ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР КРИВЕНКО: «Я МАЛЮЮ ПОЧУТТЯ»
Київський живописець Володимир Кривенко — доволі «нелогічний» імпресіоніст. З одного боку, він іде від пленерного враження, але «добирає» колір не серед натури, а винятково в майстерні.

Він одержав ґрунтовну професійну освіту: закінчив Республіканську художню школу імені Т. Шевченка в Києві, Луганське державне художнє училище, Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури (тоді — Художній інститут), аспірантуру в майстерні академіка С. Григор'єва, але «обтяжений веригами освіт» вражає дитинністю, безпосередністю, щирістю — й у творах, й у спілкуванні.
Зазвичай вважають, що художник живе у світі власних ілюзій і далеко не завжди зважає на те, що діється навколо нього. А може, якраз навпаки — реальність митця є більш справжньою, ніж наша, адже вона там, поряд з горніми світами, де панує гармонія Вищого розуму.
У міській метушні і скаженому ритмі життя ми такою мірою віддалені від природи, що навіть звичайна польова ромашка стає дивом для жителів мегаполіса. А побачити відблиски сонця на мокрому листі, переливи світла на воді дано не кожному. Художник Володимир Кривенко є провідником у світ природи. Недарма з 1989 року він усамітнюється в селі Григорівка на Канівщині (поблизу знаменитої козацької столиці Трахтемирова), де купив старий будинок. Щоб почути птаха вранці, потрібна тиша. Щоб відчути запах трави, треба мати «дзеркало розуму» без брижів. «Булькіт почуттів» не повинен заважати сприймати небо, дерева і воду.
Творчість Володимира Кривенка — це протилежність документальному фіксуванню. Його картини не просто відтворюють сюжети й образи, які в деякі моменти життя здалися йому близькими — вони ще й транслюють ставлення художника до цих образів, переломлюються через глибину знань і досвіду, отриманих митцем за півстоліття. Кожна картина могла б бути виконана інакше, якби за вікном перемінилася погода, якби замість осені буяла весна і душевний стан був іншим.
Володимир розмовляє з природою мовою фарб, ліній, кольорів. З німоти полотен народжується гомінка співрозмовниця-Природа, яка говорить шелестом листя, лементом птахів, хлюпотінням річки і моря...
«Фірмовою фішкою» Володимира Кривенка є не тільки світанки й заходи сонця, лілеї-настрої (це ж яку треба було мати сміливість, щоб замахнутися на них після Моне!), а й зображення людей, особливо дівчиськ-дівчат-жінок, вельми схожих на янголів, які перебувають на межі реальності і казки: «Квіти збирають», «Синій птах», «Та, що входить», «Ню», «Дівчина з лисом», «Метелик», «Опівночі», «Рибачка» тощо.
На щастя, художник «годує» нас не химерами, його картини несуть доброзичливу енергію, яка створює атмосферу душевної чистоти, тепла, щирості й гарного настрою. Кожен твір для нього — мов ікона Природи. Це неймовірно радує око і серце, які втомилися від крові, еротики, залізобетону і салонного «фотореалізму».
Пейзаж для Володимира (як і для його видатних попередників) є не сферою формальних шукань чи протокольно точним портретом місцевості, а насамперед засобом художнього пізнання природи і людини. У його пейзажах — історія душі, а в портретах — історія долі.
«Живописцем щастя» називали видатного французького художника Ренуара, так само хочеться назвати його українського побратима по ремеслу В. Кривенка, якому також цілком личить слово «видатний» (закономірно, що його твори інтенсивно розлітаються світом). Митець не змальовує життя, а створює цілісний його образ — у всій життєвій тремтливості.
Картин живописця не можна «переповісти», їх треба бачити, щоб відчути могутню стихію кольору, яка панує в цих світоносних світах, виставлених у столичній галереї «Шарм».
— Пане Володимире, які події і люди сформували Вас як особистість і як художника?
— Насамперед — батько, народний художник України Михайло Кривенко, і мама Ірина, які не просто дали мені можливість з'явитися на світ, а й по-справжньому «ліпили» мій характер і моє майбутнє.
З раннього дитинства я спостерігав за процесом пізнання природи на картинах батька. Років з п'яти-шести я почав малювати свою казку олівцями й аквареллю. У художній школі, осягаючи ази, здобуваючи вміння бачити предмети, довкілля, я відчув ще більший інтерес до професії художника. Цеглинкою мого формування стала також невдала перша спроба вступити до Художнього інституту. Доля зробила поворот — я поїхав у Ворошиловград, де мене, як випускника Республіканської художньої школи, прийняли на четвертий, дипломний курс художнього училища. Там інакше викладали малюнок і живопис. Найбільше вплинув на мене Іван Кіндратович Губський. Інші художні підходи, нове спілкування збагатили, «розширили» мене. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вона навчалася в тім же училищі, тільки в іншого викладача. Потім ми разом складали іспити в Київський художній інститут. Я вступив, а вона — ні, залишилася дружиною, я ж почав ставати художником, який уже оселився міцно в моїй душі, голові. Треба було розвивати почуття, спостережливість, уяву, аби на полотнах відображати красу життя й у такий спосіб відчувати, пізнавати, любити його ще більше. Тільки коли любиш, приходить натхнення. Моїми музами стали дружина Валентина і донька Катерина, котра народилася, коли я вчився на п'ятому курсі інституту. У мозаїку творчого шляху лягали шукання, сімейні сюжети, психологічні колізії, пленерні поїздки до Криму, де я не переставав осягати природу, учився передавати відчуття теплого або холодного моря, гір, погоди. Найбільше мене приваблювали сонячні сходи і заходи: те, як народжується і згасає день, немов чиясь доля. І знову я чекав світанку, який опромінював землю, душу, свідомість крізь туман, серпанок... Усе загорялось, і світ заповнювався світлом, барвами. Я також не можу не сказати про місяць, що сяє, впливаючи на нашу свідомість і вчинки щодня. Відливи й переливи світил, їхнє сяйво мене завжди надихають на подальші творчі «подвиги». Прагнення пізнати метаморфози світла стали моїм ледь не головним інтересом у цьому житті.
— Великий Коровін стверджував, що його як художника великою мірою сформував Крим, який «чистив» палітру яскравими, свіжими, чистими барвами. Рєпін дякував Фінляндії і Прибалтиці. А яка місцевість найбільше вплинула на вашу колористику?
— Середня смуга України: Київщина, насамперед притоки Дніпра, Конча-Озерна, Конча-Заспа, і Черкащина — простір, горби довкола знаменитої козацької столиці Трахтемирів досі випромінюють колосальну енергію славетної минувшини.
Мене туди тягне на етюди, на риболовлю. Доводиться рано вставати, приємне сполучається з корисним; народження дня, почуттів, думок зливаються в осяяння-прозріння, я досліджую і пізнаю красу природи.
— Ваші картини так віртуозно прописані, що мимоволі хочеться торкнутися води, листя, копичок, подихати різнобарвним повітрям...
— Мені ця пружна легкість іноді дуже важко дається. Починаєш малювати якийсь пейзаж чи портрет, працюєш, працюєш, а картина не піддається, на душу не лягає. Зрештою, береш мастехін, знімаєш фарби, потім дивишся на залишки зображення і бачиш зовсім інше, і в цьому вже починаєш шукати новий, істинний зміст твору, часто зовсім протилежний тому, що намагався намалювати.
— А до якої міри знімаєте попереднє зображення?
— Наскільки воно дозволяє. Іноді фрагментами. І раптом проявляється новий образ, інформація згори вже запрограмована на полотні, тільки треба побачити картину, визволити, не зіпсувати, довести до пуття і донести до глядача.
— Чому Ви, імпресіоніст, віддаєте перевагу праці в майстерні?
— Натура мені поштовх дає, надихає, я малюю маленькі етюди, згодом з них, з настрою синтезую великі картини.
— А щоб Ви відповіли критикам, які запевняють: «Імпресіонізм давно винайдений, ще на початку минулого століття французи так малювали, це все пройдений етап».
— А коли людина була винайдена? Від неї теж відмовитися, як від пройденого етапу? Усе розвивається. Я на такий закид скажу єдину фразу: справжнє мистецтво існує незалежно від реалізму, імпресіонізму, сюрреалізму чи якоїсь іншої течії.
— Як особисто Ви відрізняєте мистецтво від штукарства? Про це сперечаються століттями.
— У вісімдесятих роках після закінчення Художнього інституту та служби в армії я вчився в аспірантурі в народного художника СРСР Сергія Олексійовича Григор'єва, академіка, професора, керівника Вищих академічних майстерень. Він часто показував книжки-альбоми про видатні музеї світу. То були дорогезні видання, які тоді коштували по триста карбованців, а нині їх, мабуть, і не купиш, та його консультації були ще більш цінними: за всіма напрямами й стилями — ренесанс, класицизм, романтизм, сюрреалізм, імпресіонізм, абстракціонізм, авангардизм тощо, з чого вони виникли, як їх розпізнавати.
Під час пленерної поїздки в Карпати я захотів намалювати осінню різнокольорову красу полонин і гір так, як її побачив. Після повернення відбувся огляд і розбір етюдів аспірантів. Григор'єв зайшов до мене в майстерню, подивився і сказав: «Володимире, люди також бачать барви, які ти тут зобразив. У тебе ж чудова палітра, свої суміші фарб, у майстерні ти твориш свої кольори, чому ти не використав це на пленері, чому твої Карпати розбарвлені так, як їх бачить пересічна людина, яка там живе?».
— Це був, напевно, той вирішальний момент, що допоміг Вам знайти свою манеру?
— Авжеж, відтоді розпочалась моя мішанина кольорів, творчі шукання. Натура може тільки підказувати, але її не можна копіювати, її треба пропускати крізь свою уяву-фантазію. Григор'єв завжди говорив: «Їдете на пленер, подумайте, який неповторний колір і тон оберете для нової роботи». Цього нас не вчили в інституті, а Сергій Олексійович відкривав свої секрети, учив, що в картині повинні домінувати загальний колір і тон, з них не можна виходити, інакше потрапиш у чужий колорит, він не буде гармонійним у конкретній картині. Може, у цьому і криється одна з відповідей на запитання, як мистецтво відрізнити від ремісництва. Приваблюють неповторність, єдність, цілісність твору, ти починаєш жити в ньому, входити в нього, там не повинно бути нічого зайвого, незалежно від того, який це напрям, стиль, манера, все має бути побудовано на чистій гармонії.
— Деякі художники малюють застрашливі картини, а Ви?
— Та ніби ні, хоча я колись і сюрреалізмом захоплювався.
— Людей не лякали? А де межа: твір від Бога чи сатани?
— От у цьому — суть творчості, не дай, Боже, щоб страшні картини в чорноту занурювали.
— Чорні кольори — це погано?
— Мова не про колір, у чорному тоні може бути світлий блиск істини, у світлому, красивому зазвичай наявною є чорна барва, вона підкреслює, доповнює світле. Інша річ, коли психологічно огортають «чорнухою».
У кожного своє внутрішнє розуміння добра і зла, коли я бачу чорноту в чиїхось роботах, я інтуїтивно не хочу на них дивитися.
До мене, до речі, звертались з пропозиціями зобразити щось чорне, пов'язане з містикою, пеклом, чортівнею. Це — абсолютно чуже для мене і моєї сім'ї. Ні за які гроші не хочу цим займатися.
— А які ще диваки-замовники Вам траплялися? Наприклад, знайомий заслужений художник мені розповідав, як один багатій попросив його намалювати улюбленого собаку на троні, і щоб перед ним на колінах стояла його оголена дружина в рабській позі. Художник загилив йому надзвичайну ціну, щоб бізнесмен відмовився. Але той погодився.
— Я не піддаюсь на такі «компроміси». Якось один олігарх замовив зробити повтор знаменитої картини Володимира Сєрова «Ходаки в Леніна», тільки замість вождя і людей поруч намалювати портрети відомих «крутеликів». Мені надали необхідний матеріал, але я категорично відмовився, хоча пропонували великі суми. З якого дива я буду ганьбити ім'я художника і яке я маю право втручатися в чужу енергетику?
— Звідки Ви черпаєте світло і радість для своїх картин, адже життя зовсім не легке?
— Мабуть, з того самого сонця і місяця, з сяйва і відблисків, які грають у повітрі й на воді. А вода, кажуть,— це душа Землі.
— У Вас є чарівна картина: дівчинка прогулюється з розкішним лисом. Що Вас спонукало на таке несподіване зображення?
— Мабуть, почуття до доньки, яка дуже любить тварин.
— А той лис — чи не сам батько?
— То, напевно, просто казковий лис.
— Панує думка, що художники — це переважно фанати справи, які крізь пальці дивляться на побут, він їх дратує (треба винести сміття, заплатити за комунальні послуги, картоплю почистити), оскільки відвертає від малярства. А чи відмахуєтеся від побуту Ви?
— У мене ключ до ситуації один — дружина, вона розуміє, що мені треба йти в майстерню і працювати. А от коли я висловився на полотні і відчуваю, що можу трошки отямитися, сам пропоную щось по господарству зробити. Іноді ж добре залишити картину на «дозрівання», щоб завтра повернутися в майстерню і зробити її ще кращою.
Певно, фанатичне ставлення до мистецтва мені передав батько. Багато його творів — у солідних музеях, одна з видатних — «Їхав козак на війноньку» перебуває в постійній експозиції Національного художнього музею України. Цікаво, що моя дипломна робота «Возз'єднання України з Росією», на якій зображені Богдан Хмельницький, російський посол, теж є відомою. Її напередодні 1500-річчя Київської Русі купило Міністерство культури, вона побувала на багатьох міжнародних виставках, врешті потрапила в Переяслав-Хмельницький художній музей. Тепер ця тема опальна, хоча історію не перепишеш.
— Ваші роботи осідають у музеях, галереях, колекціях. А чи купують їх відомі, видатні люди: артисти, учені, політики?
— Гадаю, про це краще знають галерейники. Мою майстерню покупці не відвідують, а от виставки — будь ласка.
— Ви маєте такий статус, що перед Вами не виникає проблеми реалізації картин, тобто пошуку покупців, митарств на Андріївському узвозі, аби заробити на хліб насущний?
— Колись я дуже бідував. Попустило.
— На останній виставці в столичній галереї «Шарм» скільки виставлено Ваших полотен?
— Здається, 65. Хоча міг би виставити 100.
— Чи були у Вас картини, які дуже розчарували, або, навпаки, Ви сприймали роботу як посередню, але через певні обставини (успіх на виставці, оцінки колег і фахівців: «Друже, ти написав геніальну роботу!»), з'ясовувалося, що Ви створили справді шедевр?
— Звісно, бувало й таке. Згадую того ж Сергія Олексійовича Григор'єва, він казав нам, аспірантам: «Якщо у вас не купили роботу з виставки або хтось на неї не так відреагував, ніколи не журіться, це може бути зовсім не правильно, кожному плоду свій час, цією ж картиною можуть через три-чотири роки захоплюватися.
— А що Ви робите з твором, у якому різко розчарувалися?
— У будь-якому разі не ріжу, не спалюю і не топчу ногами. Я його роблю іншим. Буває, що закінчується полотно і на очі потрапляє ця картина, я її зішкребаю, чищу і малюю новий твір, тобто не зберігаю як Плюшкін, невдалу картину, а народжую нову. Живопис — мистецтво, у якому є все: і музика, і поезія, а головне — почуття. Якщо у творі, над яким працює художник, чогось з цього немає, то виходить не картина, а листівка...

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»