ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ'ЯТЬ
НЕГАСИМІ ІСКРИ
Автор цього спомину Василь Спиридонович Савченко народився 1932 р. у м. Козелець Чернігівської області. Навчався в тамтешній середній школі № 1 з 1940 до 1945 рр. Закінчив Київський політехнічний інститут. Працював на заводах, у конструкторських бюро, науково-дослідних інститутах.
З 1990 р. — працівник громадських організацій «Меморіал», Товариства політв’язнів і репресованих, Асоціації «Голодоморів України», Асоціації остарбайтерів. Учасник Великої Вітчизняної війни, малий партизан. Ветеран праці. Нагороджений чотирма медалями.

ПАМ’ЯТІ УЧНІВ- ПЕРШОКЛАСНИКІВ СШ № 1, РОЗСТРІЛЯНИХ ОКУПАНТАМИ 1941 р. У м. КОЗЕЛЕЦЬ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
«Зовсім інші німці»
Скільки часу минуло, а пам’ять все живе, немов усе відбувається цієї миті. Це частка подиху, крові, життя свого і тих, хто прожив разом осінні дні 1941-го та довгу чорну окупацію.
Спекотне видалось літо 1941 року. Вересень теж був сонячним, теплим. Усе сприяло гітлерівським полчищам, які вторглися на нашу землю. У наших дитячих головах ще прокручувалися кінофільми: «Три танкісти», «Якщо завтра війна» та інші, в яких показували легкі перемоги над ворогами. Дійсність виявилась жорстокою. Наші війська з боями відступали. Усі дороги і містечка заповнили біженці.
«Звідки?» — питали їх.
«З Молдавії», «Із Західної України»,— відповідали бідолахи.
Про наші втрати заборонялося говорити, а хто не зважав на застереження, зникав безслідно, як «ворожий шпигун». Страшна загроза підтвердилась втечею директорів баз і крамниць на вантажівках, забитих продуктами...
Моя 70-річна бабуся була, звичайно, налякана, але заспокоювала, що німці 1918 року не були бандитами і за продукти платили.
«Це зовсім інші німці!»,— заперечували їй.
Про все переконалися через місяць.
Фронт наближався до Києва. Молодь, жінок вивезли копати окопи та протитанкові рови.
Почалися нальоти авіаційних армад (по 25-35 літаків-бомбардувальників у супроводі винищувачів) на Київ. Якщо їм давали відсіч і відганяли,— розверталися і скидали бомби на менш важливі об’єкти, міста чи села. Дісталося і Козельцю. Систематично почали бомбити наші зенітки, міст через Остер.
Налякані жителі втікали до навколишніх сіл. Кілька діб групи воїнів Дніпровської флотилії, мінометники, артилеристи, танкісти відбивали наступ фашистських військ. Коли бої припинились, втікачі поверталися з навколишніх сіл до рідного міста. Завдяки моїй хлоп’ячій обізнаності й пильності нашій сім’ї та іншим козельчанам (усього 16 чоловік) удалося перейти мінне поле і дістатись до частково розбитих і пограбованих осель.

Окупація
По всіх дорогах сунули нескінченні колони німецьких військ. Машини різних фірм Європи, коні-важковози (першерони) з окупованих країн, танки, повозки з військовою амуніцією заполонили вулиці міста.
Потім настало затишшя. Забігали квартирмейстери. Розписували на воротах, дверях квартир: яка кількість солдатів чи офіцерів буде розміщена. Біля нашого будинку, в низині, в ошатному будиночку поселився генерал вермахту, яким опікувався денщик-охоронець. Незважаючи на все, дітвора гралася в улюбленому дворі, якось забуваючи про війну.
Після обіду вибігаю у двір і... застигаю на місці.
— Дівчинка-сонечко! — виникла думка.
Такого ж зросту, як я. Скульптурне обличчя випромінює тепло. Спортивна фігурка, незворушна, горда постава. Трохи смаглява. Світить темно-смарагдовими очима з пухнастими віями і неначе намальованими бровами.
Справжнє Сонечко в ореолі хвилястого, темно-шовкового волосся з тугою кіскою за плечима.
— Як звати? — запитую.
— Іскра.
«Як дивно. І влучно!»
Вона грається, як ми всі. Пружно бігає, стрибає. Тільки несе себе граціозно, мов царівна-лебідь. Скрізь метушня, крики. Маленькі успіхи та невдачі в іграх. Іскра виграє часто, інші навіть заздрять їй. Та що там ігри? Все решта не варта уваги, бо «вона» — то коштовний сонячний промінчик, від якого не можна відвести очей.
А які цікаві ігри: «Штандер», «Тихіше їдеш — далі будеш», «Кроки»... І, звичайно, піжмурки до вечора (до комендантської години), аж поки не покличуть всіх вечеряти і спати.
Стомлені, але задоволені плентаємося додому.
Дивно: «Сонечко» теж іде разом з нами до нашої убогої домівки (прохідний коридорчик). Не встигаю навіть нічого спитати, як мати говорить мені й сестрі:
— Добре, що ви вже подружилися. Іскра — ваша родичка. Вона житиме у нас («Яке щастя», думаю). Її батьки-медики поїхали далеко. Можливо, вони на фронті.
Розважаємо її, як можемо. Нарешті вирішили показати Іскрі наші дитячі скарби: колекції марок, пташиних яєць, кольорових листівок, а також паперовий крейсер «Марат» (самі склеїли).
Непомітно, цікаво минув вечір. Пили ягідний чай, згадали школу.
— Я готовий спати хоч на підлозі,— говорю матері.— Іскра нехай залазить у мій запічок, там тепло.
Якось влаштовуємось... Засинаю зі щасливими думками: «Як тепер буде гарно нам з Іскрою,— гратися разом, бігати на річку, плавати на човні. Обов’язково нарву їй білих лілій з довгими гнучкими стеблами...»
Спливає ще кілька днів безхмарних дитячих розваг. Помічаю, що мати стурбована проблемою харчів (зрозуміло, адже нас тепер п’ятеро — мама, бабуся, я, сестра, Іскра). Але короткі дитячі думки розлітаються, немов хмаринки, повертається гарний настрій.
Іскра наче вже звикла до нас, до гурту дітлахів нашого двору. Все ж помічаю, що вона чимось стурбована: говорить, раптом замовкає. Часом не відповідає на запитання (?)
Час спливає... минула середина дня... Чогось довго немає матері. «Пішла діставати їжу, чи купити, або обміняти на щось?» — Ні. Згодом я усвідомив: мабуть, оформляла документи на Іскру у священика чи в управі.

Підступна брехня
Граючись, вийшли за ворота. Бачу: метрів за десять, внизу, біля «генеральської» садиби стоїть денщик-охоронець. Починає грати на губній гармошці. Поглядає, чи ми реагуватимемо? Вдаємо, що не чуємо...
Раптом Іскра (не втрималась) підходить до нього і говорить щось, а він відповідає німецькою.
Та мені знайомі деякі слова, бо всі першокласники вивчали німецьку — наслідок раптово поширеної в 1940 році повальної дружби з гітлерівською Німеччиною!
Непомітно підходжу ближче, чую:
Німець:
— Ду іст юден? (Ти єврейка?)
Іскра:
— Йо! (Так!)
Потім нерозбірливо... Ще — Гросфатер і Гросмутер... Палестина... — сказав охоронець. Махнув рукою: «Шнель!» (дідусь і бабуся... Палестина... Швидше!).
То була цинічна фашистська брехня, поширювана пропагандою про організоване переселення євреїв до Палестини. Насправді людей виводили за околицю населеного пункту і розстрілювали. Речі, одяг, цінності відправляли до Німеччини. Німці-фронтовики пізніше виправдовувалися, начебто не знали про такі злочини,— цим займалися спеціальні команди.
Більшість населення була дезінформована. Сподівалися, що все якось минеться, а чутки перебільшені...
Іскра повірила фашистові.
Моє Сонечко!.. змахнула ручками, мов крильцями, побігла, полетіла.
«До бабусі-і-і-і!» — доніс вітер...
«Вернись!» Та вона зникла за деревами невідомо куди... Зникла назавжди. Знічений, убитий втратою, ледь дочекався матері.

Розправа над беззахисними
Мати прийшла виснажена, як ніколи, стурбована. Перше, що вимовила:
— А де Іскра? Я її кличу, розшукую, ніхто із дітей не знає! Де ж вона поділась? Може ти, Васю, бачив її? Я ж наказувала, щоб нікуди від домівки не відходили.
Розповідаю, збиваючись, що ми вийшли з фіртки, на нещастя вона заговорила з денщиком-охоронцем. Погано чув розмову... Поступово в пам’яті виринали німецькі слова... Повторював згадане, не зовсім розумів, що до чого... «Побігла стрімголов, крикнувши начебто: «До бабусі!»
— Не вберегли, все даремно, пропала дівчинка! — вигукнула мати в розпачі.
— То це правда, її люди бачили, як вона ішла з бабусею та дідом. Горе, горе! — заридала.
А мудра бабуся не посварила її, як завжди, бо все зрозуміла. Стала на коліна перед іконою Божої матері. Молилась.
Ніч була жахливою... Ніч розстрілів. Ніч, коли темрява поглинула сонце... Сотні людей Козельця дізналися про криваве злодіяння фашистів. Більшість від потрясіння не спали. Наш сусід Антонський тільки оклигав від поранення. Його та інших «окруженців» німці погнали копати ями для жертв, потім відігнали за кущі. Копачі чули постріли, крики, а після закопування думали: і нас розстріляють, але, прилякавши, прогнали...
Сусід прийшов додому вночі ледь живий, весь сивий від жахливого потрясіння. Я чув усе, що він розповідав своїй дружині, бо двері нещільно зачинялися...
Згодом мати мені розповіла подробиці про сім’ю Іскри. Наче мати її була єврейка, а батько — українець (чи, навпаки, не пам’ятаю). Вони відразу, як медики, пішли на фронт. Моя мати-вчителька знала їхню сім’ю і, незважаючи ні на що (загроза розстрілу), вирішила врятувати Іскру, яку залишили батьки у діда з бабою, від наглої смерті. Не уберегли...
Уже 67 років минуло... Заплющую очі... У вечірній осінній стиглій тиші пропливає смаглява «юна Нефертіті» (дивна схожість!), таке тепле, вічно дороге «Сонечко», в якому поєднались краса та енергетика України, чарівність та мудрість Ізраїлю...
...Пропливає у вічність негасима «Іскра Пам’яті»...

Моя партизанська війна
На фронтах лилась кров, падали забиті, поранені, закатовані. Розстрілювали українців-державників, повстанців, підпільників різних країн. Молодь вивозили в рабство до рейху, від боєприпасів, мін гинули діти.
Узимку хотів утекти до партизанів, але не вдалося, бо сім’я під новий 1942 рік виявила мою схованку запасів, присудили: все конфіскувати, розрадили йти (бо де вони, ті партизани — за 30-40 кілометрів по снігу та морозу?). Здався, бо не знав, куди йти.
Наприкінці квітня (мені було вже 9 років і 7 місяців) 1942-го дійшов висновку, що «зможу припинити війну» (дитяча наївність!). Для цього треба порушити зв’язок генерала з військами і Гітлером. Я вирізав 50 метрів «генеральського» телефонного дроту і стального кабеля, прокладених по вулиці Радянській, до «генеральського» особняка. Мало не потрапив під облаву. Війна, попри мої надії, тривала зі страшенною силою. Дітей від «подвигів» відволікали добуванням їжі, шкільними заняттями, книжками. Однак восени 1943-го нам утрьох удалося (мені — майже 11 р., Віті — 10 р., Толі — майже 10 р.) провести вдалу диверсію — підірвати три купи боєприпасів, чим заставили останню оборонну групу німців раптово перервати відпочинок і, безладно стріляючи, «відбивати» напад партизанів чи військ радянської армії.
Я зустрів кінну розвідку, направив на шосейну трасу на Київ, попередив, що поруч із підірваним мостом знаходиться наплавний. Німці можуть знищити. Розвідники зненацька напали і війська пішли вперед, на Київ наплавним мостом через Остер.

Василь САВЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• НЕЗДІЙСНЕНА МРІЯ ЧЕХОВА

назад »»»