ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
ПІДКОРЮВАЧІ АТОМНОГО ПЕКЛА
Про існування провінційного Чорнобиля, що знаходиться в мальовничому куточку Полісся, у квітні 1986-го дізнався світ: він став символом найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Її наслідки жахливі. Та вони були б ще страшнішими, коли б не люди, котрі, наражаючись на смертельну небезпеку, вступили у смертельний двобій з «мирним атомом».

14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧАЕС
Із кожним днем їх меншає. Але, слава Богові, вони є ще з-поміж нас. Тож сьогодні — напередодні Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — ці люди діляться своїми спогадами про трагічні й водночас героїчні події, вкарбовані в історію України.

Тривога серед ночі
Згадує Микола Бондарчук, генерал-лейтенант у відставці, у квітні 1986 року начальник штабу Цивільної оборони УРСР:
— Про те, що на «Чорнобильській атомній щось сталося», мені доповіли серед ночі. Вислухавши підлеглих, інтуїтивно відчув, що це «щось» матиме серйозні наслідки, і негайно відбув до Чорнобиля. З собою взяв оперативну групу. Прибувши на станцію і поспілкувавшись з її керівниками, зрозумів: Україну спіткало велике лихо. Щоб у цьому переконатись, достатньо було подивитись на дозиметри, які в прилеглих навколо станції районах просто зашкалювали...
26 квітня із самого ранку до Прип’яті почали прибувати учасники оперативних груп Міненерго СРСР, урядової комісії, відповідальні працівники ЦК КПРС, ЦК КПУ. Фахівці-хіміки постійно вели радіаційну розвідку, результати якої свідчили, що вона з кожною годиною ускладнюється. І не лише на самій станції, а й у Прип’яті. Стало зрозуміло, що потрібно евакуювати людей, які не здогадувались про небезпеку, прогулюючись з дітьми містом, відпочиваючи у сквері. Щоправда, дехто доповідав у Москву, що «радіаційна обстановка в межах норми і загрози життю людей немає». Але таких «оптимістів» було мало: більшість тверезо оцінювали ситуацію, вважаючи, що потрібно якомога швидше вивозити людей. Так, 27 квітня голова урядової комісії Борис Щербина віддав наказ про евакуацію жителів Прип’яті.
Мене дивують твердження деяких «очевидців» про те, що проходила вона вкрай неорганізовано, і багато людей того дня так і не змогли залишити місто. Як безпосередній учасник тих подій скажу, що евакуація прип’ятчан, незважаючи на обмеженість у часі, була чітко спланована. Вранці 27-го біля під’їздів їхніх будинків стояли 1200 автобусів і майже 400 вантажівок, обладнаних для перевезення людей, 20 бензовозів. Словом, надвечір цього ж дня у місті не залишилось жодного жителя.
Про Чорнобильську катастрофу написано і сказано багато. Але й досі, як на мене, гідно не оцінена роль солдатів і офіцерів, які брали участь у ліквідації її наслідків. Бо саме вони працювали на ділянках, де було найважче, де був найвищий рівень радіації, причому часто без елементарних засобів захисту. Нагадаю, що першим, хто володів більш-менш достовірною інформацією про справжні наслідки вибуху на 4-му енергоблоці, був капітан Сергій Володін: екіпаж його вертольота МІ-8 уранці 27 квітня проводив із повітря радіаційну розвідку над Чорнобильською станцією і прилеглими до неї населеними пунктами. Щоб читач краще зрозумів об’єми виконаних вертолітниками робіт у перші дні після аварії, скажу, що загальна маса скинутих з ґвинтокрилів свинцю, доломіту, піску і глини становила майже 17 тисяч тонн. Це було зроблено протягом перших десяти днів, що обмежило викидання радіації у повітря.
Лише влітку 1986 року з метою отримання потрібної й достовірної інформації про ситуацію на станції льотчики ВПС виконали кілька тисяч вильотів. Вони заміряли температуру в реакторі, визначали склад газів, якими він «дихав». Наприклад, полковник Микола Волкозуб заміряв температуру над реактором на висоті 50, 40 і навіть 20 метрів. Льотчики знають, як ризиковано опускатись на таку невелику висоту.
Солдати йшли в атомне пекло. Капітан П. Зборовський зі своїми підлеглими — молодшим сержантом П. Авдєєвим і єфрейтором Ю. Коршуновим — попередили повторний вибух. Коли б він стався, то про наслідки навіть думати страшно. Загалом у ліквідації наслідків аварії брали участь військовослужбовці всіх родів і видів військ. Особливої поваги заслуговують солдати й офіцери інженерних військ. Так, понтонно-мостовий полк у стислі терміни навів наплавний міст, чим забезпечив евакуацію місцевого населення з межиріччя Дніпра і Прип’яті.

Таємне стало явним
Розповідає сержант запасу Олександр Валько, у травні 1986-го командував відділенням:
— Перед відправленням до Чорнобиля командир полку вишикував наш батальйон на плацу і оголосив, що нам випала честь виконувати важливе завдання. Але яке саме — не сказав. Їдучи в колоні до Чорнобиля, я намагався зрозуміти — що це за завдання таке таємне, що про нього нам не кажуть. Навіть прибувши до Прип’яті, ми не розуміли, що тут робитимемо. Насторожувало те, що місто немов вимерло. Згодом, безпосередньо перед відправленням на станцію, ротний повідомив, де ми і що робитимемо. Чесно кажучи, його попередження про небезпеку сприйняли скептично, мовляв, перебільшує...
Мені й моїм товаришам, зокрема рядовим Федорові Васильчику, Дмитрові Фролу, Василю Корольчуку та іншим солдатам доводилося вивозити зі станції будівельне сміття, що утворилося внаслідок вибуху на енергоблоці. Його ми вивозили до так званих могильників, де інші солдати весь цей мотлох закопували в траншеях.
Вивозили також і ґрунт, який бульдозером знімали навколо зруйнованого реактора: він був надто насичений радіацією.
Відразу після прибуття на станцію замполіт роти попередив нас про небезпеку, наказавши працювати лише в засобах захисту. Та оскільки в них було незручно, ми ці засоби ігнорували. Згодом я зрозумів, що даремно...

Замість «дембеля»
Свідчить молодший сержант Анатолій Федорченко, у квітні 1987-го командував відділенням дозиметристів:
— У квітні 1986-го я проходив службу у 427-му окремому механізованому полку Цивільної оборони. Готувався до... «дембеля», підганяючи однострій і вклеюючи в солдатський альбом світлини. А рано-вранці 26 квітня нас вишикували на плацу і командир полку оголосив, що на базі частини створюється окремий загін, який через кілька годин має відбути до Чорнобиля. Ми, солдати, подумали, що це чергові навчання, тому жартували, мовляв, перед звільненням доведеться трохи попрацювати.
Близько 6-ї ранку виїхали з Києва і о 9 годині були вже в Прип’яті. Особисто мене насторожило, що в людей, котрі виходили з чорних «Волг», стривожені, напружені обличчя. Години через три-чотири нас вишикували, і командир сказав, що «сьогодні маємо застосувати знання і практичні навички, яких вас навчали протягом двох років». Словом, ми розпочали дезактивацію вулиць міста, дитячих майданчиків тощо. Навіть коли наступного дня була евакуація людей, ми продовжували займатись своєю справою. Крім того, обстежували майданчик станції, визначаючи рівень радіації. Він був настільки високий, що навіть броня не захищала від її проникнення. Разом із нами працювали офіцери. За весь час перебування на станції не пригадаю випадку, коли б хоч один з них сховався за наші спини. Скажу чесно: там, на станції, ми, солдати, стали ще більше поважати своїх наставників. Адже переконалися в їхній порядності, мужності. Були випадки, коли офіцери відсторонювали нас від виконання того чи іншого завдання безпосередньо біля зруйнованого реактора і йшли проводити розвідку самі. При цьому казали, що ми ще надто молоді, щоб серйозно ризикувати життям.
Мені доводилося бачити безпосередньо біля реактора начальників інженерних та хімічних військ колишнього Союзу — генералів Іванова і Пікалова, високих міліцейських чинів. Коли потрібно було в черговий раз іти до зруйнованого реактора, вони не наказували, а... просили. Як батьки синів, розуміючи, на яку небезпеку їх наражають. Траплялися, звичайно, й випадки, коли в солдатах бачили сліпих виконавців наказів і розпоряджень, не забезпечуючи найнеобхіднішими засобами захисту. Але особисто мені й моїм товаришам поталанило на командирів.
«Атомного джина» вгамовували сотні тисяч людей. Переважна більшість учасників ліквідації наслідків катастрофи носила військові однострої. Це були і військовослужбовці строкової служби, і так звані партизани — громадяни, призвані на службу військовими комісаріатами із запасу. Серед них були різні люди. В Чорнобилі, свідчать очевидці, було все: мужність і боягузтво, порядність і підлість, одні, знаючи про трагедію лише з газет, отримали нагороди і пільги, а ті, хто «вхопив» страшенні дози радіації, рятуючи людство,— хвороби і... грамоти. Так, розповідають ветерани війни, було і на фронті...
Схиляємо голови перед тими, хто, не шкодуючи «живота свого», вступив у смертельний бій з радіацією. І переміг. Ціною власного здоров’я, а то й життя.

також у паперовій версії читайте:

• ПРО «УКРИТТЯ», УТИЛІЗАЦІЮ І ДОЛЮ ЧАЕС
• ЗЦІЛЮЄ КРЕМНІЄВА ВОДА

назад »»»