ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ:«Я ЧИНЮ ЗГІДНО ЗІ СВОЇМИ ПЕРЕКОНАННЯМИ»

Національна Академія наук — на порозі 90-річчя від часу утворення. Ювілей припадає на не надто сприятливий період для плідної дослідницької діяльності, докорінних організаційних перетворень, зумовлених вимогами ринкової економіки.

Чи реально зберегти й розвинути головну наукову установу держави? Відповідь до певної міри можна одержати з історії самої Української академії. Її створювали в буремні роки громадянської війни, суцільної розрухи, хаосу і розбрату в країні. Драматичні події того часу тісно переплетені з історією Академії. З’ясувати деякі важливі епізоди вдається тільки тепер. Зокрема, працюючи над книгою «Володимир Вернадський і Академія», мені вдалося відтворити перебіг подій наприкінці 1919 р., пов’язаних із боротьбою її фундаторів за збереження щойно створеної Української Академії наук, дослідити мотивацію вчинків першого президента УАН академіка В. Вернадського. Йдеться про період, коли Київ зайняла Добровольча армія Антона Денікіна.

Руйнувати — не будувати
...Денікінські війська увійшли до Києва 30 серпня 1919 р. і залишались у місті протягом трьох з половиною місяців. У архівних документах цей період діяльності УАН характеризується як катастрофічний. І до того відстоювати Українську Академію наук за умов війни, політичних переворотів, зруйнованої економіки, відсутності законодавства було надзвичайно важко. Попри все, упродовж першого року діяльності Академії її засновники змогли крок за кроком рухатись вперед відповідно до завдань, визначених Статутом УАН.
Скептикам, які твердять, ніби Академія наук протягом 1918-1919 років залишалась швидше паперовим створінням, ніж діючим науковим центром, можна заперечити: УАН енергійно та плідно працювала від перших днів свого існування. Головним документом щодо наукової та організаційної діяльності є звіт Академії про свою роботу до 1 січня 1920 р. На той момент у структурі установи працювали три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. При кожному відділі були створені постійно діючі наукові комісії, науково-дослідні інститути й лабораторії. Почали роботу Ботанічний та Акліматизаційний сади, запрацювала створена з ініціативи голови — президента УАН В. Вернадського Національна бібліотека (нині — наукова бібліотека, що носить ім’я свого засновника).
Випускник Київського юнкерського училища генерал Денікін вважав незаперечним збереження засад державності Росії. Від першого дня перебування у Києві денікінці скасували всі закони, затверджені попередньою владою. Добровольча армія почала нещадну боротьбу з усіма українськими установами, поставивши за мету знищення будь-яких умов для розвитку української науки і культури. Під загрозою опинилось існування Української Академії наук, бо вона, як записано у звіті УАН, «була для денікінців однією з найненавидніших твердинь ненавидної для них української культури». Припинилась державна допомога УАН. Нову владу дратувала навіть вивіска «Українська Академія наук», її зірвали. Були заборонені регулярні збори академіків, де вирішували нагальні проблеми Академії. Науковці, втративши роботу, залишали Київ. Наказом Київського воєнного губернатора було скасовано рішення про надання УАН приміщення колишнього пансіону графині Левашової (зараз — президія НАНУ).
Доля Української Академії наук на той час була не байдужа громадськості, яка реагувала на кожен факт утисків з боку влади. Від різних доброчинних товариств на УАН було асигновано 500 тис. крб. Скромна за сумою фінансова допомога стала доказом розуміння необхідності існування й подальшої роботи Української Академії наук. Проте залишалась загроза втратити значення центральної наукової установи.

На війні, як на війні
Незмінно переконаний у необхідності існування Української академії наук і готовий її відстоювати перед будь-якою владою, Володимир Вернадський 18 вересня 1919-го виїхав до Ростова, де знаходився генерал Денікін і Особлива нарада — колегіальний орган, котрий виконував як законодавчі, так і виконавчі функції. Рядки зі щоденника В. Вернадського: «Виїхав у жахливих умовах. Вагон товарний. Всюди мішечники. Везуть хліб до Києва». Змінюючи потяги, академік Вернадський дістався до Полтави, потім до Харкова і нарешті до Ростова.
Щодо майбутнього Української Академії наук, то урядом Денікіна розглядалися два варіанти: 1) перетворення УАН на приватне наукове товариство, яке отримуватиме державну субсидію; 2) тимчасове існування Української Академії наук як відділення Петроградської АН. Перший президент УАН В. Вернадський виступав проти обох варіантів. У своїй концепції Української академії наук на перше місце він підніс національне значення новостворюваної Академії, тому ставлення до запропонованих варіантів для президента УАН було однозначним: «Я вважаю обидва шляхи помилковими і неприйнятними». Наказ Денікіна про припинення роботи Української академії наук Володимир Іванович сприйняв як хибний крок: «Кінець кінцем у всьому цьому — відсутність визнання української культури, прагнення дати якомога менше, бажання її загибелі та розвалу». Академік Вернадський послідовно дотримувався думки, що «посилення наукової роботи, пов’язаної з місцевим або національним життям, дає змогу використати духовні сили народу так ефективно, як ніколи не вдається їх організувати в унітарній централістичній організації».
Володимир Вернадський переговорив практично з усіма членами Особливої наради — дискутував, наполягав, переконував. У ті дні він, можливо, був єдиним, хто на урядовому рівні виборював права українського народу, спростовуючи твердження опонентів, нібито українці — зрадники, існування української мови і культури сумнівне, створення українських шкіл і гімназій зазнало поразки, а національний рух потрібно приборкати силою. Оточення вченого вважало його погляди щодо України ліберальними, мовляв, «для теперішнього часу вони не придатні, необхідні радикальні заходи». Вернадський категорично не погоджувався з подібними твердженнями.

Зброя — переконання
Генерал Денікін прийняв академіка Вернадського 1 жовтня 1919 р. Для бесіди останній підготував аргументи, які б довели, що навіть з позиції єдиної неподільної Росії, а саме під таким кутом зору дивився Денікін у майбутнє, корисно і необхідно, щоб Українська Академія наук працювала. Свої думки з цього приводу академік виклав у доповідній записці, де наголошував, що навіть за короткий період роботи Академія відома у світі, й її знищення призведе до скандалу європейського масштабу. Враховуючи те, що Денікін вкрай консервативний, коли йдеться про національне питання, і за його власним виразом, «не допустить «україноманії», Вернадський як президент УАН, задля збереження створеної з такими труднощами Академії, був готовий до певного компромісу. Водночас існували позиції, що мали для Вернадського принципове значення — це збереження за УАН статусу державної установи й спрямування діяльності Академії передовсім на благо України. Впевнений у доцільності своїх дій, Володимир Іванович писав: «Я чиню згідно зі своїми переконаннями».
Вернадський помітив, що Денікін боїться швидко вирішувати питання, в яких недостатньо компетентний. Незаперечний авторитет вченого як у науковому середовищі, так і в колі політиків, його непохитна позиція, умотивовані аргументи, вміння вести дискусію з найзатятішими опонентами відіграли вирішальну роль — більшість членів Особливої наради пристала на точку зору першого президента УАН. Було ухвалено рішення про державну фінансову підтримку та заходи для охорони майна УАН, роботу інститутів, що входили до її складу.

«Горизонт затьмарився...»
Після повернення до Києва Вернадський докладає максимум зусиль для того, щоб діяльність Української Академії наук не припинялась. Проте основні питання лишаються невирішеними: вдалось отримати тільки незначну частину грошей, заборонено друкувати академічні видання. Небажання визнати здобутки УАН найбільше обурює і непокоїть академіка Вернадського: «Очевидна величезна наукова робота — чи вдасться зробити її зрозумілою для інших. Не вірять і відмахуються, не бажаючи знати роботи українців у цій галузі».
Нескінченні перепони з боку місцевої влади змушують В. Вернадського у середині листопада 1919 р. удруге виїхати до Ростова. Цього разу дорога забрала вдвічі більше часу: гостро відчувалась політична нестабільність, безвладдя. Надходили нові звістки про те, що Добровольча армія відступає. У Ростові, куди В. Вернадський потрапив 6 грудня, було тривожно, люди втікали під наступом більшовиків. У цьому суцільному хаосі академік Вернадський вирішував долю Академії. Виявилось, що закон із приводу УАН ухвалений, але не діє. Вернадський з’ясував причини: «З Академією з’ясовується, що постанову 18.ІХ ніде не зареєстровано: на засіданні був відсутній секретар і ніхто не вів журнал!» Те саме сталося з розпорядженням про фінансування Академії у Києві. Володимир Іванович був обурений подібною безвідповідальністю: «Надзвичайно важко, що доводиться весь час боротися за наукову роботу, проти якої зараз висувається інша цінність, але яка? Заради чого зараз знищують розпочату наукову і культурну роботу? Що зараз найважливіше?» Марнуючи час під дверима начальницьких кабінетів, Вернадський дав реальну оцінку роботі чиновників: «Жахливе враження від міністерств — переповнених чиновниками, надзвичайно малопродуктивних».
Час, витрачений на вирішення проблем УАН, докорінно змінив ситуацію: тепер Київ і Ростов роз’єднали фронти. За виразом Вернадського, «горизонт затьмарився». Існує думка, ніби вирушаючи у другу поїздку до Ростова, академік не мав наміру повертатись до Києва. Не можна з цим погодитись. «Я не мав ніякого бажання і думки відмовлятись від президентства, доки форма роботи давала таку можливість. Я вважав себе поєднаним із Академією»,— писав згодом Володимир Іванович. У Києві, а перед тим у Полтаві, він протягом кількох років за будь-яких умов щоденно працював над науковим рукописом, який називав справою свого життя. Їдучи до Ростова, він не взяв із собою жодної сторінки. Неможливість повернення до Києва Вернадський сприйняв трагічно: «Говорять, взяли Київ. Усі мої рукописи там... І можливо, буду відрізаний надовго». Стрімкість і непередбачуваність подій вимагала термінового рішення. З величезними труднощами Вернадському вдалося виїхати до Новоросійська, а звідти в Крим, де перебувала його сім’я.
Рукописи повернулись до Володимира Івановича тільки в 20-ті роки. А Українська академія наук, завдяки щиро відданому їй першому голові-президентові Вернадському, пережила ті тривожні місяці і відродилась для подальшої роботи.

Віра ШМИГОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• ЗНИКНЕННЯ БОЛІТ І ГЛОБАЛЬНЕ ПОТЕПЛІННЯ
• «РОЗУМНИЙ» КУПАЛЬНИК
• ОЖИРІННЯМ МОЖНА ЗАРАЗИТИСЯ?

назад »»»