ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТЕХНІКА
ДОМІНАНТА КИЇВСЬКОГО НЕБА
Наш співрозмовник — Юрій Омельяненко майже 60 років віддав розвиткові технічної бази телерадіомовлення і електрозв’язку України. Обіймав керівні посади у системі Мінзв’язку, вів науково-педагогічну роботу, видав 12 книг із фахових проблем. Кандидат технічних наук, заслужений зв’язківець України, учасник Великої Вітчизняної війни.

35 РОКІВ ТОМУ СТАЛА ДО ЛАДУ ПОТУЖНА ПЕРЕДАВАЛЬНА РАДІОТЕЛЕВІЗІЙНА СТАНЦІЯ
— Юрію Івановичу, Ви недарма свою книгу спогадів назвали «Шляхи мої довгі телевізійні». Теперішній глядач, особливо молодий, сідаючи перед приймачем, звично «граючи» кнопками перемикача програм, природно, не замислюється над тим, що наш відеосервіс не завжди був таким, як нині. Згадати про це, певно, доречно через пам’ятну подію в історії вітчизняного телебачення.
— Згодний. Ідеться про 35-ліття радіопередавальної телевізійної станції, що запрацювала в столиці 16 серпня 1973 року. Головна ж «деталь» цієї РПТС — 380-метрова антенна башта, найвища в Україні й друга (після Останкінської) в колишньому СРСР і Європі.
Історія ця почалася 1959-го. Саме тоді Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову № 226-р про створення в центральному апараті Мінзв’язку УРСР самостійного відділу телебачення (ТБ) і радіорелейних ліній (РРЛ). Це докорінно змінювало становище щодо планового проектування, будівництва і забезпечення кадрового керівництва вказаними новітніми тоді підгалузями телекомунікацій по всій території республіки. Очолити цей відділ доручили мені, за безпосереднього підпорядкування міністрові зв’язку республіки Іванові Кириченку. Проаналізувавши загальний стан ТБ і РРЛ у областях і столиці, визначили основні й невідкладні завдання: по-перше, об’єднали десяток обласних телецентрів, які діяли на той час автономно, не маючи телепрограмного зв’язку зі столицею і, по-друге, максимально прискорили проектування й спорудження потужних телестанцій. Адже телевізійні запити населення і керівних державних органів бурхливо зростали, незважаючи на скрутні матеріальні можливості. Воно й зрозуміло — в 1960 році лише близько 65% населення жило на території, де можна було приймати ТБ, а планові капіталовкладення були на рівні 25-30% потреби. Наші ж «славні п’ятирічки» основні ресурси спрямовували передусім на «оборонку» та закупівлю зерна в Канаді, США. Зв’язківські ж надії обмежувались професіоналізмом, працьовитістю та патріотизмом радіотелевізійників.
— Сказане Вами — передмова до заявленої теми. Тож перейдемо безпосередньо до неї.
— Певен, без бодай короткого вступу важко зрозуміти складність реалізації задуманого зведення надсучасного багатопрограмного передавального центру, який за кошторисною вартістю становив суму, достатню для спорудження п’яти-шести типових обласних телецентрів, необхідних тоді для 35-40 відсотків населення, що було не охоплене ТБ. Тобто будь-яке зазіхання на зазначені цілі ніхто з урядовців не підтримав би.
Як безпосередній учасник спорудження у 1951–1952 рр. першого Київського ТЦ (на Малій Підвальній, 13 і Хрещатику, 26), я знав, що він за технічними параметрами, а надто за конструкцією 190-метрової башти, не допускав не те що розвитку чи реконструкції, а на початок 70-х років став би непридатним для якісного ТБ. Тим часом у Москві почалося будівництво Останкінського передавального телецентру. Зважаючи на сказане, я вирішив, як кажуть, потихеньку-помаленьку готувати технічне завдання на проектування нового республіканського телекомплексу і в першу чергу 3–5-програмної радіотелевізійної передавальної станції з радіусом дії не менш ніж 100 км. Тим більше, що проект сам по собі «їсти не просить». Кошти на його підготовку порівняно незначні, а бюджетні обставини можуть змінитись і в слушний момент трапиться нагода звернутись до вищих планово-фінансових органів за асигнуваннями на його реалізацію.
— Із чого, власне, розпочалась ця далеко не проста робота, а надто в умовах величезного міста?
— З вибору місця будівництва. Річ у тім, що ефективність дії телерадіостанції й зона охоплюваної нею території якісного приймання найперше залежить від висоти антенної опори, отже, і від висотної відмітки самої будівельної ділянки над рівнем моря. Наразі у всьому світі телевізійні башти (їх десятки тисяч) споруджуються на пануючих над місцевістю природних ділянках. Та й ділянка мала бути гектарів під десять, адже башта повинна мати висоту десь 350 метрів.
Тож я звернувся до своїх давніх, ще з часів побудови першого Київського ТЦ і десятка телецентрів по УРСР, друзів і знайомих у Головному архітектурному управлінні Києва, інститутах «Проектстальконструкція» і «Київпроект». Мовляв, пошукайте, подумайте, зважте на топографію. Зрештою, така ділянка з відміткою 92 м над рівнем моря (як і у Печерській лаврі) була знайдена на Сирецькому масиві, розроблене технічне завдання на проектування. Після погодження, як належало, в Мінзв’язку і Держтелерадіо СРСР, затвердження міністром зв’язку республіки світлої пам’яті Георгієм Сінченком, вони стали офіційним документом. Настав час залучати виконавців — розробника і єдиного в СРСР постачальника обладнання телерадіостанцій Ленінградського науково-дослідного інституту потужного радіобудування з проханням надати технічні характеристики багатопрограмної антенної системи для майбутньої башти РПТС. Це, в свою чергу, потрібно було для інститутів — «Проектстальконструкція» та академічного електрозварювання імені Є. Патона, як майбутніх її проектантів. Ось тоді визначилась остаточна висота башти — 380 метрів. Тоді ж було вирішено розмістити новий апаратно-студійний комплекс (АСК) на відстані до одного кілометра від РПТС.
На цьому підготовча робота з проектування була закінчена і наприкінці 1962 року вдалося внести у план Мінзв’язку УРСР проектування РПТС, як першої черги нового ТЦ. За нашим замовленням київський проектний інститут «Діпрозв’язок» разом із супідрядними проектними організаціями «Проектстальконструкція» і «Київпроект» розпочали проектування РПТС на ділянці між вулицями Дорогожицькою та Мельникова. Проектування було завершене наприкінці 1965 р., далі — відведення у натурі будівельної ділянки та інженерно-комунікаційна підготовка. А будівництво розпочалось у 1967 році. Адже керівництво ЦК КПУ і Ради Міністрів уже знало, який телевелет трипрограмного ТБ ось-ось запрацює в Останкіно. А як же ми?!
Проблеми, пов’язані з розвитком технічної бази ТБ, РРЛ ставали все нагальнішими. Щоб управління процесом зробити ефективнішим, наш міністр Георгій Сінченко змінив увесь принцип спорудження радіотелевізійних об’єктів, передоручивши його безпосередньо Радіоуправлінню, підпорядкувавши йому в цій справі всі підприємства і організації зв’язку. Отак я мимоволі став «головним будівничим»-радіотелевізійником.
РПТС прискорено споруджували найбільші будівельні організації «Укрстальмонтаж», «Укрелектромонтаж», «Укрзв’язокбуд», «Київміськбуд», «Київпромбуд», «Київпідзембуд», низка металургійних підприємств України — загалом понад 30. Серед відомих будівничих цього об’єкта — А. Малєєв, А. Рєзник, В. Кузьменко, Ю. Проценко, О. Гусєв, О. Ралдугін та багато інших. Термін будівництва — шість років — був рекордним, особливо враховуючи складність та інноваційну насиченість об’єкта, кошторисна вартість якого була понад 11 млн крб ($ 20 млн).
Як я згадував, 16 серпня 1973 року новий радіотелевізійний комплекс почав роботу. Відповідна постанова Ради Міністрів УРСР затверджувала акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію радіотелевізійної передавальної станції в Києві та її передачу до складу Республіканської виробничо-технічної дирекції радіозв’язку, радіомовлення і телебачення Міністерства зв’язку УРСР (нині — Концерн РРТ).
Додам, що ця 380-метрова башта (на той час одна з найбільших на планеті) була унікальною за кількома характеристиками. Зокрема, вперше у світовій практиці застосовано нову технологію українських учених та інженерів: башту споруджували із високоякісних труб, зварюваних устик, без фланців, тобто як цільнозварну конструкцію. Використовувались і новітні технології її монтажу: методом підрощування, тобто від верхівки донизу, на противагу узвичаєному на той час методу нарощування висотних конструкцій. Цю надскладну споруду проектували фахівці, серед яких були М. Дзюба, К. Наталенко, Л. Грінберг, В. Дроздов, О. Шумицький, А. Затуловський, В. Новиков, В. Ковтуненко.
Важливо, що передавальну радіотелевізійну станцію проектували і будували зі значним резервом, із урахуванням перспектив розвитку — щодо енергозабезпечення, можливості збільшення кількості програм і телепередавачів. Як показав час, це було високофахове рішення, що сприяло значному збільшенню потужності станції в подальші роки, її ефективному використанню для забезпечення багатопрограмності теле- і радіомовлення. До речі, нині станція передає понад 20 програм телебачення і стільки ж програм радіомовлення.
— Залишилося нагадати, коли і як відбувався перехід на нову РПТС зі старої?
— Тут також були проблеми. Почалися передачі нової РПТС по трьох каналах: 2, 4 і 9, на старій же станції паралельно йшли дві програми по 2 і 3 каналах. Зазначені об’єкти розміщено на відстані 4–5 км. А у більшості киян були тоді колективні антени, їх слід було відповідно переорієнтувати. Всі сили телеательє й індивідуальних умільців кинули на цю роботу. 1 вересня 1973 року в ефірі із зоною дії 100–110 км працювала вже нова РПТС. А стара, відпрацювавши 22 роки, була закрита.
— Підсумовуючи, Юрію Івановичу, давайте скажемо, яку роль загалом для розвитку галузі відіграло введення в дію нової потужної РПТС?
— Разом із уже діючими на той час обласними ТЦ вона забезпечила практично повне охоплення телесигналом усієї центральної частини України і, головне, сільської місцевості. Прискорився також перехід на 2- і 3-програмне мовлення. І, нарешті, нова РПТС увійшла до десятки найпотужніших телестанцій Європи.

Розпитував Юрій САВЧУК
також у паперовій версії читайте:

• «УРГА» — ТЕРИТОРІЯ НАДІЙНОСТІ
• АВТОНОМНИЙ ДИРИЖАБЛЬ

назад »»»