ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
УКРАЇНСЬКА АТЛАНТИДА
Вкотре поглянувши на тираж цієї книжки — 300 примірників, ставлю собі сакраментальне запитання: «А хто буде її читачем? До якої аудиторії спрямовані, як то кажуть, гнів і біль письменника?» 300 примірників — і цим усе сказано — наче сумне підтвердження того, що письменник Віктор Чабаненко недаремно пойменував свою книжку «Українською Атлантидою». Атлантида — як символ забуття, минувшини, про яку згадуватимуть хіба що в красивих легендах...

Кінець золотого віку
Учені ламають голови над тим, чи існувала насправді та дивна і незбагненна у своїй красі Атлантида, чи то лише придумана красива легенда? Казка, яку можна переповісти, але користі від того — жодної? Так от, якщо вірити легенді, у самому центрі Атлантичного океану, приблизно чотири-п'ять мільйонів років тому, утворилося скупчення островів. Це вже пізніше постала могутня імперія — Атлантида, яка вражала величчю своїх храмів. Столиця Атлантиди, місто Золотих Воріт, розкинулася на східних пагорбах Атлантичного океану. Місцевість була схожа на парк, на вершині якого височів палац імператора. Чотири канали каскадами падали униз із самої вершини пагорба, несучи місту воду і живлячи канали. Легенда приписує надзвичайні здібності атлантам. Вони були не лише наділені фізичною вродою (зріст сягав двох з половиною метрів), а й надзвичайно обдарованими. Створені ними літальні апарати вирушала на Місяць, Марс... Атланти вміли розводити особливі породи тварин і вирощувати спеціальні види рослин і злаків. Управляли атланти й психічною енергією. Є припущення, що золотий вік Атлантиди тривав майже тисячу років, поки війни та чвари не поклали йому край. Хай там як, але, за легендою, почали атланти «бавитися» у чорну магію. І одного дня сталася нечувана за масштабами катастрофа... Гігантські хвилі океану змили і навіки поховали столицю Атлантиди. Сталося це приблизно 800 тисяч років тому. Відтоді обриси земної кулі зазнали значних змін. Середня частина Атлантичного континенту зменшилася і роздробилася. Згодом катастрофи повторилися — і прекрасна Атлантида загинула назавжди...
Нехай дарує читач за цей міфологічний відступ (пізніше стане зрозумілим, для чого він був наведений). А поки що зупинюся на питаннях, які нещодавно обговорювалися в Національній спілці письменників. На засіданні творчого об'єднання «Оратанія» йшлося про Атлантиду цілком земну і реальну. А конкретніше — про екологічні проблеми Дніпра, втрачені внаслідок бездумного затоплення українські землі... Обговорювали книгу письменника і вченого Віктора Чабаненка «Українська Атлантида». Автор — надзвичайно цікава особистість. Ще в студентські роки і потім, коли збирав діалектні матеріали для дисертації, Віктор Чабаненко прислухався не лише до говірки, а й всотував діалектні слова, фрази, прислів'я і приказки, пов'язані із козаками — оборонцями рідної землі. Згодом з'явився збірник легенд та переказів Нижньої Наддніпрянщини — «Савур-могила».
До речі, «Українська Атлантида» є своєрідним продовженням наукової розвідки «Великий Луг Запорозький» (історико-топонімічний словник). Хоча робота Віктора Чабаненка анотована як науково-публіцистична розповідь про колишній Великий Луг, затоплений у 1950-х роках Каховським водосховищем, вона сприймається як захопливий художній твір, сповнений синівської любові до славної козацької землі.

Великий Луг, правічна земля козаків
Дослідник пише: «Каховське водосховище затопило диво української природи — Великий Луг, який угорі починався від прохвістя острова Хортиці. А ось де він кінчався — про це між людьми єдиної думки немає». За визначенням знавця Запорожжя, історика і письменника Андріана Кащенка, довжина Великого Лугу (міряючи руслом Дніпра) становитиме близько 110 кілометрів, а площа — понад 1000 квадратних кілометрів. Ширина ж лугової смуги у різних місцях різна: від трьох до 25 кілометрів. Віктор Чабаненко ґрунтовно досліджує походження топоніма «Великий Луг» і доходить висновку, що почав він уживатися, напевно, за часів козаччини, тобто з кінця XV ст. «Винятково важлива роль Великого Лугу в житті січового запорозького товариства зумовила те, що козацьке пристанище з певного часу почали називати ще й Великим Лугом Запорозьким,— провадить далі Віктор Антонович.— Протягом ХІХ–ХХ ст. у наукових працях, у художніх творах та публіцистиці використовується, як правило, назва «Великий Луг» і лише зрідка — «Великий Луг Запорозький». І хоча місцеві жителі ще тривалий час вживали узвичаєну назву, далася взнаки тоталітарна ідеологія: все, що було пов'язане з «вольницею», а отже, з «націоналізмом», було приречене на забуття. Гідрографічну основу Великого Лугу становили річки Дніпро, Кінська, Базавлук. Без Дніпра годі уявити Україну, історію запорозького козацтва.
Книга Віктора Чабаненка густо пересипана легендами і бувальщинами, які дають сучасникам змогу відтворити в уяві тогочасний побут і життя запорожців. Вслухаймося у цю легенду: «Одного разу братчики за щось розгнівалися на свою старшину й погрожували покинути Січ. Тоді кошовий звернувся до них з такою промовою: «І ви, панове молодці, залишите Січ?! І ви покинете Дніпро?! Та ви ж, як риба без води, не зможете бути без Дніпра! Та й де ж ви знайдете отаку славну ріку, щоб вона вам так служила, щоб вас так кохала?...Ніхто вас не сміє і не може затримувати. Але ви самі утримайтесь і схаменіться...Та куди ж вас нечиста сила несе? Христос із вами!» Коли запорожці почули такі схвильовані слова отамана, то розчулилися і залишилися побіля Дніпра-Славути. Недаремно всі військові козацькі укріплення Січі тулилися до могутньої ріки...

Незнищенний світ під загрозою
Віктор Чабаненко доторкається до далекої минувшини як до рідних і сокровенних споминів. Так може писати лише людина, для якої згадувані події є живими, не підвладними плинові часу. «Мені пощастило. Я народився і тривалий час мешкав біля Великого Лугу, пройшов багатьма його дорогами і стежками, купався в його чистих водах, бродив у його росяних травах, милувався його дивною красою — і все бачене, відчуте й пережите міцно закарбувалося в моїй пам'яті й досі бентежить мою душу»,— пише у спогадах Віктор Чабаненко. Коли наставало справжнє літо, Великий Луг розцвітав, буяв, гудів міріадами бджіл і джмелів, повнився клекотом і щебетом птаства, купався в сонці, видивлявся тисячами плес у небесну блакить».
Незрадливі спогади дитинства повертають з минувшини згадку про щедрі дари природи, що ними охоче ділився Великий Луг. Були ті землі багаті на звірину, небеса — на птаство, Дніпро — на рибу. А ще у Великому Лузі успішно розвивалося пасічництво. «Щоразу качання меду перетворювалося на особливий ритуал,— з теплотою пише Віктор Чабаненко.— Сходилися близькі й далекі родичі бджоляра, сусідні рибалки, знайомі лісники та інша плавнева братія. Всі старанно допомагали господареві, за це він кожного обдаровував потім кухлем запахущого нектару та пригощав потрійною юшкою». Підростали діти, сивими ставали діди, а Великий Луг був неодмінною частиною їхнього життя. Які ж обставини призвели до загибелі Великого Лугу?
...Уперше про будівництво Каховської ГЕС Віктор Чабаненко почув, коли був ще малим школярем. Люди відчували небезпеку: селяни вже одержали попередження про виселення. Неможливо без болю (без «брому») читати ці рядки: «Планове знищення предковічних великолузьких угідь почалося наприкінці 1952-го року, щонайперше заходилися врубувати дерева і чагарники...Кущі лози зникали так швидко, мовби їх косили косаркою, а вікові осокори, верби, дуби, шовковиці й дикі груші падали у траву з гучним тріском і розпачливим стогоном. Ті ж велетні, які не піддавалися сокирі або пилі, виривалися бульдозерами або потужними кранами з корінням...»

Велика руїна
Що ж відбувалося потім?.. Природа, як відомо, не терпить наруги над собою. Рано чи пізно людська дурість обертається проти самого руйнача, який приречений спокутувати гріхи свої. Зрозуміло, що руйнування унікальної системи, якою був Великий Луг, призвело до екологічної катастрофи. За два-три роки в прибережній зоні було знесено близько десяти тисяч обійсть, більш як три тисячі різного роду державних і колгоспних споруд; вирубано приблизно три з половиною мільйони кубометрів деревини на площі 150 тисяч гектарів. Зрозуміло, що плюндрування природи обернулося величезною бідою. Тільки-но лугова долина цілковито затопилася, по всій околиці піднялися ґрунтові води. Колодязі, криниці переповнилися і обвалилися, загинуло багато дерев у нижній частині острова Хортиця.
«Пам'ятаю, як ще у 1954–1955 роках,— пише Віктор Чабаненко,— мешканці навколишніх сіл брали воду для пиття й приготування страв із ближніх великолузьких проток. Після затоплення таке благо зникло. Більше того, вода з «моря» стала загрозою для людей». Це було спричинено, зокрема, такими факторами: рослинні й тваринні рештки, що опинилися на дні, почали перегнивати й виділяти шкідливі речовини; каналізаційні стоки Запоріжжя вийшли з русла Дніпра і поширилися по всій акваторії; з уведенням у дію шахт Запорізького залізорудного комбінату з них у Каховське «море» почали відкачувати забруднену рідину; з'явилася ще одна біда: в спекотні літні місяці Дніпро нагрівається і через те, що немає руху води, зацвітає. Зрештою, Дніпро перетворився на смердючу калюжу(згадаймо слова одного з персонажів роману Олеся Гончара «Собор»: «...Думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! Пілоти носи затикають, як пролітають над ним!»)
Старожили відзначали, що зі знищенням Великого Лугу значно змінився клімат у пониззі Дніпра. Оскільки великі лісові масиви сприяли утворенню над ними хмар, відповідно випадали і дощі. Що ж відбулося по тому, як знищили правічні ліси? Відповідь відома навіть п'ятикласникам: почастішали посухи, вітри видували все живе. Зневоднення території фактично означає поступове приречення на загибель. Проблема збереження питної води є актуальною нині у всьому світі. У 2005 році Організація Об'єднаних Націй проголосила десятиліття «Вода для життя», що має на меті привернути увагу світової громадськості до проблем збереження питної води. Ідеться, насамперед, про забезпечення прісною водою населення. За статистикою, нині понад мільярд людей не мають доступу до водних ресурсів та понад 2,4 мільярда потребують належних санітарних умов водоспоживання. Жити, як раніше, бездумно користуючись водними запасами, вже не вдасться. Доведеться відмовитися і від поширеного міфу про те, що запаси прісної води невичерпні і мають здатність до самовідновлення. Якщо так і було, то за сивої давнини. Нині ж медики б'ють на сполох: приблизно 80 відсотків усіх хвороб викликані споживанням забрудненої питної води. У багатьох країнах світу відчувається гострий дефіцит води. Аналіз відомостей про водозабезпечення у 180 різних державах світу, виконаний Інститутом світових ресурсів (США), засвідчив, що 51 відсоток країн вкрай недостатньо забезпечені водою. Україні ж була дарована рідкісна можливість — на її теренах найродючіші у світі чорноземи і водні багатства. Що ж лишаємо нащадкам?

Без надії сподіватися...
Це питання не давало спокою Віктору Чабаненку... На щастя, не лише йому самому. Зрештою, попри безвихідь і безнадію, подвижники не опустили руки («Без надії сподіваймося! «Contra spem spero!» — пригадаймо слова Лесі Українки)... Ще у 1994 році письменник і громадський діяч Сергій Плачинда на сторінках «Літературної України» виступив зі статтею «Загибель чи відродження?». У ній, зокрема автор пропонував на першому етапі обвалувати мілководдя Каховського «моря» і рекультивувати затоплені землі, а в перспективі — взагалі спустити екологічно небезпечне водосховище, сумарна радіоактивність якого сягає 177 кюрі (тепер ця цифра більша...). Звісно, погоджується Віктор Чабаненко, відродити колишню красу Нижньої Наддніпрянщини навряд чи вдасться. Але на все потрібна воля і бажання. Тим більше, що Великий Луг є синонімом духовного відродження українського народу.
Знамениті Дніпровські плавні («Великий Луг» — їхня історична назва) були відомі ще стародавнім грекам. Вони нарекли їх «Гілеєю» і вважали пристановищем німф і муз... Недаремно Тарас Шевченко називав Великий Луг «славним батьком Запорозьким», як-от у вірші «Іржавець»: «Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, взяли з собою Матір Божу, а більш нічого не взяли...»
...Працюючи над книжкою, згадує Віктор Чабаненко, він багато пережив і передумав: «Покійний Великий Луг,— чарівний світ мого дитинства, мій назавжди втрачений рай,— не давав мені душевного спокою ні вдень, ні вночі». Так, ані минулої слави, ані понівеченої природи не повернути. Цінність дослідження (книги-реквієму) у тому, щоб дати урок прийдешнім поколінням. Зрештою, чи вчить нас чогось минувшина? На жаль, дійсність (знищення «зелених легенів» — парків і скверів, вирубування лісів, руйнування історичної частини української столиці) не додає оптимізму. І тому «Українська Атлантида» є застереженням всім нам нині сущим. Не будьмо байдужими! Не мовчімо! Щоб потім не лити крокодилячих сліз над «гнилими морями» і не шкодувати за втраченим. Хочеться, аби книжка Чабаненка була в кожній бібліотеці, у кожного школяра і студента. Адже це їм творити вже новітню історію. Тож не можна не погодитися з оцінкою, яку дав «Українській Атлантиді» Сергій Плачинда: «Книга Чабаненка — планетарного звучання. Вона, як на мою думку, заслуговує на щонайпрестижніші премії світу і на Нобелівську передусім. Автор чи не перший в українській та світовій літературі показав причини тієї глобальної біди, що насувається на людство: знезводнення планети Земля».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»