ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ДЕ ЗНАЙДЕШ, ДЕ ВТРАТИШ...
Її «Молитва до української мови» увійшла, здається, чи не в усі збірники. Авторка збірки новел «Соняхи», книжки повістей та оповідань «Перед храмом любові», повісті «Час найкоротшої тіні», романів «Досвіток» і «Ніч після сходу сонця». З Катериною Мотрич — наша розмова.

— Катерино, Ви за освітою журналіст. Робота в пресі щось дала Вам для творчості?
— Безумовно. Моя творчість починалася у молодіжній газеті «Молода гвардія». Там написані найперші оповідання. Там працювали молоді, творчі люди, а це завжди стимулює. Це той вітер, який роздмухує вогонь чи запилює квіт. Так сталося і зі мною. Повнішого, радіснішого і натхненнішого періоду у моєму житті не було. То була молодість, благодатний і благословенний час для початку творчості. Чимось схожий на закладання врожаю...
— Як узагалі народився прозаїк Катерина Мотрич? Адже писати романи — це, без перебільшення, каторжна праця, та ще й для жінки. Чи, може, маєте якісь секрети самоорганізації?
— Народилася у момент свого народження. Письменником, художником, співаком, актором, священиком треба таки народитись. Секрет, ви ж знаєте, існує один — дар Святого Духа. Обрав Він тебе чи ні. Якщо обрав і працює через твоє слово, твій дар вручено тобі, ти станеш тим, ким тобі велено.
Кожна творча особистість, особливо талановита, неначе часточка небесного вогню. Невипадково Бога називаємо Творцем. Кожен творчий індивідуум має пронести цю часточку в собі на творення світла, навіть коли йому доводиться відтворювати щось відразливе, на відтворення в людях чогось поруйнованого, і підзаряджати їх світлом. Це як робота іконописців. Якщо слово несе руйнівну енергетику, відверту гидоту, можете не сумніватися, там працює лихий дух. Він також по-злому творчий.
— Ваш надзвичайно цікавий і складний роман «Ніч після сходу сонця» не так давно номінувався на Шевченківську премію. А як Ви сприйняли поразку — власне, відхилення, мабуть, не стільки нагороди, скільки закладених у творі ідей та естетичних цінностей?
— Хто сказав, що непоцінування мого роману «Ніч після сходу сонця» поразка?! Навпаки, це — свідчення моєї найбільшої перемоги й здобутку. Скажу скромно, я знаю важливість цього твору. Я неначе «пройшла» нашими історичними дорогами в хронологічній послідовності, описала відомі всім факти, величні й трагічні. Ми звикли лише фіксувати факти нашої історії, але чомусь боїмося називати їхні причини. Століття ліпимо собі зручну схему, оминаючи озонові духовно-моральні діри власних суїцидних учинків. Так зручно...
Я намагалася відповісти на всі наші «чому?» з духовної точки зору. Адже причина і наслідок, як сіамські близнюки. Чому ми на своїй землі, але незмінно у вигнанні? Чому розсіяні по світах? Чому так прагнемо волі, здобуваємо її великою кров’ю і так бездарно втрачаємо? Чому бідуємо на райській землі, чому наймитуємо у варяг та приходьків і донині? Чому нас незмінно поневолюють, обкрадають, потоптують? Чому наші мрії значно більші від наших можливостей? Чому так багато хирлявих недолугих липкоруких лжемойсейчиків і немає свого Мойсея? Чому не можемо здолати домінантної філософії національної душі про сусідову хату, сусідову корову та велику українську жабу?
Я намагалася показати цілі пласти й української величі та святості, й української темряви. І наш схід сонця, і ту ніч, яка, всупереч логіці природи, наступає відразу після появи світила. Роман присвячено другому тисячоліттю Різдва Христового.
Знала, що люди атеїстичного світобачення не готові сприйняти мого твору; що він залишиться закритим для більшості моїх побратимів. І взагалі знала, що, коли його поцінує світ, коли люди хвалитимуть, то його не поцінує Бог: отже, припустилась якихось духовних помилок, огріхів... Твір багатьох, знаю, роздратував, багато хто після виходу роману навіть змінив до мене ставлення. Тож далеко не про поразку йдеться, а про щось значно суттєвіше.
— Не секрет, що поміж письменниками, нібито знавцями народних душ (трафаретне і давно неточне означення), йде, на жаль, жорстоке корпоративне змагання — за ті ж таки премії, за сфери впливу, зокрема, на території біля начальства, за частоту згадування імені автора в ЗМІ чи Інтернеті тощо. Десь поділася, вигоріла-випарувалась така ознака елітарності, як благородство...
— Увесь письменницький загал поділяю так: є письменники самі для себе і для свого оточення, родини. Ці біжать за возом і силкуються на нього вискочити. Чіпляються за дишло. Є письменники для письменників і для критиків. Ті їх читають, хвалять, славлять, преміюють... Проте чомусь їх не знає, не розуміє і не сприймає освічений загал, не кажучи про неосвічений. Не доріс, бачте, не розшифрував їхніх наскельних письмен? Можливо. Для такої літератури також є місце під літературним сонцем, однак його бачать лише видющі. Є письменники для народу, яких не визнають, не поціновують і не помічають побратими (надто вони якісь зрозумілі й простуваті), проте їх любить і читає народ. Ці не на возі. Вони змайстрували свій віз і впряжені в нього самі. Може, і моя скромна особа належить до них. Поясню, чому: у мене завжди був свій читач. А свого воза я б не проміняла ні на чий інший. І, врешті, є письменники для всіх. Це наші класики, світочі. Вони несуть у собі силу таланту, якою підзаряджається кожен.
Що ж до корпоративності, про яку Ви згадали, то апріорі я була приречена на ту «поразку». Роман, гадаю, роздратував трьома речами. По-перше, своєю релігійністю, якої собі ніхто із сущих письменників не дозволяв, по-друге, одним oбразом, прoклятим Україною. По-третє: і чого це вона вирішила написати роман?
Не завжди треба прагнути видимої перемоги, особливо, коли у своїй творчій праці сповідуєш щось святе чи дороге тобі. А тим більше не слід воювати за це, пробивати, лобіювати (точне слово — «пробивати лобом»). Виб’єш тут, а втратиш там. Блаженніше — навпаки. На цьому стою, у це вірую і це сповідую.

Інтерв’ю провела Наталка ПОКЛАД
також у паперовій версії читайте:

• ЗА ЯКОЮ ОЗНАКОЮ ОБИРАЄТЕ КНИЖКУ?
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»