ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МОЛОДЬ
НЕТАЛАНОВИТИХ НЕ ІСНУЄ

Не секрет, що в нашу меркантильну добу заняття наукою не належить до престижних серед молоді, котра вирішує: ким бути? На це впливають об'єктивні обставини — неувага влади до «індустрії знань», погане матеріально-технічне забезпечення, низька зарплата.

Звідси й невисокий престиж науки в суспільстві. Можна говорити й про суб'єктивний чинник: багато хто з юних уявляє дослідницьку працю як не надто цікаве заняття у лабораторних нетрях. А ще у частини молодих людей, які не проти випробувати себе на науковій ниві, існують сумніви у своїх здібностях: чи досить вони талановиті, щоб успішно «гризти граніт знань»?
Справжні вчені в усі часи вважали своїм обов'язком зацікавити молодь науковим пошуком, романтикою пізнання ще незвіданого (кому, як не юним замахнутися на це?). Тож допитливим, хто думає над тим, щоб поповнити лави лицарів науки, адресуємо цю публікацію.

Мотивація, бажання, воля
Творчі здібності самі по собі не «конвертуються» на здобутки. Потрібна мотивація, бажання й воля. Мотивацію поділяють на зовнішню, не пов'язану з характером роботи, і внутрішню, змістову, коли зміст діяльності цікавий та приємний.
Американський фізик-теоретик К. Дарроу у статті «Фізика як наука і мистецтво» розглянув те, як зацікавити молодь наукою, котру він порівнює з вишуканим величним собором. Аудиторію можна здивувати, але це можливо тоді, коли слухачі знайомі із ситуацією, в яку нова інформація вносить вирішальне значення. Адже, наприклад, ми не здивуємося новому спортивному рекорду, якщо не знаємо попереднього. Ще один варіант — вразити аудиторію розв'язанням якої-небудь загадки. Відмінність наукових загадок від детективного твору полягає в тому, що автор останнього створює таємницю перед тим, як її розгадувати. Дослідник розглядає ще один привабливий аспект наукової роботи: «Можна пообіцяти будь-кому, хто вступає в наш собор (мається на увазі храм науки.— Авт.), що там він знайде задоволення своєму прагненню до чогось незмінного, постійного, вічного й безсмертного. Це фундаментальне прагнення, бо воно постійно фігурує у творах містиків, поетів, філософів і вчених».
Дослідники творчості, психології й організації науки наголошують, що для забезпечення успішного розвитку науки держава має забезпечити створення таких умов, у яких становище трудівника цієї сфери буде не тільки добре забезпеченим матеріально — науковець має посідати високе й престижне місце у суспільстві.
Вважають, що мистецтво в Італії епохи Відродження досягло небачених вершин (Рафаель, Тіціан, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Боттічеллі та ін.) тому, що в цій країні в епоху її економічного процвітання сформувалося суспільство, яке високо цінувало образотворче мистецтво, розуміло і підтримувала найталановитіших його представників. Так само у Великій Британії кінця ХІХ — початку ХХ ст. плеяда видатних фізиків (Максвелл, Релей, Томсон, Резерфорд та ін.) зобов'язана своєю появою загалу, що оцінив й підтримував діяльність вчених.
У професійного вченого серед мотивацій можна назвати публікацію книг і статей у престижних фахових виданнях, грошову винагороду (котра часто поступається мотиваціям престижного характеру), зокрема отримання вигідних договірних робіт і замовлень, визнання колегами, оцінка власним начальством і провідними авторитетами галузі, належність до провідних фахових кіл, обіймана посада, науковий ступінь, членство у престижних дослідницьких товариствах, престижні службові відрядження тощо. Слід звернути увагу на те, що чимало вчених розглядає розмір заробітної плати, гонорари за публікації й обійману посаду не як самоціль, а показники суспільного визнання, тобто матеріальні заохочення сприймає як моральне. До того ж, нерідко матеріальна винагорода, ступінь і посада відкривають нові, ширші можливості для творчої роботи. Серед учених найперше цінуються премії, котрими нагороджують авторитетні наукові організації. Такі премії розглядають як визнання творчих досягнень, показник професійного престижу, тоді як звичайні премії, котрі видає адміністрація, сприймаються як звичайні надбавки до зарплати. Для таких учених першорядним є визнаний у власній та інших країнах фаховий успіх. Проте перелічені чинники належать здебільшого до зовнішньої мотивації, тоді як внутрішня, за визнаннями багатьох науковців і дослідженнями психологів — потяг до істини, можливість творчо експериментувати, бажання розв'язувати складні загадки природи, над якими до того безуспішно бились інші.
Важливою рушійною силою розвитку науки взагалі й наукової думки окремого вченого зокрема є суперечності, роль яких підкреслює діалектика. На думку академіка П. Капиці, чим більшого масштабу вчений, тим більше суперечностей у ньому самому і в завданнях, які ставить перед ним життя. Діапазон цих суперечностей, на думку Петра Леонідовича, можна вважати мірою геніальності людини.

Смак творчості
Головна мотивація справжнього вченого — радість від процесу творчості й отриманих результатів. Той же П. Капиця пише, що, на його думку, найбільше задоволені своєю роботою люди творчої професії — вчені, письменники, художники, музиканти, артисти, режисери тощо. Вони не поділяють свій час на робочий і неробочий, живуть своєю діяльністю і сенс існування бачать у роботі. В принципі будь-яку роботу можна зробити цікавою й привабливою, коли побачити в ній елемент творчості чи привнести в неї цей елемент. Зрештою, творчість виявляється у будь-якій діяльності тоді, коли людина не має точної інструкції, а самостійно повинна вирішувати, як їй чинити.
Академік Ю. Харитон з приводу радості від наукової творчості та її результату писав: «Відчуваєш... піднесення всіх душевних сил, коли тобі вдається підмітити якесь явище, описати, виразити у вигляді формул і нарешті осягнути суть. Таке саме почуття тебе охоплює, коли робиш якийсь експеримент і раптом починаєш отримувати зовсім не те, що очікував. Це несподіване зіткнення з таємницею начебто електризує тебе, змушує зібрати всі сили, щоб проникнути в цю таємницю й розв'язати загадку».
Для багатьох працівників, причому далеко не лише наукових, важливо відчувати перспективи в роботі, зокрема можливості набуття нового досвіду, зміни проблематики діяльності, а не тільки підвищення посади і заробітної плати. Слід ураховувати також такий мотиваційний чинник, як велику зацікавленість значної частини науковців у розвитку й оприлюдненні власних оригінальних наукових концепцій. За словами одного з польських дослідників, «науковець має копати там, де він почуває жилу, а не там, де йому звелять. Свою тему треба любити, і не тільки любити, а переживати за неї, бо в протилежному разі це буде ремесло і нічого більшого з цього не вийде».
У США, згідно із соціологічними дослідженнями, найпоширенішою причиною стресів з-поміж найактивнішої частини суспільства є страх втратити роботу. Професійних науковців переживання за завтрашній день стосується незначною мірою.
Один із польських науковців так висловився про суспільне визнання вченого: «Формальним показником наукового успіху є ступені, закордонні відрядження, але фактичним успіхом я вважаю відчуття, що ти вніс у науку щось нове, і громадське визнання. Успіх у науці не можу пов'язувати з успіхом у суспільстві; навпаки, бажаючи чогось досягнути в науці, я мушу тимчасово відмовитися від участі у світському житті».

Сам собі голова
Проведене польськими дослідниками психології наукової творчості анкетування вчених різних спеціальностей довело, що серед мотивів, якими вони керувалися під час вибору наукової спеціальності, основні такі: прагнення до стабільного становища; намагання «вибитися в люди», відчути власну силу; бажання робити щось корисне для суспільства; прагнення до пізнання.
Тут доречно звернути увагу на відому у психології класифікацію особистостей за спрямованістю, згідно з якою людей розподіляють на чотири типи — егоїстичний, альтруїстичний, колективістський і особистісно-престижний. Психологи вважають, що чимала частина вчених (так само художників, артистів тощо) прагне не стільки матеріальних благ, скільки моральних заохочень, зокрема слави. (Іноді, щоправда, творчі амбіції можуть набувати перебільшених, тому негативних форм виявлення). Але не треба забувати й про інші вагомі чинники наукової діяльності — матеріальну винагороду, і про те, що Ч. Дарвін, аналізуючи становлення себе як ученого, згадує так: «Гостре відчуття задоволення, котре я почував, коли мені ставали зрозумілими які-небудь складні питання або предмети». В іншому місці він наголошує: «Головною моєю насолодою... протягом усього життя була наукова робота». Поряд із тим для нього на винятково важливому місці стоїть цікавість до нового, наявність естетичних смаків, бо їхня відсутність, на його думку, негативно позначається на розумових здібностях.
Радість процесу творчого пошуку та його результатів дослідники вважають вагомішим мотиваційним чинником, ніж матеріальну винагороду. Р. Декарт зауважив: «Головне задоволення при наукових заняттях давало мені не те, що я вислуховував чужі думки, а те, що я завжди намагався створити свої власні». За словами А. Пуанкаре, тільки наука і мистецтво роблять наш дух здатним по-справжньому насолоджуватися. Він писав також про естетизм наукових відкриттів і теорій. За його словами, вчений досліджує природу не тому, що це корисно; він досліджує її тому, що це приносить йому насолоду, а насолода приходить через те, що природа прекрасна. При цьому вчений уточнює, що має на увазі не зовнішнє уявлення про красу, а глибинну красу, що криється в гармонії частин і осягається розумом.
За словами академіка І. Павлова, з-поміж основних властивостей розуму, потрібних для людей науки, одне з перших місць посідає «вміння невідступно думати про цей обраний предмет, із ним лягати й вставати». Як писав І. Ньютон, «я весь час маю на думці предмет мого дослідження і терпляче чекаю, поки ледь помітне, вранішнє світло поступово, помалу перетвориться на повне і блискуче світло». Видатний винахідник М. Фарадей розповідає про те, як йому вдалося відкрити таємниці електромагніту: протягом дев'яти років він носив у кишені його модель і кожної вільної хвилини надавав їй нових положень, зосереджено думаючи над розв'язанням завдання. Нерідко вважають за приклад діяльність астронома В. Гершеля, котрий спостерігав за небом на відкритому повітрі щоночі багато годин за будь-якої температури повітря (дожив до 87 років). Такі видатні вчені, як природознавець і мандрівник А. фон Гумбольдт, палеонтолог барон Ж. Кюв'є, астроном Й. Кеплер та інші спали не більш як чотири години на добу.
Сучасні дослідники процесу наукової діяльності, психології творчості по-різному дивляться на особливості цього процесу, співвідношення емпіричного досвіду, методу спроб і помилок, з одного боку, і вродженого таланту та творчого осяяння — з іншого. (Невипадково масштаб наукових досягнень у певній країні академік П. Капиця запропонував пов'язувати з кількістю творчо обдарованих людей, котрі беруть участь у науковій роботі).
Вихідною точкою будь-якої творчості вважають легкість утворення несподіваних асоціацій — у цьому вбачають вияв творчої фантазії. «Фантазія — творче джерело не тільки мистецтва, а й науки»,— писав академік АН УРСР К. Воблий. За його словами, «фантазія потрібна для наукової творчості, як повітря для дихання. Вчені, позбавлені цієї якості, не можуть прокладати нових шляхів, робити великі відкриття».

Талант — у спадщину?
Чималий інтерес являє проблема можливості успадкування творчих здібностей загалом і нахилів до певного виду діяльності зокрема. Відомо, наприклад, що родичами були Олександр Пушкін і Лев Толстой. П'ять найвидатніших представників німецької культури (поети Шіллер і Гельдерлін, філософи Шеллінг і Гегель, фізик Макс Планк) також були родичами. У п'яти поколіннях родини Баха нарахували аж 16 композиторів. Різні таланти до природничих наук виявляли численні представники родини Бернуллі. Противники думки про успадкування таланту пояснюють його розвиток дією зовнішніх чинників. Однак їм заперечують, зокрема тим, що, скажімо, Ньютон, Гаусс, Лаплас, Фарадей, Кант, Кеплер були дітьми бідних селян або ремісників і виросли в обставинах, котрі мало сприяли формуванню таланту. Втім, до вичерпного вивчення цієї проблеми ще далеко.
За однією з гіпотез, існує певна частина людей (близько 10% суспільства), яких вважають «креативними особистостями», здатними до активного творчого процесу. Згідно з іншими поглядами, кожна людина має здібності до творчості в певній галузі (цей другий погляд видається більш слушним). Слід також ураховувати, що у різних галузях наукова творчість здійснюється по-різному. Існує думка, що в одних науках (таких як фізика, хімія, біологія) протягом їхньої історії панівним був експеримент, опертий на метод спроб і помилок, тоді як в інших науках (як математика) можливості експерименту обмежені, що змушує зосередитися на суто теоретичних аспектах творчого процесу.
Таким чином, у галузі психології наукової творчості багато що відомо, але не менше проблем залишається для майбутнього асигнування. Отже, як бачите, у молодих людей є тут достатньо точок для докладання знань, енергії. Головне — усвідомити, що неталановитих людей, не здібних до науки і творчості, не існує.

Юрій МОСЕНКІС
також у паперовій версії читайте:

• ЗНИКНЕННЯ БОЛІТ І ГЛОБАЛЬНЕ ПОТЕПЛІННЯ
• «РОЗУМНИЙ» КУПАЛЬНИК
• ОЖИРІННЯМ МОЖНА ЗАРАЗИТИСЯ?

назад »»»