бути. Треба відділяти піну від морської води, або мух від котлет. Річ у тім, що всі ілюзії і омани виникають через недостатню інформованість про сучасний літературний процес. А він навдивовижу бурхливий, багатогранний, у ньому багато стильових й інших річищ, є свої школи, угруповання, залишається традиційна література, як то кажуть, хрестоматійна, відбуваються творчі пошуки, щоправда, серед них відсотків сімдесят виявляється повторенням того, що пережила наша література в 20-30 роки, до того, як її розбомбили («Нова генерація», «Аспанфут» тощо), а в багатьох випадках творчі пошуки нинішніх молодих нічого нового не несуть, вони просто повторюють давні задвірки. І знову я повертаюсь до перекосу в інформативності через мізерні наклади наших літературних грандів, скажімо, газета «Літературна Україна» має тираж близько восьми тисяч примірників, літературно-художні журнали «Київ», «Вітчизна», «Березіль», «Дніпро», «Дзвін», інші мають кожен в середньому до півтори тисячі передплатного накладу — на сорок шість мільйонів населення України. А я пам'ятаю, журнал «Київ» (в ньому працюю 23-й рік) колись мав 50-тисячний передплатний тираж, тобто люди цікавилися, був потяг до духовного.
Коли ж бракує об'єктивної інформації, тоді в очі лізе чортополох, попса...
Література справді вищого, елітарного ґатунку — це та, яка змушує душу працювати. А коли душа працює, це її нормальний стан. Проте наплодилося тих, хто продукує гламурні тексти (не проти ночі будь вони згадані), у яких душа опущена в шлунок або в геніталії — на рівень інстинктів, і ці епатажні цяцянки викликають у молодого покоління неабиякий інтерес.
От і виходить дисбаланс. Національна спілка письменників України, яка сповідує літературні традиції, не дозволяє, щоб в її стінах, в її видавництвах слово було спаскуджене, зганьблене, поставлене на службу тому, хто опускає душу в геніталії. Але цей голос не має достатньої підтримки, Спілка одержує з державного бюджету рівно стільки, щоб можна було утримувати приміщення, обласні організації. Тобто держава фінансує Спілку таким чином, щоб вона лишень не загинула. Про те, щоб повернути культ книжки, пріоритет книжки, ніхто не дбає. Я наведу такий приклад. Коли президента Франції Франсуа Міттерана запитали, що він найбільше у світі любить, той відповів: «Найбільше я люблю тишу бібліотек і шелест сторінок старовинних фоліантів». Ви можете уявити, щоб на це запитання аналогічно відповів хтось з наших найвищих достойників? Та вони книжок не читають! Їхня вимова і вчинки це доводять. І ця проекція накладається на всі суспільні рівні, на всі верстви населення.
Натомість святе місце порожнім не буває, світова павутина Інтернету наступає, телеканали зомбують, куди не клацни — скрізь одні й ті самі сюжети, фільми: пограбували, вбили, обманули... Таким чином наша духовна аура, як й озоновий шар над головами, практично знищена. За часів незалежності вже виросло друге неприкаяне покоління. Я живу на Оболоні, подвір'ям однієї з шкіл проходжу щодня і бачу дітей-курців, які ходять не в бібліотеки, а в гральні павільйони або ж купують ігрові диски і на комп'ютерах розстрілюють ворогів. Формуються потенційні вбивці, які взагалі не розуміють, що таке гуманізм.
Тим часом іде відчуження землі, рік, озер від народу. Хоча є норма, якою заборонено будувати будь-що на відстані 150 метрів від води, ніхто в країні не може добитися відповіді на запитання: «Хто дав дозвіл?». А хтось же його дав. Треба мінімум 17 підписів (Земводгоспу, СЕС, Держкомрезерву, Держкомресурсу тощо) для того, щоб отримати ділянку. І всі 17 чиновників поставили свої підписи, тобто взяли хабарі і дали дозвіл. Ви пройдіть правим берегом Дніпра до Канева, там же стоять автоматники і охороняють землю людини, яка перебуває в кримінальному розшуку, вона — громадянин іншої держави, але землі, захоплені нею, стережуть автоматники, і ви туди не зайдете, а якщо зайдете, вас застрілять.
У якій державі ми взагалі живемо? Де право, закон? Як звичайному громадянинові скористатися законодавчою базою? Хоча наша геніальна (за винятком пертурбацій, здійснених 2004 року) Конституція каже: «Вся повнота влади належить народові». Але головний суб'єкт цього величного Основного закону — звичайний громадянин, не спроможний скористатися його статтями, аби захистити свої законні права, він — нуль в усіх інстанціях. Мої романи «Притула» і «Не вір, не бійся, не проси» саме про це, я показую протиставлення державної влади рядовому громадянину, його абсолютну, цілковиту безправність перед системою влади. Назвою мого роману «Не вір, не бійся, не проси» став закон зека, його моральний кодекс, за цими принципами зеки живуть: вони нікому не повинні вірити, нікого не боятися, і ні в кого не просити — пряміше в лоб сказати не можна.
Нас уже довели до того, що ми мусимо просто кричати в обличчя можновладцям про жахливі перекоси в нашому суспільстві. Хтось констатує, що ми живемо в атмосфері безчасся, хтось — позачасся, дехто вживає різкіші терміни, а я відверто кажу: ми живемо в страшний час і в страшній країні.
— Хто винен, ми всі вже знаємо. Що робити в книжковій сфері, принаймні в першу чергу?
— Колись ми розповідали Президентові про те, що у нас зруйновані системи книговидання і книгорозповсюдження. У Львові не знають, що видано в Харкові, в Одесі не знають, що робиться в Києві... Президент нотував, потім запитав: «А який вихід?». Я кажу: «Є два виходи. Перший — Міністерство культури і туризму для бібліотек закуповує книжки, повертає гроші видавництвам, ті виплачують винагороди письменникам. Є ще оперативніший шлях. Літературно-художні журнали, які дають більш-менш повне уявлення про сучасний літературний процес, необхідно зміцнити, — хай Мінкульт профінансує передплату цих журналів для кожної бібліотеки.
Президент ретельно все записав, але нічого з того не зроблено. Хоча запропонований мінімум для бюджету майже безболісний. Справді, це невеликі гроші: щоб утримувати один журнал на рік, вистачить 500 тисяч гривень, отже, два з половиною мільйони треба щороку асигнувати журналам, аби вони існували. Тоді ці всеукраїнські видання змогли б щось заробляти собі на передплаті і таким чином розвиватися. Але, на превеликий жаль, немає цього розуміння.
— Я гадаю, кошти, які витрачаються на кілька фуршетів для еліти, могли б врятувати наші найкращі журнали.
— Отож. Доки в нас не буде виховання вдумливого читача (тобто громадянина) з гарним смаком, нічого не буде.
— Чималим сумом віє від Ваших слів...
— Гадаю, це чесний погляд на речі, який зовсім не заперечує те, що я невиправний оптиміст, інакше я не тягнув би так завзято свій візок. Я мрію дожити до того часу, коли все, про що ми з вами говорили, розвернеться на 180 градусів і нова дійсність почне справджуватися в Україні, мрію про те, що письменник займе своє законне місце в суспільній ієрархії і стане голосом нації, її совістю.
Я мрію про те, що в нас, нарешті, виросте влада, яка усвідомить, що без гуманітарної сфери, без виховання людського в людині не збудуєш багатої держави, можна збудувати хіба що золоті палаци для вибраних, які сидітимуть на золотих унітазах, їстимуть золотими ложками з золотих тарілок, але душі матимуть кам'яні.
Я все-таки мрію дожити до того часу, коли влада почує письменників, всіх митців: «Люди добрі, дбаймо не тільки про економіку, про міжнародні взаємини з сусідами, про входження в європейський дім, а й про виховання наших дітей, щоб вони з першого подиху зростали в любові, щоб їхня душа була просвітлена добром».

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»