ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
«ДИРИГЕНТ» ДЛЯ ЗАПОВІДНИКА
Аксіома: для злагодженої гри оркестр потребує диригента. Так само заповідна справа, яка нині має дві окремі складові — природно-заповідну та історико-культурну, тобто природну та культурну спадщину (території та об’єкти природно-заповідного фонду й об’єкти культурної спадщини, зокрема природоохоронні установи та історико-культурні заповідники) потребує управління з боку єдиного державного органу.

Маркетинг не без моралі
Норми моралі, якими вимірювались поведінка людей, державні, соціальні цінності в теперішньому суспільстві поступово втрачають актуальність, почасти нівелюються або навіть перетворюються на свою протилежність.
Особливо ці питання загострюються в перехідні періоди суспільного розвитку, коли різко зростає ціна управлінських рішень, отже, і відповідальності менеджера. Тому прерогативою діяльності органів державної влади мусить стати висока ефективність управління на основі глибокого засвоєння його теорії і практики. При цьому значущими стають особистісні риси державних управлінців, мова, зокрема, про почуття обов’язку, чесність, компетентність, діловитість, творчість, суворе дотримання законності.
Як здійснюється управління національним надбанням країни, яким є природно-заповідний фонд?
Ще від часу виникнення ідеї заповідання, висловленої у 1895 році В. Докучаєвим, збереження заповідних еталонів кожної природно-історичної області науковими колами і прогресивною громадськістю вважалося святою справою, ділом совісті і честі нації.
У широкому розумінні заповідна справа торкається багатьох морально-етичних аспектів взаємодії людини і природи. Тому такі ідеальні феномени, як сакральна, духовна, естетична та інші «нематеріальні» цінності живої і неживої природи, гуманне ставлення до неї людей, соціальні, зокрема етнічні, сутності певних ландшафтів, їхній символізм тощо є тими об’єктами ідеальної природи, на які спрямована заповідна справа.
Загалом заповідну справу можна визначити як теорію та практику збереження та відновлення ландшафтних комплексів, а також їхнього раціонального використання в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Чи потрібні суспільству заповідники, національні парки і заповідні території?
Відверто кажучи, нині на них немає соціального попиту. Для більшості українців національні парки, створені для організації відпочинку і дозвілля населення, не є першою необхідністю. Яка там рекреація, відтворення життєвих сил, коли щодня треба думати про шматок хліба?!
На виправдання такого категоричного твердження скажу, що створення та організація природно-заповідних територій та об’єктів на перспективу — справа державної ваги. Немалі бюджетні кошти потрібні на створення національних природних парків, а ще більше — на їхнє подальше утримання. Якщо рахувати десятки, сотні тисяч гривень на розробку проектів організації території, гроші на періодичні відрядження у Київ працівників парків для звітування (з наповненими всяким ужитком торбами), то сума вийде доволі кругла... У деяких парках штатний розпис перевищує дві сотні одиниць. Люди отримують зарплату на посадах заступників директорів з рекреації та маркетингу, а особливо помітної роботи з надання рекреаційних послуг — обмаль. В Україні немає споживача рекреаційної продукції, а для створення пристойного сервісу з метою залучення грошовитих бізнес-туристів у наших національних парках майже нічого не робиться. Імовірно, що деякі еколого-освітні стежки та науково-пізнавальні маршрути залишаються на папері.

Почати з моделі
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища. Урядовим органом державного управління визначено Державну службу заповідної справи в складі міністерства. Указом Президента України зобов’язано Кабінет Міністрів переглянути «повноваження Державної служби заповідної справи, поклавши на неї у встановленому порядку управління природними та біосферними заповідниками, національними природними парками, які зараз перебувають в управлінні міністерства». В Указі, зокрема, звернуто увагу на заповідні території, що не перебувають у державній власності. Адже в теперішній час «прихватизації» не поодинокими є випадки зміни землекористувача (і землевласника) ділянки, на якій є заповідний об’єкт чи територія. Такі суб’єкти здійснюють «заповідний менеджмент» у своїх приватних інтересах, отже, вплив на складові природно-заповідного фонду є безсистемним. Утім, проблема управління заповідною справою залишається складною, бо здійснюється не одним уповноваженим органом, а кількома відразу...
За умов підпорядкування територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) різним відомствам стратегічно правильним є вирішення питання щодо створення Державного комітету заповідної справи. Ідеться про розробку моделі інтегрованого управління заповідною справою як галуззю.
Спроби підпорядкування всіх біосферних та природних заповідників, національних природних парків одному урядовому органу вже були в нашій історії. Із 40 нинішніх установ природно-заповідного фонду з високим рангом заповідання (біосферні та природні заповідники, національні природні парки), 19 підпорядковано Міністерству охорони навколишнього природного середовища, решта 21 — органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним науковим організаціям (Міністерству освіти і науки, Державному комітетові лісового господарства, Національній академії наук, Українській академії аграрних наук, Київському національному університетові імені Тараса Шевченка). Мінприроди з чотирьох біосферних заповідників у своєму підпорядкуванні має лиш один, а з 17 природних заповідників — тільки чотири.
Підпорядкування однакових за правовим статусом заповідних територій та об’єктів різним державним структурам можна пояснити, у кращому випадку перевагою галузевих інтересів, у гіршому — браком здорового глузду. Одна з основних причин такої ситуації в заповідній справі — неврегульованість нормами права. Бракує нормативно-правового документа, який би вичерпно визначав процедури управління природно-заповідним фондом.
Необхідним є утворення єдиного центру управління заповідною справою, без нього виникають труднощі, пов’язані з різними сторонами управлінської діяльності. У Держкомлісгоспі, МОН, НАН, УАН України, до котрих, як зазначалось, досі належить більшість установ ПЗФ, фактично немає підрозділів, відповідальних за діяльність цих установ. Відомча розпорошеність не дає змоги провадити ефективну фінансову політику. Відсутність єдиного головного розпорядника унеможливлює планування бюджетних витрат на вирішення першочергових проблем у цій галузі, здійснювати контроль за ефективним використанням коштів. Головні розпорядники фінансів планують видатки установ ПЗФ за залишковим принципом, оскільки діяльність цих установ не є для них пріоритетною.
Брак єдиної державної системи матеріального стимулювання, добору, підготовки кадрів, їхнього навчання дедалі загострює кадрову проблему. Вузька відомчість зумовлює незахищеність від суб’єктивізму, безвідповідальності, утруднено ротацію працівників.

Ландшафт— поняття містке
Інтегроване розуміння ландшафту як цілісної природно-культурної системи, що знаходить все більше прибічників серед природознавців і гуманітаріїв, дає можливість говорити про територіальну сумісність природної і культурної спадщини. Вершиною управлінської піраміди національної спадщини, згідно з логікою, мав би бути один державний орган, один господар.
У сучасному ландшафті поряд з природними елементами є історико-культурні, зокрема сліди життєдіяльності людини (городища, кургани, ділянки історичного культурного шару тощо). У них закарбувалась пам’ять про минуле, у них — добро, мораль, інтелект. Тобто сучасні ландшафти можна трактувати як системи асоціативні, інтегральні, водночас історичні, в основі — природні. Якщо природа становить основу матеріального життя людини, то культура, історія народу утворюють засади його духовного життя. Тому матеріальне і духовне життя людини як біоістоти і члена соціуму є невіддільними.
Отже, спираючись на ідеї нерозривності природного та історичного середовищ, поєднання в багатьох випадках територій та об’єктів природної і культурної спадщини, доречно ставити питання про утворення на основі Державної служби заповідної справи і Державної служби з питань національної культурної спадщини спеціально уповноваженого органу державного управління в галузі організації, охорони та використання природної і культурної спадщини (з підпорядкуванням йому всіх відповідних установ).
Це питання має історичне підґрунтя. Так, у 20–30 роках минулого століття на території України у підпорядкуванні Наркомату освіти було два види заповідників: природні та історико-культурні. Згодом історико-культурні заповідники відійшли до Міністерства культури, а природні — «підібрали» різні відомства.
Управлінським органом, про який ідеться, міг би бути Державний комітет заповідної справи.
Підсумовуючи викладене, визначимо державне управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду як здійснювану відповідно до законодавства організаційно-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади, наукових установ, громадськості з метою забезпечення функціонування природно-заповідних територій та об’єктів. Треба сподіватися, що оптимізація управління природно-заповідним фондом сприятиме насамперед його збереженню в інтересах сталого розвитку, поліпшенню стану довкілля.

Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:

• ЗІ СВЕРДЛОВИНИ ЗАМІСТЬ ГАЗУ СВИЩЕ... ВОДА

назад »»»