ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
ДЕ ЖИВУТЬ НЕВИГАДАНІ СНИ
Зоя Шкуратовська народилася на малесенькому хуторі Браженець, що загубився серед поліських лісів на Житомирщині. Від народження — закохана в природу, рідне слово, українську пісню. А ще Зоя — мрійниця. Вона вірить — мрії збуваються, любов перемагає.

Успішно закінчила філологічний факультет Житомирського державного педінституту імені Івана Франка. Вона — лауреат всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград». Ця життєдайна, натхненна, тендітна й красива жінка — матір, яка виховує п’ятьох дітей. Нещодавно Указом Президента України Віктора Ющенка їй надано почесне звання — мати-героїня.

П’ять веселок її щастя
Зоя зростала в сім’ї, де, крім неї, батькам треба було ставити на ноги ще брата і сестру. Після восьмирічки вивчилася на ткалю і пішла на свої хліби. Та раптово захворіла мама, і дівчина змушена була повернутися ближче до дому. Влаштувалася в селі Квітневому піонервожатою у восьмирічку і вступила на заочне відділення педінституту. А тут, мов бурхлива злива, — перше кохання. На жаль, чоловік, хоч і був у поважному віці вчителем музики, не пізнав трепетного батьківства, не проявив любові до дружини й донечки Оленки. Зоя виховувала свою першу квіточку, поралася по господарству, працювала в школі, а ночами писала курсові роботи.
Одного дня повернувся з армії товариш її брата. Навідався в гості. А потім почав вчащати до родини. Щоразу приносив подаруночки для Оленки і симпатизував Зої. Вже й рідні почали дорікати. Мовляв, чого тобі ще треба, хлопець так побивається, а ти — жодної уваги. Мовляв, кому ти будеш потрібна з дитиною, виходь заміж, коли беруть.
Коли Оленці було три рочки, народилася Оля. Це ім’я дівчинці дали на честь свекрухи. Ще через два роки народився Андрійко — бажаний син, якого нарекли ім’ям діда. Та коли хлопчикові виповнився рік, у родині виникли непорозуміння. Певно, чоловік захотів легшого життя. Сильна, рішуча Зоя, коли почула, що в селі Сущанка в Попільнянському районі можна отримати житло і роботу, швиденько зібрала дітей і невеличку валізу. Та, на жаль, тамтешній голова колгоспу навіть і слухати не хотів, що вона вчителька, ось-ось отримає диплом. Будинок він надає лише за умови, що вона п’ять років відпрацює на фермі дояркою. Щеміло серце, боліла душа. Та чим не пожертвуєш заради дітей? Погодилася. Товариська, вона всюди обростала друзями. Зранку, поки дітки сплять, бігла на ферму, потім поралася по господарству. Якось занесла місцевій вчительці філології почитати свою курсову роботу. Галина Петрівна не могла збагнути: доярка — і такий твір! Перепитала, чи часом «доярка» не переписала його з наукових посібників. «Ні!» — переконливо відповіла Зоя Антонівна. Галина Петрівна підняла на ноги свого чоловіка Володимира Совенка, директора школи, мовляв, не на своєму місці доярка. Володимир Іванович звернувся до голови колгоспу, аби повернути Зою Антонівну до школи. Та той і слухати не схотів. Тоді директор школи поїхав до райвно і переконав керівництво, що вона — першокласна вчителька. Дякуючи Всевишньому і добрим людям, справедливість перемогла.
У 1992 році Зоя з трьома дітками оселилася в селі Лисівка, що в Попільнянському районі. Тут родині надали двоповерховий будиночок для переселенців. Хоча будинком його важко було назвати — лише стіни без вікон і дверей. Звісно, потрібні були чоловічі руки. А тут і чоловік навідався. Клявся і божився, присягався дітьми, що все в них налагодиться. У місцевій середній школі Зоя Антонівна влаштувалася викладати українську мову та літературу. Через рік народилася Марійка, а ще через два, саме на Покрову, знайшлася Юлечка. Ось тільки батько дітей знову втомився чи злякався чергових труднощів, подався геть.

Крутий поворот
Та роки, мов листки календаря, відлітали швидко. Ось уже Оленці 22 роки. Хист художниці в донечки мама помітила ще в початкових класах. Навчалася майстерності Олена у Решетилівському художньому ліцеї. Там отримала спеціальності художника-живописця та гобеленниці. Нині Олена живе в Клавдієвому, працює на відомій фабриці іграшок. Матуся радіє за донечку: «Вона справжня чарівниця. Усе в неї до ладу. Аби доля прихильною була». Оля також закінчила Решетилівській ліцей. Вивчилася на швачку, а ось перевагу віддала професії продавчині. Уже й Андрій поїхав до Решетилівки. Він облюбував собі кілька спеціальностей одразу.
— З хлопчиками проблем більше,— відчуває серце матері.— Потрібен постійний нагляд.
Та й Андрій сумує без рідних. Від Решетилівки до Попільні — не близький шлях. А йому так бракує родинного тепла. Він частенько згадує, як дівчата на Андрія влаштовували справжнє свято. Вони варили вареники із сюрпризом. Кожен надкушував його обережно, аби розгадати, що чекає найближчим часом. Приміром, якщо вареничок дістанеться з горохом — на добробут, із сіллю — до сліз, із цукром — на солодке життя.
Зоя живе і творить заради дітей. А вони, до речі, звертаються до матері з повагою і на Ви. Якось у розмові вона сказала: «Мене тримають в цьому світі діти. Я не маю права впасти в їхніх очах. Для них я — приклад». А трохи згодом прочитала вірша:

На небокраї-небосхилі —
Мої веселки любі, милі...
Моя любов прозора й чиста
Із веселкового намиста.
В них — таємнича свіжість ранку,
В них — сміх і сльози до останку.
Вони — це молодість моя,
І кожна з них — це друга Я.
Для них і дбаю, і труджуся,
За них я кожен день молюся.
Заради них повинна жити,
Бо ті веселки — мої діти!

Не зважаючи ні на що — 23 роки педагогічного стажу, незабутні творчі вечори, «вогники», ансамбль «Освітяночка», перемогу в конкурсі «Вчитель року 2007» — учитель-методист Зоя Шкуратовська знову робить черговий поворот у своєму житті заради дітей. Вона продає обжитий будинок у Лисівці й переїздить разом з дітьми ближче до місця навчання сина Андрія. Родина щойно оселилася на Полтавщині в Шишаках. У Лисівці попід хатою лишилося півсотні кущів півоній. Коли вони зацвітали — все село сходилося помилуватися красою. Віриться, що й тут забуяють квіти, задзвенять її улюблені квіти-дзвоники, як позивні першого чи останнього шкільного дзвінка і «розпочнеться другий том дилогії мого життя, де має бути більше яскравих барв, світла, тепла, затишку і любові...» — написала в листі Зоя.

У хороводі голосіївських пісень
Доля звела мене із Зоєю Шкуратовською на відкритті другого всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград», який відбувається завдяки Максиму Рильському, онукові Максима Тадейовича Рильського. Скромний доробок поезій на конкурс надіслали Зоїні друзі. Коли вела урок у школі, їй зателефонував сам онук безсмертного співця слова.
— Він запрошував мене до Києва на «Голосіївську осінь», а в мене котилися сльози від щастя,— пригадує поетеса.— Я не могла повірити, що це відбувається зі мною. Адже вірші я не пишу, вони самі приходять до мене, як новий день.... Кожна поезія народжується під музику душі. А мелодія приходить разом зі словами.

Окрилена Зоя Шкуратовська
пізніше напише:
Це сон, чи казка, чи моє
прозріння?
В якому світі я знаходилась
цей день?..
Осінній ліс, осінній цвіт,
тепло осіннє —
У хороводі Голосіївських пісень.

Зовсім малесеньким тиражем філологічний факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка видав поетичну збірочку Зої Шкуратовської «Де живуть невигадані сни». Гарні кольорові ілюстрації до поезій виконала донька авторки Оленка Рубанчук.
«Жага до пізнання світу ще з дитинства, з того маленького хутора, що загубився у поліських лісах, викликали у дівчинки бажання більше дізнатися про сенс людського буття, закони природи, людські взаємостосунки. Все це збагачувало її дитячу уяву, а пізніше стало благодатним матеріалом для літературної творчості»,— пише у передмові декан філологічного факультету, професор Леонід Монастирецький. Перемагають у поетеси любов і кохання. Сама авторка стверджує, що кохання — це захоплення, нестримність, втрати і... зрада. Але ж це водночас і життєвий досвід, розсудливість, бажання після втрат знову «воскреснути», жити і любити.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• ДОЛЯ — ЦЕ ЛЮБОВ
• НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ КОСМЕТОЛОГ

назад »»»